О.Думанська | 23.12.10
В якогось сумовитого класика було написано: «Поезія – то діло совісне». Певно, він знав, про що каже, хоча нині слова «совість» і «сумління» все частіш промовляються всує. Вони ніби втратили своє первісне значення буденною зужитістю, бо звучать в контексті докорів несумлінним і несовісним, а ті переадресовують докори навзаєм. В будь-якому випадку, поезію сучасного українського простору, як, зрештою, і прозу, лихоманить від бажання творців і творчинь так викрутити/закрутити образ, щоб читач, вражений і спантеличений, чувся остатнім анальфабетом.
Оксана Думанська | 18.12.10
Як досвідчена читачка, я одного разу вже бралася за «Культ», але зрозуміла: це не моя література і це не література. Проте захоплені читачки підліткового віку аж верещали, тому спиталася їх, чому вони так уподобали собі цього молодого автора. Відповідь була проста, як рейки: «Він пише про нас». Ну, звісно, кожен шукає у маскультурі знайоме або бачене. Пройшло кілька років – і ті ж самі, що поклонялися «Поклонінню ящірці», так само захоплено промовляли про те, як на дух прочитали книгу. «А про що вона?»-- поцікавилася я. І тут сталося цудо, як кажуть гуцули. Ніхто не міг пригадати ні сюжету, ні персонажів. «Там був пес ротвейлер, якого копав ногою один дебіл», -- нарешті спромоглася одна з шанувальниць Дерешевого таланту.
Ольга Ренн | 13.12.10
Очевидно, що battle «Гонихмарник» проти «Сутінкової саги» буде не зовсім рівноправним, хоча б тому, що «Сутінкова сага»включає 5 книжок і уже стала мегапопулярною серед мільйонів підлітків усього світу, за нею знято багатобюджетні фільми, випущено комікси, сувеніри, численні пародії, створено сотні фанатських сайтів, а головні герої цього твору Белла Свон та Едвард Каллен, як би це дивно не звучало, стали в один ряд із Адамом і Євою, Ромео і Джульєттою, Скарлет О’Харра і Реттом Батлером, Попелюшкою і Принцем. То чому ж я, розуміючи усю нерівність «суперників», вирішила побудувати свій відгук на книжку львівської письменниці Дари Корній «Гонихмарник» саме на протиставленні вампірській сазі? Все дуже просто – через маркетингові потуги видавців, які вирішили позиціонувати нову містичну книжку для підлітків як український аналог всесвітнього бестселера.
О. Думанська | 09.12.10
Приватні враження від нової книги Світлани Антонишин
«Закон самозбереження душі» -- Львів – СПОЛОМ-2010
Як на мене, то слово ПРОВІНЦІЯ не містить відтінку приниження чи зневаги: так називали давні вояки-римляни завойовані приєднані землі. Зрештою, не всім же мешкати у великих пишних містах – хтось обов’язково проживе життя в містечку чи селі і не чутиметься обійденим долею. Українські містечка – це донори столиці.
Катерина Стецюк | 07.11.10
Можливо, я б ніколи не звернула увагу на ім’я невідомого мені автора Персеваля Еверета. Його книга потрапила до мене завдяки оригінальному оформленню обкладинки, яка яскраво вирізнялася серед інших книжок на полицях книгарні – картина Енді Уорхола: дубльовані бляшанки із супом-напівфабрикатом. Назва книги «Американська пустеля».
Цей твір став бестселером у США, смішно, але американці читають пародії на самих себе з величезним захопленням. Критики «Нью-Йорк Таймс» справедливо назвали Персеваля Еверета «неперевершеним вар’ятом серйозної інтелектуальної прози».
О.Думанська | 07.11.10
Про роман Надії Мориквас «Де мій брат?»
Сучасні українські прозаїки часто-густо не шукають собі читача, а намагаються чимось дошкулити йому: лексичною невправністю, синтаксичними нетрями, зверхністю високих замислів чи примітивізмом засобів впливу. Серед них багато штучно створених письменницьких імен – продукту попсової зорієнтованості видавців, які в анотаціях називають своїх авторів «майстрами», хоча вони не варті й «підмайстра». Звісно, видавець має продати наклад, тому мусить видавати бажане за справжнє. Часом спрацьовує і так званий «людський чинник», коли на шпальтах газет вихваляється писака (він чи вона) не за якісний текст, а за свої природні чесноти. Дається взнаки й брак критичної думки, яка набула ознак відгуку на з’яву нової книги: без пильного аналізу і без докірливих зауважень.
