КУРС “СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ КРАЇН СВІТУ” — ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

Критика, рецензії > Навчальна книга

КУРС “СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ КРАЇН СВІТУ” — ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

Тетяна Орлова, проф. каф. історії для гуманітарних факультетів КНУ ім. Тараса Шевченка, доктор іст. наук, професор | 20.04.15 19:31:25

Сучасна політична історія країн світу: Навч. посіб. / Т.В. Орлова. — К. : Знання, 2013. — 677 с.

В останні роки в університетах України майбутнім політологам та фахівцям у сфері міжнародних відносин викладається курс “Сучасна політична історія країн світу”. Проблема полягала в тому, що цей курс є нормативним, проте до цього часу не було відповідного навчального посібника, що ускладнювало роботу студентів.
Викладачі орієнтували їх на підручники із новітньої історії країн Європи, Америки, Азії та Африки, причому часто застарілі, іноді видані російською мовою. На початку 2013 року у видавництві “Знання” побачив світ навчальний посібник із аналогічною назвою , підготовлений на основі лекційного курсу, що впродовж тривалого часу читався автором у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це видання, на нашу думку, може бути цікавим і корисним не тільки політологам і міжнародникам, але й історикам, країнознавцям, соціологам, журналістам, усім, хто цікавиться сутнісними процесами сучасного політичного життя у їх конкретних проявах.
На відміну від традиційних підходів, що використовуються у новітній історії зарубіжних країн, у підготовленому посібнику матеріал викладений на засадах міждисциплінарності, що дає змогу на основі багатого фактичного мате­ріалу виокремити головні риси політичного розвитку провідних держав, регіонів, усього людства. Акцент зроблено на проблемах модернізації, яку по-різному уявляють та втілюють у життя різні політичні сили. Власне, і сам навчальний посібник можна розглядати як одну зі спроб внести елементи модернізації в організацію та зміст навчального процесу, що має сприяти кращій орієнтації майбутніх фахівців у складній суспільно-політичній обстановці, у якій їм доведеться працювати.
У пропонованій статті стисло висвітлено найважливіші особливості політичної історії як такої, а також окреслено основні тенденції розвитку політичної сфери на сучасному етапі розвитку світу. Крім цієї статті, на допомогу викладачам планується на сторінках журналу опублікувати кілька розділів (зі скороченнями), присвячених окремим регіонам і країнам, сучасна політична історія яких становить особливий інтерес.
Політична історія є історичною дисципліною, що вивчає минуле тих чи інших країн у політичному аспекті. Описова історія, історія подій поєднується із глибшим проникненням у матеріал. Граматика політичної історії — це необхідна хронологія політичних подій, біографії і характеристики політичних діячів. Але важливо не тільки викласти факти, а й зрозуміти їх суть, піднятися від рівня подій та характеристик видатних політиків на рівень норм, інститутів та процесів. Тобто у пропонованому навчальному посібнику поєднується фактичний та концептуальний матеріал, що дає змогу здійснити загальний аналіз політичного розвитку і стану політичних систем держав та суспільно-політичних процесів, що в них відбуваються на сучасному етапі.
Предметом політичної історії є закономірності політичного і соціально-економічного розвитку суспільства, що проявляються у конкретних подіях і фактах. Політична історія вивчає розвиток політичних систем та державних структур, суспільно-політичні процеси і рухи, діяльність різних політичних сил та партій, виявляє головні тенденції політичного розвитку тієї чи іншої країни, регіону, світу. Специфіка політичної історії полягає у тому, що факти не завжди прямолінійно відображають закономірності, які, крім політичної історії, вивчаються суміжними соціогуманітарними дисциплінами, такими як філософія, політологія, соціологія, політична економія, політична психологія. Аби розібратися в особливостях політичних процесів певних країн, необхідно звертатися до аналізу їх законодавства, конституцій, адміністрування, економічних та соціальних явищ, а також настроїв, відносин, інте­ресів, вимог. Сучасний поступ міждисциплінарного підходу втілюється і в політичній історії. Вона спирається на досягнення інших галузей історії, таких як історія політичних та правових учень, історія держави і права, історія міжнародних відносин, військова історія, економічна історія, соціальна історія, проте має і суттєві відмінності, які визначаються тим, що в центрі її уваги перебуває сфера політики.
