Новаторська поема-фреска Олесі Омельченко «Любов зцілити рани прилетить»

Критика, рецензії

Новаторська поема-фреска Олесі Омельченко «Любов зцілити рани прилетить»

Еліна Заржицька | 01.02.23 7:21:04

Омельченко Олеся Любов зцілити рани прилетить: лірична поема-фреска. -- Дніпро: ЛІРА, 2022. 96 с. ISBN 978-966-981-676-4

Дійсно, як писалося раніше у періодичних виданнях, «Олеся Омельченко – справжня майстриня Слова».
Лірична поема-фреска відомої української письменниці Олесі Омельченко «Любов зцілити рани прилетить» розкриває перед читачем неповторну та барвисту веселку напружених світлих і водночас пройнятих болем почуттів, які спонукають співпереживати і хвилюватися.

зникає, якщо воно справжнє. Кохання здіймає людину до висот, спонукає до духовного зростання, вигранює її найкращі людські якості.
Поезії гармонійно вплітаються у сюжет становлення Любові, її кульмінаційної трагедійності і водночас неповторного щастя любити, вірити, надіятись і жадати для Коханого удачі і добра.
Яке ж тлумачення слова «Фреска» дає словник? «Фре́ска (від італ. fresco, дос. «свіжий») – живопис на вологій штукатурці, одна з технік настінного малярства, протилежна до «альсекко» (розпис по сухому)».
«Волога штукатурка» для авторки – наче вологе від сліз полотно життя, а Любов – як високе мистецтво живопису вкарбовується у стіну, тобто у життя… Частини поеми, як мозаїка фрески, умовно об’єднані в одинадцять розділів, кожен з яких має свою закінчену думку. В останньому розділі «P.s.» – розв’язка поеми-фрески.
Книга інтимної лірики (поема-фреска), як говорить сама авторка, присвячена її коханому з юності. То ж поезії, написані в різний час, об’єднані однією темою: Кохання. Викладені майже у хронологічній послідовності, поезія до поезії, майже як створюється фреска у храмі (а для Олесі Омельченко саме ця Любов, – одна-єдина на все життя, сповнена глибокої сакральної, Божественної сутності).
Лірична героїня переконана, що Любов тримає коханого на Землі молитвою, сакральним теплом вітру і сонечка і вона – навічно.
Далі – сюжетна зав’язка: закохані зустрілися:

«Любов зустріла – запалала в Космос.
Розквітла диво-папороть у юність».

Але життя є життя, і любов мінлива «Любов вмирала й знову воскресала», тому й «Коханий мій – не мій!», і від непевності у збуття любові «Слізьми вмивався навіть Місяць повний!».
Далі фреска наповнюється деталізаціє картини. Це священне почуття спалахнуло з першого погляду: «Тільки глянула раз – й полюбила навіки». Але що ж заважає закоханим бути разом? Творчість ліричної героїні, якій важко обрати між особистим та щастям творити: «Несумісні ви. Треба вибирати між вами. Я без тебе – в одчаї, А без неї – вмираю» лірична героїня переконана, що вона справжній поет, адже «…я собі не належу. За поетом господнім Божі Ангели стежать». І нічого не можна вдіяти, адже «Дві стихії безмежні вмить би серце спалили». Але коханий з нею у кожній миті. Кохання настільки чисте і потужне, що ліричній героїні здається, що в ці миті життя вона не гідна, як особистість, такого щастя – кохати, але «Я змужнію, Любове, дорівняюсь до Тебе!». Самопожертва несподівано розкривається в кінці вірша влучною метафорою «В планкеоні сльозини все життя помістилось. У поезії в серці я за тебе... молилась».
Сосни є своєрідним символом, пов’язаним з коханням, тому вони «Десь там…сумують», «чекають», « вірять» та вона ж «сосна, як найперша мука, Кине тінь на Любов мою...».
Любов для авторки «свята», «Богиня …страждальна, ….світанна» і до коханого «Я навіть в свій день останній летіти до тебе стану, Допоки вистачить сил».
Почуття коханого також полярні: «Я не такою тебе любив», бо була мрією, ранковою казкою колись, як зустрілися. «Пречиста діва юнацьких снів..», кохана була настільки чистою, що «світлячки цілували слід», тому і «Надія нас обережно брала за руки, В муки вела добром.» Вічний коханий ліричної героїні розкриває себе у рядках:

«Я за тобою, тією, плакав,
Якою ти увійшла в любов.
Мій міф і гріх... Не ставай собою.
Зберу я сосни в зелений полк.
І буде літо, таке солоне,
Шукать фіалки у твій вінок».

Втративши Любов, хочеться почути бодай її голос, хоча б здалеку. Спогади про зустрічі емоційно передані у частинах поеми-фрески «Хіба нема у моря Нептуна?», «Крізь полум’я блакитного вогню», «Степ цвірінькав і пах полинами» «Благословляю початок прощання», «Не спи, не спи, колючий сосновітер».
Кульмінацією поеми є цикл, можна назвати і міні-поема в поемі – «Полум’я темної ночі», яка складається з 7 частин. Емоційно, надривно звучить кожен рядок, кожне слово. Коханий зрадив. Душа хитається від горя:

«Пережила Любов свою.
Навік од горя оніміла.
Як мати, що втрачає сина,
У чорнім-чорному стою.
Сльоза не проситься – нема.
Сама сльозою закипіла.
А світлячків стобарвні крила
У пам’ять миготять мою».

