КОВТОК ЖИВОЇ ВОДИ З ХВИЛЬ МРІЙ

Критика, рецензії

КОВТОК ЖИВОЇ ВОДИ З ХВИЛЬ МРІЙ

Ігор Фарина м. Шумськ на Тернопіллі | 24.12.22 6:50:26

Савчин Ярослав. Читання ватри: вибрані поезії. – К.: Український пріоритет. 2017. – 304 с.

Ніхто, на жаль, точно не скаже про те, що спонукає людину віршованою мовою розповідати про почуття душі. Навіть версифікатор знічено розведе руками. Це – з одного боку. А з другого? Поціновачеві поетичного слова, звісно, цікаво знати такі нюансики, але перш за все його приваблює слово. Бо саме воно дає відповідь на тривіальне запитання про те, чи варто читачеві взагалі заглиблюватися у цю проблему.

Про таке подумалося, коли знайомився з «Читанням ватри» Ярослава Савчина з Прикарпаття. Бо в книзі знайшов чимало цікавих образів, котрі засвідчили, що автор вміє бачити миті неповторності у буянні навколосвіття. «Уламки ночі скльовує світанок на тлі народження роси». «Розіллю свою тиху печаль в переспілу осінню зажуру». «Стріляє вітер в осінні груди»… (Трикрап’я наприкінці попереднього речення – своєрідний натяк на те, що перелік вдатностей можна продовжити. Але, як мені здається, вище згадуваних цитувань досить, аби ствердити, що саме метафорика промовляє про неповторність поетичного слова).
Тому у нотатках про видання самобутного автора хочу повести мову про виражальність поетики. І, зрозуміло, у поле зору перш за все потрапляють літературні тропи, серед яких почесні місця займають порівняння, метафори та епітети.
Щодо порівняльності, то тут маємо непростість. Згадаємо, що цей троп буває, зокрема, й висловлювання, в яких віршник використовує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. « Але наш світанок, як калини кетяг». «Листи султанам, мов терпкий батіг». «Хай незайманий зойк, ніби сенс дефініцій». Образності не є дивиною і тоді, коли перед зором з’являються вислови порівняльного плану, в яких немає сполучників. «Спокійне небо й блискавиці – загадка вранішнього сну». «Трави засушене стебло – пролог відписаного літа». «Сиве волосся – тавро років». (Розумію, звісно, що не всі сприймуть подібні порівняння. Та намагаюся сумістити два моменти. По-перше, вибираю порівняння, які відповідають заявленим критеріям їхнього порядку. По-друге, не вважаю за необхідне приховувати особистісність взорувань, хоч дехто вважає подібне суб’єктивізмом, хоч такі твердження зумовлені науковістю підходу).
Це, безумовно, стосується і складних порівнянь, котрі творять одночасно присутність та відсутність цього літературного тропу. «Слова, як молитви – прощання і надії». «В скромність – вічний притулок таїн – втаємничує нас життя, ніби в доль архаїчність». «Мов схвильоване серце – затаєна усмішка та».
Та сумніваюся, що вищезгаданими цитуваннями можна обмежитися у мові порівнянь. Необхідно також згадати і про тропи, котрі творять іменники і прикметники: «туман-сон», «пень-дідо», «нетлінь-роса». (З цього приводу, правда, думка є неоднозначною. Дехто вважатиме, що таких виражальних засобів у друці існує небагато. Але маємо й протилежну точку зору – чи не можна говорити, що скупість такого виражального засобу продиктована бажанням автора «не переборщити»).
Могутнім засобом впливу на свідомість читачів залишаються і метафори. «Залетіла в безмежжя душі біла птаха». «Із пальців погляду зісковзує вогонь». «Прогноз погоди на сю ніч зболіле серце написало». (Не можна не помітити, що нерідко поряд з метафорами крокують епітети).
Не дивина, якщо чимало з них познаковані неповторністю авторського мислення. До речі, нерідко, подібне проступає і у назвах творів: «Вирій сонця», «Хоругви літа», Світанок мальв», Імпровізація вітру», «Здвиг беззвуччя», «Воскреслість порога»… Вистачає таких словесних дивовижностей і у текстах: «Вістря розлуки», Летовище снів», «Піт сторіч», Манускрипти волі», «Сон дощу», «Скроні часу»…
Зрозуміло, що на такому тлі не завжди позитивно сприймається епітетність, до якої звикнув читацький зір: «полиск сонця», тиха журба», босі ноги», ниті долі», «ковток води», «юне серце». Та не бачу підстав для однозначного несприймання. Бо потрібно враховувати контекст твору, в якому вжито той чи інший троп. Якщо дивитися на написане Ярославом Савчиним з цієї «дзвіниці», то стає зрозумілою доречність такого слововживання.
Тему про літературні тропи у доробку віршника можуть продовжити згадки про «населення» книги, до якого належать рослини і тварини, звірі і птахи, зорі і небесні світила. Адже не секрет, що вони зримішають за рахунок порівнянь, метафор та епітетів. «Когось чекає край дороги звіробій». «Орфей стуманивсь в біль черешні». Крізь пісню зронену товчуть отаву коні». «Химерний день за журавлями згине». «Моїх бажань блукальці-зорі». «Скупалось сонце в дзеркалі водиці»…
Про образність поезомови мислиться і тоді, коли надибую кольорові екстраполяції, бо автор вміє підмітити чарівність барв. Може це зумовлене й тим, що віршар і сам виступає у ролі художника? «Де так нежданно давність відпливла, мов синій птах доспілої ожини». «Тут соняшників пломені горять, мов злива сонць на небі голубавім». «З сивих левових мурів в таїну сивих гір закотилося серце Франкове». «Ковток води, немов рожевий сон». «Залетіла в безмежжя душі біла птаха». «Прочан суєтних тіні тіней пливуть на ночі чорне віче». «Сопілку жовту вийняв падолист»…
