Душа, сповита болем

Статті, блоги

Душа, сповита болем

Еліна Заржицька, м. Дніпро | 15.04.18 9:51:50

До 85-ї річниці від дня народження Віктор Близнеця

Рік народження українського письменника-прозаїка Віктора Близнеця запам’ятала одразу й назавжди, бо саме цього року народилась і моя мама. Звичайно, теперішні школярі мають свою точку відліку, бо тепер 1933 рік асоціюється із жахливою трагедією української землі – голодомором. Але тоді, у 70-80-ті роки ХХ століття про голодомор ніхто не згадував, отже...

У страшні роки голодного лихоліття доля зберегла маленького Вітька, дозволила зрости, вивчитись і отримати неабияку освіту (ану, хлопець із сільської глибинки і вивчився «на журналіста»!). Ба більше, доля допомогла розквітнути таланту, що прославив рідне село (с. Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області, при. авт.) на одну шосту частину Євразійського континенту.
Не буду робити повний огляд творчості письменника. Мене, як його молодшу колегу, цікавлять дитячі твори Віктора Семеновича, особливо – «Женя і Синько» (1974). Чому мені запам’яталась саме ця повість?
Насправді, про розквіт фантастичного жанру тоді не йшлося. Почесне місце посідав «соціалістіческій рєалізм», а фантастику вважали не вартою серйозних досліджень, хіба що для того, аби розкритикувати. А я обожнювала фантастику! До речі, якщо російською мовою фантастичних творів сучасних вітчизняних авторів практично не існувало (мабуть, після того, як вийшов друком роман «Година Бика» І. Єфрємова), то українською знайти цікаві книги було можна. І я з насолодою «ковтала» книги Олеся Бердника, свого земляка Віктора Савченка і – відкритого несподівано Віктора Близнеця. Відкритого саме завдяки повісті «Женя і Синько».
То про що ж книга? У повісті йдеться про п’ятикласницю Женю Цибулько, яка дуже мріяла мати вдома якусь тваринку. Але батьки були проти і дівчина тим вельми переймалась. Але, несподівано, під час ігри, вона знайшла у підвалі свого будинку малесенького кумедного чортика Синька. Дівчина пожаліла хвору істоту і забрала додому. Відтепер у неї є, про кого піклуватись та про кого дбати. Але...
Маленький шкідник Синько не має особливих – чарівних, чортячих – властивостей. Скоріш, він походить на дитину,завжди готову встругнути якусь штуку, вигадати щось веселе на погляд школярів і незрозумілу з точки зору вчителів. Тому Жені часто-густо доводиться «викручуватись»: і перед батьками, і перед вчителями, і, навіть, перед директором.
Життя дівчинки непросте. Справа у тому, що з малих років вона вважає себе хлопчиком, вдягається, поводиться і носить таку ж зачіску, як хлопець, тому наражається на кпини.
Спочатку це не турбує. Тільки, чому однокласник Андрій Кущолоб (Бен, як прозвали його друзі) поводиться трішки дивно?
Згадаймо: у підлітковому віці дитина вже відчуває тяжіння до іншої статі. Сталося це і з Женею та Беном. Вони відчувають трепет першого дорослого кохання – і не розуміють, що відбувається.
Втім, ніякі почуття не заважають Бенові потрапити під вплив старшого за віком Вадька Кадухи. У Вадька свої проблеми – вдома він небажаний гість: постійно нема чого їсти, батько зловживає алкоголем, лається, б’ється. Ніхто підлітка не виховує, то він за перший життєвий приклад бере поведінку батька. І вчить Бена красти з дому їжу, гроші, спиртне, цигарки...
Можливо, частково на хлопця вплинули фронтові розповіді його дідуся Андрона і він прагне подвигів, слави, визнання... Тому з Беном-Андрієм трапляються численні неприємні ситуації: «бойовий гурт» хлопчаків під його керівництвом ламає туї у шкільному парку; обікрає сусіда – професора Гай-Бичковського; збираються проїхати у танку Т-34, що є пам’ятним експонатом...
Женя із жалем та смутком спостерігає за поведінкою однокласника, ладна йому допомогти... От тільки не слухає її Бен. І Жебульці (як дражнять дівчину Бенові друзі) доводиться зробити крок, який засуджується однокласниками: розповісти засмученому директору школи про те, хто саме ламав маленькі беззахисні деревця.
А що ж Синько? Синько теж допомагає Жені боротися з неповнолітніми курцями, припиняти їх пиятику, а крім того – переховує своє бугало – життя-жаринку. Довелось же малому понервувати, бо сховати в лісі бугало неможливо – усюди туристи, усюди безлад і смиття...
Дві паралелі – дві сюжетні лінії – Жені й Синька та Андрія-Бена – міцно скріплені чудовими описами сучасного і давнього Києва, оспівуванням невтомної праці давніх киян-ремісників і теперішніх робітників, які дбайливо зберігають старовинні будівлі, саму історію величного міста.
Закінчення повісті неоднозначне. Так, у Жені Цибулько все добре, бо вона має дбайливих, добрих і розумних батьків. З нею залишається і Синько, щасливий тим, що йому вдалося приховати своє бугало в самому Києві. Але Бен так і не знайшов свого місця в житті. Дід потрапив у лікарню, а батьки, тимчасово повернувшись із відряджень, відправили хлопця у табір відпочинку. Тільки не бажає хлопець там залишатись і вирішує втекти.
Що очікує на нього далі? Питання залишається відкритим.
Відчула бажання переповісти повість тому, що хотілось відокремити дитячі спогади від дорослих міркувань. У дитинстві я раділа, доторкнувшись дива, якому є місце у житті (а коли про ті дива мріяти, як не в дитинстві?) А зараз хочеться розібрати текст професійно, з розумінням часу й вимог, що висувались численними партійними функціонерами та наглядачами за літературним процесом.
Диву даєшся, як пропустили вони передостанню сцену, де Андрій залишається на самоті і ледь не вмирає з голоду, бо дід у лікарні, а батьки не поспішають повернутись. Оце і є диво! Дізналась, що автор мав власноручно нівечити свої тексти, шукати компромісні варіанти... Уявіть, як закінчилась би повість, якщо б Вікторові Семеновичу дозволили писати так, як відчуває серцем, як вважає за потрібне?
У Вікіпедії* написано: «Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше – життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть...»
Може, тому й пішов завчасно з життя талановитий письменник, що не дозволяли йому на повну силу використовувати свій талант, свій педагогічний хист, аби донести до дитини/підлітка всю складність справжнього, не вигаданого, життя?

Хочу щиро зізнатись, що у дитинстві та юності не любила «нещасних» закінчень у книзі. Обов’язково хотілося знати, що в героїв все добре. Тоді й жити було легше.
Так, з дитиною треба говорити про складнощі й негаразди. Тільки намагатись зробити це делікатно, з урахуванням психології сучасного молодого покоління.
Це моя власна думка. Я не сперечатимусь, якщо хтось має свою власну, протилежну, і висловить її.
Сумно лише, що з життя передчасно пішла людина, яка вміла й могла підняти українську літературу на вищий щабель, але не витримала тягаря перешкод.
Вічна пам’ять Вам, Вікторе Семеновичу!
__________
Електронний ресурс. Доступ –

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C_%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Відповісти на статтю