Курс покликаний відобразити і пояснити складну політичну реальність сучасного світу. Він має важливе загальнометодологічне значення, оскільки сприяє розумінню і формуванню правильного ставлення до змін, які часом здаються несподіваними і раптовими. Вихідними методологічними принципами політичної історії країн світу є принципи об’єктивності, історизму та всебічності вивчення проблем. Сучасна методологія аналізу суспільного розвитку спирається на діалектико-матеріалістичний метод. Цей метод передбачає, що людина, яка вивчає або досліджує історію, визнає, що су­спільство — це живий організм, котрий розвивається як на основі об’єктивних законів, так і під впливом суб’єктивних факторів. Суспільно-історичним процесам притаманна складність та багатоваріантність, і вони виявляють не тільки поступальний рух — еволюцію, але й застій, а іноді й рух у зворотному напрямі, тобто інволюцію. Такі підходи в історичному пізнанні дають позитивні результати, якщо їх використання не має кон’юнктурного характеру і не підпорядковане заздалегідь визначеним політичним та ідеологічним доктринам, схемам та цілям. Дотримання об’єктивності передбачає: 1) вивчення суспільних закономірностей, які визначають процеси суспільно-політичного розвитку; 2) дотримання фактів у їх дійсному змісті, без корегування за наперед заданою схемою, розгляд кожного явища в його багатоваріантності та суперечливості; 3) вивчення та осмислення усіх фактів у сукупності, як позитивних, так і негативних, незалежно від того, подобаються вони нам, чи ні, підтверджують сформульовану думку або спростовують її. Будь-яке явище, факт, ідея можуть отримати наукову оцінку тільки після глибокого аналізу в контексті свого історичного часу. Тобто важливе значення має принцип історизму, який передбачає оцінювання фактів у контексті конкретної історичної епохи. Цей принцип потребує вивчення явищ у розвитку та динаміці, з дослідженням їх виникнення, головних етапів, які вони пройшли, і вже з цих позицій — оцінки, чим вони стали на даний момент. Він передбачає вивчення всіх подій у хронологічній послідовності, у їх взаємозв’язку з іншими подіями і конкретними ситуаціями, що породжують ці факти. Принцип всебічності потребує не тільки повної та достовірної інформації, але й урахування всіх сторін та взаємозв’язків, що впливають на політичну сферу життя суспільства. Реалізація цього принципу передбачає використання висновків та узагальнень, що дають суміжні соціогуманітарні науки. Іншою стороною цього принципу стосовно політичної історії можна вважати необхідність зважати на той вплив, який мають на політичну історію історичні особливості й традиції тієї чи іншої країни, менталітет та рівень культури її народу.
Основна мета курсу “Сучасна політична історія країн світу” полягає у формуванні у студентів цілісного уявлення про пербіг політичних процесів у світі на прикладі конкретних країн. Поставлена мета досягається за допомогою виконання таких завдань: засвоєння студентами необхідного обсягу відомостей про політичне минуле та сучасність визначених об’єктів дослідження; розкриття поєднання політичних та неполітичних процесів в історії країн, регіонів, світу; досягнення розуміння взаємозв’язків між внутрішньою та зовнішньою політикою держав, впливу внутрішнього стану окремої країни на міжнародні відносини та геополітику. Для майбутніх фахівців у галузі політології та міжнародних відносин важливо усвідомити, що політична історія є переходом політичної практики у минуле, а політична практика сучасності спирається на минуле. Оскільки політичні дослідження, як правило, полідисциплінарні, політична історія є необхідним їх компонентом.
Стосовно хронології, то сьогодні є декілька підходів до точки відліку “сучасної політичної історії”, кожен з яких може бути обґрунтованим і має право на існування. Деякі автори відштовхуються від моменту початку становлення світу модерну — межі ХV—XVI ст. Більшість викладачів, які читають такий курс, починають від закінчення Другої світової війни. Однак, той світовий порядок, який склався у середині 1940-х років, у 1980-х роках почав руйнуватися, а 1989 рік усе змінив. Він став початком кінця комунізму в Європі, Радянському Союзі. Закінчилася доба “холодної війни”, біполярного світу. Утворилося багато нових незалежних держав, інші зазнали суттєвих змін, що мало наслідком значний міжнародний резонанс, як це сталося із об’єднанням Німеччини. На світ з’явилося безпрецедентне об’єднання країн у вигляді Європейського Союзу. Понад два десятиріччя на міжнародній арені домінували Сполучені Штати Америки як провідна рушійна сила глобалізації. Однак поступово відбувалося посилення ролі країн Азії, де на початку ХХІ ст. мешкало понад 60 % населення планети. Особливі успіхи демонструють насамперед Китай та Індія. Утворилася група потенціальних супердержав БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка), які у своїх претензіях на вагоміший вплив на стан справ у світі спираються на прискорений економічний розвиток. Такий розвиток є одним зі свідчень їх просування шляхом модернізації.
