Критика, рецензії
Творчий доробок Ірини Дем’янової цікавий як дітям, так і дорослим.
Леся Білик, м. Зборів | 17.10.12 16:39:05
Дем’янова І. Кого півник розбудив. -- Теронопіль, “Навчальна книга Богдан», 1012, -- 24с.Коли твір справжній, тобто продиктований натхненням, його можна розгадувати до безконечності, як кохану людину. І завжди – відкриття, і завжди – казкове диво.
Невелика, оригінально оформлена книжка Ірини Дем’янової «Кого півник розбудив» ( Видавництво «Богдан», 2012) - цілий скарб образів, що переливаються зоровими деталями-блискітками, забавляють слух звуконаслідуванням рідних краю голосів півника і коника, песика, свинки, гусенят, качечки. Мова життя не потребує перекладу – її розуміють найперше діти, а ще ті дорослі, що не збайдужіли до природи, не зачерствіли серцем. Мабуть, авторка належить до людей, які від народження поєднують дорослість і дитинність. Для дитини дорослість означає певну самотність і налаштовує на філософський лад, часом додає проблем і болю через інакшість у галайкуватому середовищі однолітків. Для дорослого дитинність гарантує свіжість сприйняття довкілля, оптимізм, що має місце завжди, бо завжди можна і серед руїн віднайти квітку та втішитися їй, як тішаться діти сонцю і волі. Ірина Дем’янова – авторка найперше радісна і безпосередня у словесному малюванні. Читаєш віршики про свійських тварин, і виникають дуже рідні асоціації. Дорослому так само цікаво сприймати ці твори, як і дітям, а може, навіть цікавіше, бо має більший досвід. Ось я приглядаюся до фігурного кошика. Ну, як не купити, коли солом’яна качечка так нагадує ту, що її «хвилька гойда, мов колисонька, вода», коло неї «любо плавати качатам». Купую на «остатніх п’ятдесят гривень», кладу яблука, груші, виноград, сливки і йду на Спаса у храм Преображення Господнього, щоб посвятити. А настрій отой з віршика, в якому затишно і тепло, бо багато любові. І вже мережиться власний як наслідування за авторкою:
Качина сімейка уклінно просила;
«Потіш каченяток, напиши віршаток,
Віршик-віршеняток для малих дитяток.
А тут дев’ятикласники приносять на урок смугастого кота і дарують своїй вчительці «від Миколая». Ну, звісно, півуроку йде на радісне обговорення події, а кицю, названу Уссурійкою, несу додому. Потішаюся нею довгими зимовими вечорами і знову дякую поетесі:
Дайте киці спиці.
Хай Ірусі сниться
Котик в теплих рукавицях.
Це так спиці постарались,
Коли ниточки низали.
Це так киця насплітала,
Це так Іра написала.
Написати то написала. А малюнки? Гортаю сторінки – козлик Мудрик стрибає.
– Ме-е-е! Ви хто?
– Я Дмітрух Сашко.
– Ну, а я – Микола. У нас добра школа!
– Живі витинанки – Іри забаганки!
Познайомилися. І ще світліше на душі стає. Світ витинанок відомих художників Дмітрухів діє магічно – він притягальний, барвистий і загадковий. Як конкретні зображення витинанки зрозумілі усім, а насамперед дітям, як символи дають поживу для уяви, закладають у підсвідомість щось сокровенно рідне, українське.
Поетичний талант Ірини Дем’янової нищить нав’язані стереотипи, ушляхетнює до замиловання навіть сталі образи-символи, як-от свинки-рохлюшки. Саме так: «купці-хлюпці аж по вуха» – хто ж так гарно світ цей слуха? Навіть свинок бачить чистих, хоч і без намиста. Наша авторка, звичайно.
Вечір творчості Ірини Дем’янової в обласній науковій бібліотеці відбувся на славу. А книжечка з віршиками і витинанками диктує під настрій:
– Кво-кво-кво, куд-дии, куд-ди-и-и?
– Ми до Іри на гостину.
– Кукуріку! Всім привіт!
Гарно слухати цей світ,
Коли віршики Ірини
Налаштують на фестини.
Фестини, фестивалі, феєрверки – скільки часом буває багатопихатого галасу. А тут душа в душу, тиха, щира розмова. Забуваєш на час, як і в якому контексті почастішали слововживання: престиж, пріоритети, переваги. Чого тільки не вигадала людська гординя! Йду вулицею, а на кованих воротях табличка з грізним псом і застереження: «Я добігаю до огорожі за дві секунди. А ти?» А я не доганяю, хто так хоче, щоб його злий сторож покусав поштарку, чи працівника газової служби, чи електрика, чи просто людину, що зайшла б на це подвір’я. Бо злодій або бандит пса не боїться, він і його пристрелить. Відходжу далі з покривдженим серцем. Із сумки визирає ріжок Іриної книжки – я усміхаюся.
Песик Гавчик не сердитий –
Він до авторки відкритий.
Кажуть: пес без душі.
Нащо тоді вірші?
Іра дивиться спідлоба: «Це помилка твердолобих.
Для таких хоч гар-р, хоч гав! Аби гавкав і кусав.
Я полегшено зітхаю. Мій пес на людей не гавкає, тільки на жаб і котів. Іра каже: гав – то пісенька собача, а не засторога. Ну і хай поспівають гавчики. Оно коні іржуть. У дитинстві я привчилася гикати з іржанням. Заливалася сміхом, веселила себе і друзів. Потім важко було відучитися від рефрену: ік-га-га. Якось, уже студенткою, коли на парі всі спали, я нечаянно гикнула в іржачий спосіб… Потім було несмішно. Так попрощалася назавжди з дитячою звичкою. Але Ірин Коник-Реготоник усе нагадав. Хочеться без кінця перечитувати цю маленьку «дитячу» книжечку, і завжди щось виринає з власного життя, уява малює образи-асоціації, а настрій диктує власні віршики, просте і нехире наслідування авторської поезії. Такі твори як криниця – п’єш, не нап’єшся. Півники. У мене на подвір’ї вони безхвості. Чого б то? Курка така турботлива коло курчат, як, бува, мама-бабуся коло дітей та онуків.
А книжка – то завжди автор. Творчий доробок Ірини Дем’янової цікавий як дітям, так і дорослим. Письменниця має нові цікаві проекти. Вона невтомна і життєрадісна, як і твори, що народжуються з-під її пера. І слово у неї потішатко, сонечко, дружко, дивенятко.