Прагнення до бачення кольору характерне і для рядків, які наповнені різнобарв’ям або строф, де їх зовсім немає. «Орфей збілів на чорнім фоні». «Із ейфорії фарб тече її волосся». «А натовп біжить за величезним рожевим метеликом не пробаченого білого дня». «Жовте листя берези оголює білу кору». «Невже загадка білого в зеленій мокрій траві?» «Роздвоєний світ поміж крилами вільного птаха»…
Поезохудожник? Художникопоет? Не у цих дефініціях полягає суть, а у вірності традиції. Згадаємо, що художникував і геніальний Кобзар. Поєднували віршівництво та живопис Михайло Левицький, Олег Лишега, Любомир Сеник… І нині сув’язь залишається характерною для Олега Германа, Анатолія Кичинського, Богдана Смоляка, Богдана Чепурка. Традицією, напевно, варто назвати і те, що кольорові екстраполяції пронизують вірші Івана Війтенка, Романа Кислюка, Богдана Томенчука, Ярослава Ясінського…
Єфект від виражальництва (хочемо того чи ні) неможливий без неординарних слововиявів, серед яких найпомітнішими стали неологізми, рідковживаності та діалектизми. Наприклад, у барві новотвірності «тонуть» «першоатом», «серцестук», «літник» снолуння», «небесніти», «марафонити». Помітним є і намір припадати римами до рідковживаних слів: «одвіт», «перелет», «сонцелик», «примруги», «безтям», «очікування». Але, мовлячи про них, не можна забувати, що малопоширені слів’ята загального вжитку нерідко плутають з говірковими літеросплетеннями. Очевидно, подібне маємо й тому, що серед них знаходимо буквосполуки, котрі спонукають так вважати: «косиця», «звори», «крижма», «церквиця», «плениця», «ліжник»… (Розумію, звісно, що окремі з таких буквосполук віднайшли прихисток в інших регіонах, але вони так і залишаються діалектизмами, бо в багатьох випадках вони ще не олітературені у вітчизняному правописі).
Окремо, очевидно, слід мовити про поеми, котрі по-своєму свідчать про небуденність виражальності. Поціновувачі поетичного слова отримали можливість познайомитися з текстами, де превалюють ліричність та філософічність, бо про сюжетність говорити не доводиться. Безперечно, не відкидаю того, що в «Палітрі нації» (одній з двох поем) існують і мотиви громадянськості. Та не хотів би виокремлювати їх, бо вони крокують через твір в обнімку з філософічністю.
Щось подібне існує і в поемі «Місяцелуни». А ще вона відзначена особливістю, бо написана у сонетовій формі. (Хоча щодо цього, трактування може бути неоднозначним. Скажімо, Василь Рябий називає вінками сонетів, незважаючи на те, що вони здебільшого є далекими від класичного формовираження. А Роман Кухарук та Олекса Різників називають такі творива циклами. Та давайте не будемо тут теоризувати. Як Ярослав Савчин йменує «Місяцелуни» , то нехай так і буде. Це – його право).
Мене, як й читачів, переймають не ці дефініції, а неперебутні слововираження. У поемі «Місяцелуни», зосібно, такими є висловлювання типу: «сльози стріхи, наче злежані миті весніючих променів сили», «розсміялись дерева цвітом», «теплі води облизують схлипи». Цікавинки – необхідна умова існування поеми «Палітра нації». «Жорнують сита честь серед віків». «Й галернику прикутому зоря повернення віщує із неволі». «Шляхи толочать війни і громи». Не можуть залишитися поза увагою й такі образи, як «манускрипти волі», «картини долі», «стяг небес», «мапа зимоліку», «головиці пульсар», «тривожний вітродих»…
…У попередніх абзацах йшлося про наголоси на виражальних моментах. Однозначних. Та є ще й такі, що бродять помежів’ям виражальності та темарійності. Це, передусім, стосується наявності богошукальницьких мотивів і культурологічності. Адже образність виражального плану у таких текстах є водномить й відрухом філософічності мислення: «Я віршую з ікони», «Плаче тиша в порожній чорнобильській церкві», «Час збирати каміння й святити в фундаменти знищених храмів». (Важливо, що мелодії релігійності звучать природно і часто-густо відлунюють контекстово). Маємо також згадки про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, вірші з епіграфами з творів Василя Симоненка та Неоніли Стефурак, тексти, які присвячені пам’яті Зіновія Красівського, Ярослава Лесіва, Василя Олійника. «Лягає тихий сум за обрії очей», «На білій крижмі радості й журби мінило небо манускрипти волі», «Тендітні пагінці світали на руїнах». (Вважаю, що ці образи промовляють самі за себе).
…А от конкретно говорити про темарійні особливості бажання не маю, не відкидаючи того, що у творах, пронизаних громадянськістю, філософічністю, пейзажністю та любовністю існують цікаві аспектики. Через те, що ці мотиви переплітаються з допомогою небуденної образності. Сумніваюся, що це заперечать нові поетичні книги, над якими працює прикарпатець. Аби читачі ковтнули живої води з хвиль мрій.
Відповісти на статтю