Поняття “модернізація” має, принаймні, два значення. Перше — “оновлення”, друге — перехід від традиційного суспільства до сучасного. Історичний досвід свідчить, що успіх модернізації залежить від певних передумов, до яких належать: усвідомлення хоча б частиною еліти суспільства необхідності змін; наявність політичної волі, яку виявляє лідер або група еліти (або контреліти); вироблення ними проекту перетворень, які є адекватними можливостям та становищу в країні; ефективність інструмента проведення реформ, тобто дієздатного, не враженого корупцією апарату управління; підтримка перетворень хоча б активною меншістю суспільства; слабкість опору змінам консервативних сил; сприятливі зовнішні умови. Як показує сучасна політична історія світу, ці умови виявилися більш досяжними у демократичних суспільствах. Саме тому модернізація у країнах демократії відбувається постійно, поступово, не викликаючи потужних со­ціальних вибухів. Політична історія також засвідчує, що більшість успішних модернізацій починалися за авторитарних режимів, а завершувалася вже в умовах демократії. Причина полягає не тільки у тому, що у процесі перетворень складався середній клас, який поділяв демократичні ідеї. Західні політологи вважають, що успішна модернізація потребує активної участі структур громадянського суспільства, яке саморегулюється, що неможливо без демократії. Успіхи Китайської Народної Республіки поки що виглядають аргументом на користь ефективності моделі авторитарної модернізації, однак слід враховувати, що перетворення у цій країні не завершені, вони стикаються з багатьма складностями та проблемами. Разом з тим, ефективність китайської моделі “освіченого авторитаризму”, продемонстрована за умов світової фінансово-економічної кризи, яка вибухнула у 2008 році, ставить під сумнів безальтернативність західної демократичної моделі. Ймовірно, не існує універсальної, притаманної всім суспільствам, закономірності вибору оптимальної для модернізації політичної системи. Іноді модернізація здійснюється успішніше за умов демократії, іноді — за умов авторитаризму. Дуже схоже на те, що її успішність визначається не характером політичної системи, а якісними параметрами суспільства, людського матеріалу, які не обов’язково покращуються за умов демократії. Ключова ланка, що визначає перспективи модернізації у тій чи іншій країні — це якість еліти, її здатність сформулювати прийнятний для суспільства проект і знайти політичну волю для його реалізації. Це складне питання для тих країн, які переживають перехідний етап свого розвитку.
Як показує історія, для перехідних епох характерне переважання авторитаризму. У сучасному світі якраз домінує “перехідний” тип розвитку. Деякі країни здійснюють індустріальну модернізацію, інші намагаються поєднати її з постіндустріальною. Враховуючи це, можна припустити, що у найближчі десятиріччя глобального торжества демократії не буде, світ “зависне” між авторитаризмом та демократією. І для цього є чимало причин. У передумовах демократизації важливе значення має економічна ситуація в країні. Тим, хто живе у злиднях, не до демократії. В їхньому розумінні свобода зводиться лише до збереження елементарного права на життя. Передумови переходу до демократії визрівають в міру того, як у процесі модернізації формується масовий середній клас, який прагне вийти з-під опіки авторитарних режимів. Загалом розвиток демократії передбачає скорочення величезного розриву у прибутках різних верств населення та політичну стабілізацію. Хоча, як показує досвід, існують як стабільні демократичні, так і стабільні авторитарні режими.
Факт залишається фактом: в еру глобалізації, яка здійснюється на засадах західних цінностей, демократія стала провідною концепцією суспільного і державного устрою у світі, а диктаторські та авторитарні режими сприймаються радше як виняток. Навіть за сильного й освіченого правителя вони з часом втрачають стабільність у результаті посилення внутрішніх суперечностей. Загальна тенденція політичного розвитку світу — збільшення кількості демократичних держав: з 1990 по 2010 рік із 69 до 116 (у 2012 році у світі нараховувалося 223 держави). Хоча часом за назвою “демократичні” приховуються режими, які лише умовно можна так назвати. Тому сучасні демократичні суспільства політологи поділяють на “вільні країни”, тобто такі, що втілили принципи ліберальної демократії (визнання першості принципу свободи особи, повага до прав людини, пріоритету реа­льних інтересів кожного), мають стабільні розвинені демократичні інститути, і країни з “електоральною демократією”, тобто такі, де головним показником демократії є участь громадян у виборах.
Необхідність демократичного перевлаштування визначають особливості сучасної економіки, яка базується на знаннях та результатах інновацій. Вона потребує вільних, освічених та незалежно мислячих особистостей. При цьому створюється більше можливостей для відбору найбільш здібних та чесних лідерів, вироблення ефективної політики на основі врахування аргументів “за” і “проти”, розкриття творчого потенціалу суспільства. Процес глобалізації стимулює поширення демократії, оскільки інформація та знання дуже швидко стають загальносвітовим надбанням. Приклади демократії, що успішно функціонує, набувають більшої привабливості для прогресивної громадськості і навіть правлячих кіл у різних країнах світу. Все більше фактів свідчать на користь того, що ефективна демократія може сприяти економічному зростанню і підвищенню національної конкурентоспроможності.