Ірина Артемчук | 15.06.10
Я зустріла промені “Світанку”, дочитавши останню сторінку заключної книги вампірської саги Стефані Маєр. Мандруючи у ”Сутінках”, милуючись “Молодим місяцем” і спостерігаючи “Затемнення” я опинилася ніби в іншому вимірі. Події “Сутінкової саги” описують інший погляд на вампірів. В чомусь це розставляння крапок над “і”, нове бачення їхньої поведінки, побуту, правил, особливостей, відчуттів. В дечому книга трохи наївна і переграна, суперечить класичним уявленням про вурдалаків. Але для мене це не було підставою для того, щоб її відкласти. Ідея вампірів-ліриків, з хорошою репутацією не нова (пам’ятаєте “Інтерв’ю з вампіром”?), але малокривавість і непотворність у вампірській класиці не дуже поширена, мабуть тому історією й захоплюєшся.
Володимир Чернишенко | 15.04.10
Наталя Тисовська. Укус огняного змія. — К.: Наш час, 2008. — 240 с.
Якби мене запитали ще тиждень тому, хто є основною читацькою групою містичних детективів, я б не задумуючись сказав би, що домогосподарки та інша невибаглива публіка зрусифікованих міст. Власне, я й досі тієї ж думки. Хоча, прочитавши книгу Наталі Тисовської «Укус огняного змія», почерпнув багато нового для себе про цей жанр.
Фабула роману класична, я б навіть сказав, невибаглива. Існує таємничий артефакт, що передається від бабці до онуки у давньому шляхетському роді. Рід має власний склеп на цвинтарі, останню власницю артефакту вбито, і артефакт потрапляє до випадкової людини. У ході розгортання оповіді виявляється, що він є ключем до могутнього магічного предмету, за яким полює секта з претензіями на всесвітнє панування.
Ніна Тулумбас | 02.01.10
Камаєв Юрій. Мед з дікалоном: Оповідання.— К.: KM Publishing, 2009.— 256 с.
Осінній «Медвін» рідко коли радує новинками, бо видавці стараються все новеньке привезти на «Форум», тож київська книжкова виставка постачається «за залишковим принципом». Та ще й цьогоріч через епідемію грипу відбулося аж два «Медвіни» — у листопаді й грудні, тож важко було розраховувати на велику кількість новинок. Щоправда, в цьому, як виявилося, є і свої переваги: на осінньому «Медвіні» можна було спокійно, не кваплячись, переглянути і придбати книжки, заявлені ще на «Форумі», бо ж про них уже з’явилися перші відгуки в пресі, й уже не було відчуття, що купуєш кота в мішку. Таким чином я цілеспрямовано шукала кілька книжок, і серед них — збірку оповідань Юрія Камаєва «Мед з дікалоном».
"Наше слово", український тижневик, Варшава | 20.11.09
Валерій Шевчук В. Книга історій. Син Юди. – Львів: “Тріада плюс”, 2009. – 216с.
ISBN 978-966-486-048-9
Почну з маленького відступу.
Не так давно молода українська письменниця Тетяна Малярчук, яка скромно не любить називати себе письменницею, в інтерв’ю одній українській радіокомпанії сказала, що хотіла б написати якийсь такий гарний теплий спокійний світлий роман, але сама, мабуть, не зможе, тому лише буде чекати, що скоро хтось такий роман напише.
І майже в ту ж мить, коли вона те сказала, я подумав, що не треба чекати, у нас є письменник, який пише саме такі романи. Саме до них пасують такі визначення, хоча часто, як це буває зі справжніми творами, написані вони із внутрішнім нуртуванням, яке все одно здатне збурити душу. І якщо б я особисто мав причини заздрити тій майстерності і вмінням, то саме заздрив би саме цьому письменнику.