ПРО БЕЗМЕЖНІ МОЖЛИВОСТІ ЧАСУ І ПРОСТОРУ В ДОСЛІДНИЦЬКИХ СФЕРАХ НОННИ КОПИСТЯНСЬКОЇ

Критика, рецензії > Наукова книга

ПРО БЕЗМЕЖНІ МОЖЛИВОСТІ ЧАСУ І ПРОСТОРУ В ДОСЛІДНИЦЬКИХ СФЕРАХ НОННИ КОПИСТЯНСЬКОЇ

Мар’яна Барабаш,кандидат філологічних наук, старший нау¬ковий співробітник, вчений секретар Інституту Івана Франка НАН України. | 04.06.14 22:20:55

Рецензія на книгу: Копистянська Н. Час і простір у мистецтві слова : монографія / Нонна Копистянська. — Л. : ПАІС, 2012. — 344 с.

Нонна Копистянська як засновник літературознавчої школи з часопро-сторової проблематики є одним із авторитетних дослідників зарубіжної художньої літератури ХІХ–ХХ ст., що осмислюють не тільки текст, а й контекст, підтекст, надтекст у часопросторовому розвитку жанру, стилю, поетики образо-і характеротворення. З цього погляду монографія Н. Копистянської є водночас і ґрунтовним посібником з теорії художнього часопростору, і практичним порадником для вдумливих літературознавців, які вміють по-справжньому оцінити «безмежні можливості хронотопів» (c. 85) у художньому творі.