Однак модель демократії, де у повному обсязі втілилися всі її основні атрибути, навряд чи існує в якійсь країні. Специфічні місцеві умови, історичні традиції, рівень економічного розвитку, культури населення та інші фактори не можуть не позначатися на конкретних формах суспільного ладу, повноті впровадження в життя демократичних начал. Сучасна політична історія засвідчила, що демократизація у бідних країнах має ефект, протилежний тому, що спостерігається у багатих: якщо у державах хоча б із середнім рівнем економічного розвитку вона знижує ризик політичного насильства, то у слабко розвинених країнах вона робить суспільства більш вибухонебезпечними. Якщо у розвинених країнах вона сприяє політичній стабільності, то у тих, що розвиваються, посилює наявні передумови нестабільності. Демократія, хоча вона, ймовірно, є найсправедливішою формою правління, пов’язана із багатьма вадами через ескалацію пристрастей, емоцій, ворожості та конфліктів, які раніше стримувалися авторитарною владою. Парадоксальний факт: зі збільшенням кількості країн, що стали на шлях демократичного розвитку, зросла також і кількість етнічних, територіальних та інших конфліктів, громадянських та міждержавних війн. Часом до військових зіткнень того чи іншого формату призводить бажання західних країн “сприяти поширенню демократії світом”. Особливу активність у цьому напрямі виявляють “найдемократичніші” у світі Сполучені Штати Америки, які не гребують подвійними стандартами. По-перше, вони не звертають уваги на ту обставину, що експорт демократії насправді є агресією проти суверенної держави, і таким чином порушується її демократичне право на самовизначення. По-друге, найчастіше у діях американських військових прихований егоїстичний інтерес держави, яка не полишила претензій на панування у світі, особливо у тих районах, де зосереджено кров сучасної економіки — енергоносії, навколо яких обертається сучасна міжнародна політика. Звичайно, сутність демократії через це девальвується в очах тих спільнот, які сповідують інші, незахідні цінності.
Наприкінці 1990-х років чимало політологів та політиків країн Європи та Америки констатували кризу західної демократії. З одного боку, в конституціях усе більшої кількості країн закладаються демократичні принципи, а з іншого, в державах, які давно практикують демократію, зміст цього поняття, а саме — народовладдя, тобто влада народу і для народу, вихолощується. Вибори як головна ознака наявності демократії, втрачають сенс, оскільки за допомогою великих грошей і можливостей засобів масової інформації, майстерності політтехнологів, адміністративного ресурсу влади та інших засобів впливу на громадську думку з’являється можливість маніпулювати поведінкою виборців. Усе більше виборців відчувають своє безсилля впливати на політику і формування влади. Стикаючись із аморальністю та безпринципністю багатьох політичних діячів, люди дистанціюються від політики, вважають її брудною справою. При цьому самі вибори більше нагадують театралізоване шоу, ніж політичний акт, все більше людей просто не беруть у них участь.
На тлі зростання байдужості людей посилюється персоналізація політики, коли через всі канали масової інформації лунають заклики голосувати за телегенічних кандидатів, не вдаючись у подробиці їх політичних платформ та програм. До цього додається тенденція зниження реального значення партій у політичному житті тієї чи іншої країни. Минув час партій, які нараховували мільйони членів (за винятком КНР). Їх склад скорочується кількісно та старішає за віком. У багатьох партіях точиться внутрішня боротьба, що часто призводить до розколів. Навіть за умов багаторічного перебування при владі посилюється внутрішні фракційні суперечності. Політичні партії втрачають активність, часто перетворюються у групу “кар’єрних” політиків, головною турботою яких стає одержання більшої кількості парламентських місць. Відповідно, довіра до них знижується, адже виборці розчаровуються у “виразниках” їхніх інтересів. Крім того послаблюється ідентифікація з ними через модифікації ідеологічних засад.
У цілому, є кілька основних цінностей, що визнаються такими більшістю людей у демократичному суспільстві: воля, рівність , порядок. Розходження між провідними політичними ідеологіями полягає в ранжируванні цих цінностей. Консерватизм на перше місце ставить порядок, стабільність, збереження сформованого типу соціальних відносин. Порядку надається більше значення, ніж свободі й рівності, що (особливо вимога соціальної рівності) розглядаються як загроза порядку. Лібералізм на перше місце виводить індивідуальну свободу. Для нього вона важливіша, ніж порядок, що розглядається як надмірне втручання держави у приватне життя. Разом із тим, визнаючи соціальну нерівність, ліберали виступають проти її крайнощів, у тому числі проти расової чи національної нерівності. Соціалізм (у втіленні сучасної західної соціал-демократії) виходить з рівнозначності цінностей свободи, справедливості (рівності) й солідарності. У цьому демократичний соціалізм вбачає свою відмінність як від лібералізму з його акцентом на волю на шкоду справедливості й солідарності, так і від комунізму з його акцентом на рівності за рахунок свободи. За таких розходжень можливі й точки дотику між різними ідеологіями, взаємне запозичення тих чи інших елементів. Зокрема, в останні десятиліття відбулася цілковита інверсія, або перестановка, історичних значень консерватизму й лібералізму. Багато принципових положень класичного лібералізму, а саме: вимога свободи ринку й обмеження державного втручання, — сьогодні розглядаються як консервативні, точніше, неоконсервативні. З’явився термін “неолібералізм”, який так само рушійною силою розвитку вважає конкуренцію в ринкових умовах з мінімальним втручанням держави, але відрізняється від неоконсерватизму підходом до таких цінностей, як релігія та родина. Не пішли у минуле соціалістичні ідеї, однак спостерігається тенденція ідеологічного зміщення більшості партій у бік центру, що ускладнює політичну орієнтацію пересічних громадян.