Авторка змальовує втрачену Любов як червону птаху, а душевний стан розпачу і горя називає «Полум’ям темної ночі». Енергетичне напруження панує у кожній думці, кожному слові. Високий художній рівень, безперечно, породжує непересічні неологізми, образи-знахідки: «Хитаюсь вітром мовчазним «, «Ні, на душі – веселе, Ні, у очах – регоче. Серцю така потіха. Миттю стежки змішались. В полум’ї я сміялась Й птаха червона поруч». І жити можна лише:

«Полум’ям
злих ночей,
Полум’ям
дня і квіту,
Полум’ям,
щоб прожити
І пережить себе».

Але все змінюється на краще. «Щасливий мій плач...», «Де ти, мій лицарю з юної казки?»
Закохані знову разом через довгі роки розлуки. Трагедія кохання визріває після невдалих спроб бути разом. Кожен вірш – своєрідна сповідь відчаяної душі. Любов здіймає в небеса і летить у прірву. Та лірична героїня знаходить сили для любові жити далі і дякує Богу хоча б за будь-яке спілкування, зокрема, у телефонній розмові, вірші: «...У мене є твій голос, Боже мій!», «Тулю твій голос до щоки» , «Знайшла!Як довго я мріяла голос почути!»
Друга міні-поема «У полум’ї Любові» попри те, що пройнята криком розпачу закоханої жінки, але сповнена оптимізму. Бо, не зважаючи ні на що, любов жива і ніхто не здатен її ніколи відібрати! «У полум’ї Любові, – як раніше! Яка його смертельна трута ніжна!», «А там, поміж райського саду і щебету райського, Ми зустрінемось знову і знов закохаємось. Не потрібно буде долать кілометри, Бо ти поруч – в секундах і сантиметрах»...
Мова творів поетеси багата на художні засоби.
Це й порівняння: «До променів прислухаюся, Що ллються у мене, як час», « стане ніч така ясна, як день.», « оді вже мій плач, як стогін, Як розпач німої пустелі, Як дзвін висохлої криниці», «Ти побіг у вогні за вагоном, за мною, Мов навіки втрачав і свій скарб, і спокій», «Мила наївносте, доля – то воля...», «Сльозами, мов сузір’ями, залита», «А наші душі тужать, як вовки, над виром злим любовної ріки!..»; метафори: «роки поставили питання», «Щасливий мій плач...», «Лиш туга важенна виє страшним вовкулакою, Який свої сльози при Місяці стира волохатою лапою», «Билось розпачно птахом підбитим кохання», « й мої руки скрикнули», « Спалахнула щока поцілунком останнім», « Ми не з нами прощались тоді, а з любов’ю. Так й застигла питанням вона на безлюднім пероні. Рідний, хто ми?!»; епітети, часто метафоризовані: «Тонким іржанням», « На голубому крилі світанковім», «І догора згорьована розлука», « Висвічується місячне проміння В моїм волоссі співом золотим»; афоризми: «Любов лиш виправдовує падіння. Любов прощає генію й бездарі. Вона у кожнім серці сонцем сяє. Любов – це Бог. Одержать всі по вірі», «Ніхто крім себе нас не пожаліє», « Серце плаче, а Любов крилатить.Хто її, всесильну, розгада? Й за її незбутість навіть платим, Бо в її сіянні, все ж, душа!..», «…Важко у Божому задумі злету! Але кому у бою було легко?!»
Олесі Омельченко вдаються легко багатогранні форми розповіді. Діалогічні – динамічні та різноманітні як за ритмом, римами, так і за семантикою речень. Антоніми, синоніми, пароніми – багатство лексичного запасу авторки. Вона використовує різні форми слів, які підсилюють настрій, як от: «А ніч була темна, темнюща, чорна».
У Олесі одухотворено все: вітер і дощ, зорі і блискавка, сосни і світлячки. Враження, що вона говорить з природою і та її розуміє. Існує сакральна гармонія між ними, аж до взаєморозуміння. Навіть Любов у поетеси одухотворена. Її відчуваєш, її розумієш.
Коханий для ліричної героїні «і Муза», і щастя, і горе, і журавлик-чорнокрил, і чорнобривець, і лицар, і Антей, і Нептун. Він для неї – одухотворений Всесвіт, тому і вічне кохання. Може, хтось би позаздрив такому коханню, може, назвав би дивним, але є тут така таємнича сакральна Віра, якою мимоволі переймаєшся, в яку віриш.
Безперечно, поема-фреска «Любов зцілити рани прилетить» новаторська як за формою, так і за змістом. Вона вчить любити і вірити, бути здатним на самопожертву заради любові, вона притаманна лише людині чарівної планети Земля. І коли коханий потрапляє в кінці твору під обстріл, драконище нелюдської війни не страшне для Любові. Адже вона може все – навіть захистити від куль.
Тут не йдеться про ментальні залежності чи екстрасенсорні здібності, парапсихологічні чи природні дива. Але хочеться вірити (і це надихає), що по-справжньому любляча людина стає настільки енергетично сильною, що здатна творити дива, і не лише для коханого.
Олеся Омельченко переконана у всеперемагаючій силі світлого почуття. Навіть через полум’я війни лине голос любові до коханого, який у біді, серце хоче його захистити.

«Коханий, я люблю! Крізь вогнепади
молитвою від горя огорну.
...А час шалено мчить, час в лету пада.
Я скучила. Спішу до тебе, Ладо,
хоч голос твій почуть через війну».

Нехай же любов завжди перемагає, злітає птицею, живить собою світ і надихає!
А Олесі Омельченко хочеться побажати нових книг і таких же талановитих поезій. Дякуємо Вам, Майстрине, за Вашу вічну Любов! І нехай вона квітує і для читачів!

Відповісти на статтю