Поява цієї комплексної праці виразно засвідчила, наскільки є актуальними питання часопросторового аналізу структури художнього тексту без втрати його естетичної та суспільної вартості. Власне, унікальність дослідження Нонни Хомівни полягає у тому, що в ньому вперше звернено увагу на особливості поетики творів О. де Бальзака, Ґ. Флобера, Ф. Кафки, Г. Ібсена, А. Пла¬то¬нова, Анни З嬴ерс, а також багатьох інших письменників, зокрема представників чеської літератури з погляду їхніх поліестетичних та поліфункціональних складових. Для цієї мети використовуються час, простір, ритм, хронотоп як структурні компоненти художнього цілого, які дають змогу «особливою мовою» передати проблематику «вічного» і «тимчасового», індивідуального і суспільного й таким чином увиразнити погляди автора на соціально-історичний контекст твору, глибше простежити психологію персонажів, розкрити стилетворчі чинники філософського і соціального первнів художнього тексту.
У чому, власне, виражено суть тієї «особливої мови» хронотопу, вивченню якої Н. Копистянська присвятила все своє життя?
Відповідь на це питання заховано в структурі монографії «Час і простір у мистецтві слова», кожен із розділів якої містить певний літературознавчий ключ до розуміння часопросторової природи художнього твору, на основі якого можна говорити про типові форми створення художнього простору (часопросторова вертикаль — розділ 3), часу, хронотопу («свій» / «чужий», соціально-історичний, множинний, ретроспекція — розділи 4–6). Розділи 1-й (вступний) і 2-й (теоретико-аналітичний, присвячений дослідникам-теоре¬ти-кам, попередникам часопросторової школи Н. Копистян¬ської — С. Сквар-чин¬ській, М. Бахтіну, Д. Лихачову, О. Чичеріну), разом із заключними розділами з текстології та проблем рецепції виконують у цій книжці функції своєрідного обрамлення, за допомогою якого дослідниця має змогу розкрити історію поняття та терміна «художній час», «художній простір», «хронотоп», з’ясувати концептуальні складові для смислового вивчення хронопної теорії, розширити можливості поняття і образу часу крізь призму жанрової свідомості епохи, жанрової еволюції в аспектах розвитку напряму, стилю, національної та індивідуальної складових авторського письма.
Власне, універсалізм такого дослідницького методу з вивчення часу та про¬стору художнього твору, який запропонувала Н. Копистянська, найкраще відображає «формула філології» Д. Лихачова, яку винесено в епіграф до книжки: «Філологія є в основі не лише науки, але й усієї людської культури». Саме ця думка і стимулює розвиток хронотопної теорії Н. Копистянської, яка базується на основоположних критеріях розрізнення часу як об’єктивної реальності, незалежної від людського мислення, переживання, як поняття (існування цієї форми у свідомості) та як образу (індивідуально-сугестивного сприйняття, переживання часу, реалізованого в мистецтві). На жаль, впадає у вічі виразна диспропорція у дослідженні часу, простору, ритму: поетиці простору дослідниця відводила у своїх працях значно менше місця (лише третій розділ виключно присвячено художньому простору), ніж поетиці часу, і практично зовсім не торкалася у своїх дослідженнях поетики ритму. Щодо теорії художнього ритму, то тут Н. Копистянська більше апелювала аксіоматичними ідеями, зокрема на основі аналізу доробку свого вчителя Олексія Чичеріна, однак ці ідеї так і залишились у зародку. Фактично, теорія «ритму образу» О. Чичеріна була для Нонни Хомівни тим живильним ґрунтом, на якому постала вся хронотопна будівля вченої. Відштовхуючись від смислового вивчення стилю у працях О. Чичеріна, Н. Копистянська зацікавлюється процесом часових і ритмічних змін, які відбуваються на жанровому, наратологічному, архітектонічному, характерологічному та сюжетно-компози¬цій¬ному рівнях внаслідок «вторгнення другого стилю» (с. 72) у структуру роману. У статті «Ритм, простір, час у смисловому вивченні стилю у працях Олексія Чичеріна» Н. Копи¬стянська, аналізуючи теоретичні нововведення та термінологічний апарат свого вчителя, звертає увагу, зокрема, увагу на те, що процес зародження «другого стилю» не можливий без розуміння сутності художнього часу, його змінного плину. І такого розуміння Чичерін вчиться, придивляючись до «вагомості дрібниць» (с. 73), а Н. Копистянська для своєї часопросторової теорії запозичує вміння свого вчителя структурувати образ часу за його смисловими рівнями: «як структурний компонент в семантиці стилю, в побудові образу, сюжету і, передусім, як образно-філософське осмислення тріади — минуле, сучасне, майбутнє, „катастрофічності природи часу” та переходу сьогодення у вічність» (с. 73). Таким чином, бачимо, що теорія Н. Копи¬стян¬ської про «безмежні можливості хронотопів» є фактично продовженням теорії «другого стилю» Чичеріна, причому її модифікацією настільки, що вона у працях дослідниці виходить за межі суто жанрової парадигми, пояснюючи смислову природу категорії хронотоп через взаємозумовленість його поняття та образу: «Вдивляючись в образ, створений письменником, аналізуючи його, пізнаємо поняття, соціально-історичний хро¬нотоп автора і самі об’єктивні явища» (с. 161).
З’ясовуючи особливості поетики простору, дослідниця звертає увагу на його поліфункціональні та поліестетичні компоненти, вводить в обіг поняття вертикалі як філософської та соціальної складової для осмислення сюжетно-компо¬зиційної специфіки художнього твору. Тому вертикаль у поетиці простору для Н. Копистянської є важливим чинником, за яким історик літератури має змогу розрізняти не лише окремих авторів, а й цілі літературні напрями (с. 126). Іншою домінантною рисою аналітичної поетики часопростору є категорії «свого / чужого», функціональну природу якої дослідниця ретельно вивчала на прикладі як реалістичної (Сервантес, Флобер), так і модерністської прози (Кафка). Запозичивши від М. Бахтіна поняття хронотопу, Копистянська вдається до переосмислення його як літературного явища в межах оцінки можливостей соціально-історичного контексту, що дає змогу отримати множинну інформацію про художній твір: «про час, зображений у творі, про автора, його ставлення до певних суспільних відносин і розуміння їх, а також про літературний напрям, до якого автор належить, і яким зумовлений спосіб подачі матеріалу» (с. 162). Адже концепція хронотопу в працях Копистянської представлена таким чином, що на її основі дослідник не просто обмежується вивче¬нням часопросторових параметрів тексту, а повинен враховувати також його контекстуальні, жанрові, номенологічні та й загалом паратекстуальні (датування, вставні документи тощо) чи просто позалітературні виміри. Окреме місце серед доробку Нонни Хомівни відведено термінологічному осмисленню поняття «ретроспекція», яке дослідниця корелює з поняттям хронотопу пам’яті. Особливістю дослідження ретроспекції у працях ученої є застосування цього прийому не тільки для аналізу прозових, а й драматичних творів (зокрема, на прикладі драматургії Ібсена).
Відкритими розділами у монографії Копистянської, на нашу думку, є розділи з текстології та рецепції тексту, які кожен вдумливий теоретик літератури просто зобо¬в’язаний доповнити власними концепціями щодо термінологічного переосмислення базової термінології. Вводячи поняття «надтексту» як моделі емблематично-симво¬лічного кодування рецептивних можли¬востей для множинного прочитання художнього твору (на основі теорії Н. Лейдермана), а також переосмислю¬ючи поняття «контексту» та «підтексту», дослідниця разом з тим розширює рамки текстології як науки, залучаючи до її термінологічного апарату інструментарій герменевтики та реце¬птивної естетики. З іншо¬го боку, оперуючи категоріями рецептивної естетики, Нонна Хомівна також розширює можливості цієї галузі дослідження на основі жанрологічних, культурологічних, соціометричних та філософських параметрів вивчення поняття та образу часу.
У додатках вміщено хронотопні і просторові схеми Н. Копи¬стян¬ської (с. 313–325), які вона апробувала як викладач у студентській аудиторії не один рік. Але ці схеми мають одну чарівну властивість: вони перестають працювати, коли до них ставитися бездум¬но, тобто коли викори¬стовувати їх як готові матриці для аналізу, оскільки вони розра¬ховані не на лінивих студентів, які хочуть собі будь-що-будь спростити собі завдання, а на вдумливих аналітиків, які вміють відчувати художній текст ізсередини. Адже ці схеми мають творчий характер і є лише певними рекомендаціями для літературознавчого аналізу, спосіб та метод якого кожен дослідник повинен обрати самостійно.
У додатках також повторено схему «жанрової спіралі», яка лягла в основу жанрологічного дослідження Н. Копистянської (монографія «Жанр, жанрова система у просторі літературознавства», 2005). Це дає змогу трактувати монографію про часопростір як синтетичне дослідження з поетики художнього тексту, жанрологічні виміри якого зумовлюють часопросторові і навпаки. Зв’язок між цими двома монографіями Копистянської очевидний, ключові категорії (жанр та часопростір) яких є центральними стовпами літературознавства у створенні цілісної поетики художнього тексту, у прагненні до моделювання його цілісного аналізу з якнайзагальнішої філологічної перспективи.
Отже, монографія «Час і простір у мистецтві слова» має всі ознаки, щоб стати настільною книжкою для вдумливого аналітика тексту, оскільки вона базується на універсальних законах філологічної науки, які є однаковими і для історика, і для теоретика літератури та розраховані на тих літературознавців, які вміють проникати в глибину структури художнього твору й водночас охоплювати його як культурну і сус¬пільну цілість. Власне, цього основного закону відчування тексту Нонна Хомівна дотримувалася протягом усього свого життя і зуміла прищепити його своїм учням. Адже призначення своєї літературознавчої школи вчена вбачала в спадкоємності, неперервності наукової традиції, яке вона у своєму житті виконала сповна.
Відповісти на статтю