У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповнюючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто друге. А треті віддають перевагу рівності. Відображенням цього у політичній практиці є конкуренція партій, які змагаються за вплив, за голоси виборців, за доступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичають ті чи інші ідеологічні елементи одна в одної, вступають у коаліції та блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближуватися. Останнім часом у деяких країнах, зокрема в Україні, за наявності величезної кількості партій, часом неможливо зрозуміти відмінності в їхніх програмах. Є кілька пояснень такої ситуації. Перше — сучасні партії далеко не завжди відображають інтереси певних соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера. Друге — бажання привабити на свій бік якомога більше виборців, висуваючи головне гасло “За народ!”. Третє — вплив неодновимірності, неоднозначності сучасної масової свідомості. Четверте — “занепад великих ідеологій” на межі тисячоліть, зумовлений владою постмодерна з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію. П’яте — перехід до етапу інформаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси нового історичного типу особистості. Залежність людини від однієї ідеї або системи ідей, особливо догматичних, суперечить суті постійно змінних умов соціального середовища і місця в ньому індивіда.
Якщо спробувати стисло визначити суть питання, навколо якого розгортається вся політична історія світу, то можна сказати так: це питання ресурсів і влади, яка їх розподіляє. У деталізації одвічного питання про пріоритетність політики чи економіки доречне таке перефразування: питання полягає у тому, як саме держава буде організовувати умови для функціонування економіки і перерозподіляти вироблене між різними верствами населення. Різні політичні сили мають власний погляд на цю проблему. У сучасній політичній історії увага зосередилася на співвідношенні ринкових сил і державного регулювання. Причому на початку ХХІ ст. це питання виявилося актуальним не тільки для країн, які нещодавно стали на шлях ринкових перетворень, але й для країн із давно діючими ринковими структурами, непохитними інститутами приватної власності і розвиненою системою державного регулювання. Розвиток капіталізму (нині цей термін майже не використовується, натомість — “ліберальна демократія із соціально орієнтованою ринковою економікою”) свідчить про чергування періодів посилення ринкового конкурентного механізму з періодами державного регулювання економіки. Відповідно, і на авансцену економічної політики виходили то концепції, що відстоювали посилення ролі держави в економічних процесах (насамперед кейнсіанство — економічна теорія, яка панувала у практиці господарського регулювання розвинених країн Заходу приблизно до кінця 1970-х років, а в деяких державах, особливо тих, у яких при владі перебували соціал-демократи, і довше), то концепції, які робили ставку на ринкові сили в економіці, на підприємництво і на підтримку державою саме цих сил (монетаризм, економіка пропозиції, неолібералізм, які набули особливого впливу впродовж 1980—1990-х років і виявили свою вразливість під час фінансово-економічних криз початку ХХІ ст.).
Особливо важкою виявилася криза, яка вибухнула у США в середині 2007 року і внаслідок всезагальної залежності як результату глобалізації, поширилася світом у 2008 році. На відміну від грандіозних криз минулого, які були результатом кризи перевиробництва матеріальних ресурсів, остання стала наслідком того, що джерелами одержання надприбутків стала фінансова сфера, де відбулося “надвиробництво” грошей без реального забезпечення. Її зумовило штучне перебільшення ролі фінансового сектору (насамперед, спекулятивної його частини) в економічній системі розвинених країн і у світовій економіці загалом. В умовах функціонування світового фінансового ринку фінансові потоки і трансакції вийшли з-під контролю держав, які здебільшого дотримувалися позицій мінімального втручання у регулювання економічної та фінансової сфер. Скориставшись цим, фінансові інститути обслуговували в основному інтереси своїх верхівок всупереч суспільним потребам. Ця криза засвідчила банкрутство ідеології “суспільства споживання”, в якому ідея збагачення зведена в абсолют. Також стало очевидним, що до такої катастрофи призвела неоліберальна модель. Саме необмежена свобода діяльності, безконтрольність, а отже, безвідповідальність, призвели до ризикованих фінансових оборудок, надування кредитної бульбашки, яка раніше чи пізніше мала луснути. Фінансово-економічна криза виявила банкрутство ринкового фундаменталізму, яке нині визнають провідні економісти світу. Проблема державного регулювання ринку вийшла на перший план. Стало зрозумілим, що без допомоги держави економіка неспроможна подолати кризу, тобто простежується тенденція до посилення у політиці етатистських підходів.
З іншого боку, криза неолібералізму, що проявилася у світовій фінансово-економічній кризі, сприяла посиленню лівих, радше, лівоцентристських настроїв у різних країнах світу. У США президентом у 2008 році став Барак Обама (переобраний у листопаді 2012 року) — представник Демократичної партії як американської лівої альтернативи. У Європі владу одноосібно або як члени правлячих коаліцій здобули чимало партій, як соціал-демократичних, так і соціалістичних (в Іспанії, Австрії, на Кіпрі, в Румунії, Греції, Португалії, Словенії, Словаччині). Головною тенденцією розвитку країн Латинської Америки називають “лівий поворот”. Навряд чи можна говорити про кризу “лівої ідеї” у Китаї, хоча там — своя специфіка. Разом із тим, у більшості провідних країн Європи праві при владі не тільки утрималися, а навіть зміцнили свої позиції. Показовими в цьому плані стали парламентські вибори у Великій Британії у травні 2010 року. Консерватори змінили при владі лейбористів, які правили країною 12 років. Що стосується правих правлячих партій, наприклад у Німеччині, то для порятунку національної економіки вони вдалися до активного використання кейнсіанських методів ринкового регулювання, які раніше рішуче відкидали. Тобто ініціатива у лівих сил була перехоплена. Крім того, на відміну від США та Великої Британії, у більшості європейських країн праві партії ніколи не відхилялися так далеко в бік неолібералізму. Свою роль також відіграє схильність європейців “не міняти коней на переправі” заради стабільності.
У справі збереження стабільності у суспільстві надзвичайно важлива роль належить соціальній політиці, яка у минулі століття не входила до набору функцій держави. Заради соціального миру та консолідації суспільства економічному розвиткові надається все більша соціальна орієнтація, держава включається у перерозподіл ВВП. Певний вплив тут мав досвід Радянського Союзу не тільки з огляду на можливість революційних катаклізмів у разі ігнорування потреб переважної більшості знедолених, але й з урахуванням певних досягнень у соціальній сфері. Також вплинуло розуміння значення у міжнародній конкуренції накопичення людського та соціального капіталу, що виявляється у підвищенні рівня знань, культури, здоров’я населення, поліпшенні духовного і морального стану суспільства, а також довіри людей до соціально-економічного ладу, до влади. Виявилося, що соціальна орієнтація розвитку, зростання ролі держави у перерозподілі валового внутрішнього продукту, надання населенню соціальних гарантій заради консолідації суспільства і соціальної справедливості є факторами успішного розвитку економіки і її конкурентоспроможності.
У розвинених країнах світу, насамперед, Європи (більшою мірою) та Північної Америки (меншою), склалася “держава всезагального добробуту” (welfare state), якій притаманні такі риси: наявність численного середнього класу із відносно високим рівнем життя; відсутність крайньої диференціації прибутків різних верств населення; державні соціальні гарантії населенню (існування поряд із приватними систем безкоштовного медичного обслуговування, освіти, надання соціального житла, гідних пенсій тощо); значна роль держави у перерозподілі доходів, практика державно-приватного партнерства; ефективні форми демократичного устрою і громадянського суспільства. Розвинені країни інколи називають “суспільства двох третин”, тому що саме така частка населення є більш-менш заможною, решта потребує соціального захисту, чому сприяє функціонування “соціальної держави”.
Однак на початку ХХІ ст. політологи та економісти все активніше почали говорити про кризу “держави всезагального добробуту”. З одного боку, активне державне регулювання господарських процесів, масштабний перерозподіл коштів і зростання соціальних витрат поступово привели до значної бюрократизації та регламентації економіки, ослаблення її динамізму, зростання утриманських настроїв, збільшення бюджетних дефіцитів. З іншого боку, надмірна регламентованість економіки погано поєднувалася з умовами нових часів, які потребували від суб’єктів ринку гнучкості, ініціативи, швидкої адаптації до змін. Також глобалізація та транснаціональні корпорації значною мірою підривають можливості країн у підтриманні функціонування “держави всезагального добробуту” на рівні очікувань населення. Свою роль відіграють демографічні зміни: збільшення кількості осіб похилого віку в розвинених країнах і зростання чисельності молоді в країнах, що розвиваються. І те, й інше посилює тиск на можливості економіки країн забезпечувати потреби соціальної сфери.
На початку другого десятиліття ХХІ ст. позначилася тенденція до зро­стання народного невдоволення через несправедливий розподіл прибутків між різними прошарками населення. Вона виявилася в і розвинених країнах Заходу, і в менш розвинених країнах Сходу. Ця тенденція посилювалася під дією світової фінансово-економічної кризи, яка водночас виявилася соціальною, ідеологічною і політичною, зробивши очевидною неспроможність неоліберальних концепцій недемократичного характеру. Останнє зокрема полягає у звуженні народних прав платників податків, які мають все менше можливостей впливати на розподіл коштів, що надходять до державної скарбниці. Витрати нерідко розподіляються на користь панівних верств суспільства, чиї інтереси захищають ті політичні партії та їх представники, котрі вони фінансують. Так, намагаючись мінімізувати вплив кризи, уряди надавали велику допомогу фінансовим установам, а населення закликали “затягти паски”. Реакцією на подібну ситуацію став рух “Захопи Волл-стріт”, який розпочався 17 вересня 2011 року біля будівлі Нью-Йоркської фондової біржі, а потім поширився по 81 країні світу, таких як Велика Британія, Франція, Італія, Греція, Канада, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія та ін. Протести відбулися у понад 950 містах світу і були спрямовані проти владної політики та фінансових інститутів, коли
“1 % наживається за рахунок 99 %”. Через кілька місяців протестувальники свої намети згорнули, однак масові демонстрації практично кожного місяця відбуваються в тій чи іншій країні Заходу чи Сходу. Вони протестують проти соціальної політики, здійснюваної урядами в умовах кризи. Особливу активність виявляє молодь.
Якщо у розвинених країнах вона складає меншість, то у тих, що розвиваються, — переважну більшість. Помічено, що швидке зростання частки молоді у суспільстві може підірвати панівні політичні режими. Для великих мас молоді часто дуже привабливими є нові ідеї або ортодоксальні релігії, які кидають виклик старим формам влади. Підростаюче покоління стикається з безробіттям і бідністю, глобальною нерівністю і лицемірством. Те, з чим мирилися батьки, їхні сини не збираються терпіти, адже вони більш поінформовані завдяки новітнім засобам масової комунікації та інформації і їх пригнічує відчуття неможливості самореалізації навіть за наявності університетського диплома. Саме такі молоді люди стали застрільниками “Арабської весни” — масових протестів, що прокотилися країнами Близького і Середнього Сходу у 2010—2011 роках. Їх підтримали величезні маси знедоленого населення. У вигнанні диктаторів вбачався не стільки акт демократизації, скільки перспектива покращення життя населення.
Небачені за своїми масштабами політичні акції, які миттєво накрили країни Арабського Сходу, — вияв багатьох глибинних тенденцій, насамперед, результат процесів глобалізації та пов’язаної з ними політичної і соціальної кризи у периферійних політіях в усьому світі. Виявилося, що традиційний світ на свій лад реагує на спроби модернізації, тим більше, якщо вони здійснюються за неоліберальними лекалами . Але за всім цим треба бачити принципову відмінність основних принципів традиційного і модерного суспільства. “Три кити” традиційного суспільства: влада-власність; медитативно-сакральне знання; нав’язаний ззовні статус людської особи­стості. Основами модерного суспільства є ринкове господарювання; раціональне знання у всьому різноманітті його ідей, які історично змінюються, дисциплін, інститутів та технологічного оснащення; принцип законом захищеної гідності людини.
Відповідні зміни ведуть до розбалансування політичної, економічної, соціальної та ціннісної систем. Це призводить до соціально-політичної кризи, яка виявляється у масових протестах. Одним із наслідків глобалізації у поєднанні зі збільшенням кількості населення стало різке підвищення цін на продовольство. Цьому сприяло невтримне вкидання у світову економіку нічим не забезпечених трильйонів доларів, що врешті-решт призвело до зростання реальних цін, насамперед, на енергоносії та продукти харчування. У дестабілізації ситуації у світі в цілому і в окремих регіонах криється егоїстичний інтерес США: в умовах хаосу зростає значення супердержави, виглядає виправданим її втручання і поступки інших держав — “вдячність” за наведення ладу. У справі “експорту демократії” задіяні різноманітні засоби — від “гуманітарної інтервенції” до використання Інтернету. Мережа стала вагомим чинником в організації виступів в арабських країнах. Проте якби передумови для них не визріли серед широких верств населення, масова хвиля протестів не піднялася б.
Політика США на міжнародній арені пояснюється намаганням втримати своє світове домінування, яке послаблюється за умов масштабної трансформації сучасної системи міжнародних відносин. Головними елементами цієї трансформації стали глобалізація господарських та суспільних відносин, активізація транскордонних процесів і посилення багатошарової взаємозалежності у політиці та економіці, зростання суперечливості та нестабільності міжнародної системи в цілому. Формуються “нові центри сили”, серед них — Європейський Союз, Китай, Індія, Бразилія та ін. Спостерігається процес світової інтернаціоналізації, який разом з інтегруючим аспектом має також аспект диференціації та дезінтеграції. Засновані на відмінностях між економіками світові ринкові відносини з огляду на їх природу відтворюють нерівність не тільки в середині спільнот, але й між ними, а багатьом несуть дискримінацію та перспективу остаточного перетворення на периферію і навіть узбіччя світового розвитку. Особливо гостро на “несправедливість приниження” реагує мусульманський світ. Адже єдина справжня віра — іслам, мусульмани — правовірні. А світом керують “невірні”, нав’язуючи свої правила гри, і живуть при цьому краще. На цьому прикладі можна побачити асиметричний характер процесів інтернаціоналізації, що ініціюються в наш час в основному Заходом. Однак насадження його принципів та норм не тільки не дає ключ до подолання відсталості або виходу з глибоких соціальних криз, а підриває можливість незахідних суспільств конт­ролювати власний розвиток. У результаті націоналізм, зазвичай із релігійним компонентом, стає там закономірним ґрунтом для протистояння зовнішньому впливу і пошуків прийнятної стратегії розвитку. Яскравим прикладом можуть бути Іран та Єгипет.
Науковці помітили, що світ, пов’язаний фізично, але без консенсусу на основі фундаментальних цінностей і пріоритетів може виявитися ареною конфліктів, ще більш гострих, ніж суперечки між націями. У сучасному світі знайдеться чимало аргументів на підтвердження дії “зіткнення цивілізацій” — концепції американського політолога С. Хантингтона. На першому плані — різні варіанти зіткнення цивілізацій мусульманської та християнської. Серед них найбільшу стурбованість викликає посилення ісламістського тероризму, а також прагнення деяких лідерів мусульманських країн розвивати програми, пов’язані з виробництвом ядерної зброї. У цілому ж різка нерівність носіїв різних цінностей і зростання загальної соціальної диференціації посилюють дезінтегрованність та конфліктність не тільки на національному, а й на міжнародному рівні. Все більше політологів визнає, що зворотною стороною об’єднання світу стає гостре суперництво, партикуляризм, нестабільність та дезорганізація особистості. Все це може лише посилюватися у зв’язку з перспективами переходу до постіндустріального суспільства, адже деякі країни спроможні зробити це, а деякі ні, тобто нерівність між ними буде зростати.
Характерною рисою сучасного розвитку, на яку звертають увагу дослідники глобалізації, є фактор постійних змін безпрецедентного масштабу та їх темпів. Сама динаміка трансформацій, зумовлена інтернаціоналіза­цією, з одного боку, впливає на боротьбу навколо параметрів майбутнього, розподілу ролей та вигоди, розстановки сил тощо, а з іншого — посилює елемент непередбачуваності. Все це підвищує значення національної держави — основи стабільності та інструмента конкурентної боротьби. Також слід підкреслити, що у сучасній конкурентній боротьбі між державами головною умовою і перевагою є вільна особистість із належною освітою і підготовкою, здатна давати відповіді на виклики інформаційного суспільства.
Список використаних джерел:
1. Аттали Ж. Мировой экономический кризис. А что дальше? / Ж. Аттали. — Санкт-Петербург, 2009.
2. Богомолов О.Т. Демократия и социально-экономический прогресс / О.Т. Богомолов // Новая и новейшая история. — 2011. — № 1.
3. Валлерстайн И. “Постамериканский период” мировой истории / И. Валлерстайн // Международные процессы. Журнал теории международных отношений и мировой политики. — Т. 9. — 2011. — Май — август.
4. Иванов Н. Мировой кризис и рынок труда / Н. Иванов // Мировая экономика и международные отношения. — 2011. — № 11.
5. Исламский мир: “отстающее развитие” и мусульманский радикализм : итоги работы науч. семинара / руков. семинара В.Г. Хорос // Мировая экономика и международные отношения. — 2008. — № 1.
6. Колонтаев А.П. Страны Востока в начале ХХІ века: поиск новых теоретических обобщений / А.П. Колонтаев // Восток. — 2011. — № 2.
7. Модернизация, авторитаризм и демократия // Мировая экономика и международные отношения. — 2010. — № 11.
8. Нарочницкая Е. Национальный фактор в эпоху глобализации [Эл. ресурс] / Е. Нарочницкая. — URL: http://www.perspektivy.info/print.php?ID=44940/.
9. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций [Эл. ресурс] / С. Хантингтон // Полис. — 1994. — № 1. — URL: http://www.politstudies.ru.

За публікацією журналу "Вища школа"
Відповісти на статтю