Статті, блоги
Письменниця Ольга Кай: "Якби я засновувала конкурс, запросила б людей, чиїм смакам я довіряю."
Андрій Судин | 11.10.12 18:54:44
Розмова із письменницею Ольгою Кай про літературні конкурси. Досвід учасниці і члена журі у відповідях на запитання скептика- Розумію, що в цьому першому питанні буде чимало риторичного, але без нього, все одно, гадаю, не обійтися. До того ж цікаво було б почути відповідь, може, не стільки «сухо-професіоно-повчальну», скільки ту, що називають «поклавши руку на серце». Скажіть – наскільки і чому, на Вашу думку, потрібні в літературній діяльності конкурси? Або й узагалі в мистецтві? Хіба підлягають змаганню митецькі, наукові, педагогічні, навчальні та й інші здібності, пов’язані з книгою?
-- Конкурси, як на мене, приваблюють трьома речами: визнання, інформаційний привід та винагорода. Про визнання, мабуть, пояснювати не треба – кому завгодно приємно дізнатися, що він – один із найкращих, і що йому з якоїсь причини надали перевагу перед усіма іншими учасниками. Особливо цінні такі перемоги для молодих, які досі не впевнені у своїх силах, а також для літніх письменників, які відчувають, що не всього встигли досягти, а можливостей для цього в них все менше (в тому числі і через вікові обмеження у багатьох конкурсах). В будь-якому разі, перемога у конкурсі – це ніби офіційне підтвердження того, що ти щось можеш.
Ви можете спитати – а навіщо таке підтвердження, бо найважливіше для письменника – враження його читачів. Але, як не дивно, не в усіх письменників є читачі, які напишуть чи скажуть їм про свої враження, отже конкурси для них – це ще й очікування своєрідного вердикту, оцінки, яку вони з якихось причин не отримали іншим шляхом.
Інформаційний привід – це теж дуже важлива річ. Ось ви хочете, наприклад, аби потенційні читачі дізналися про вашу книгу. А як вони про неї дізнаються? Рекламувати себе? Не в усіх вистачає грошей, часу та вміння. А перемога у конкурсі – запорука того, що бодай десь, на якомусь з великих літературно-інформаційних сайтів про тебе напишуть. А якщо конкурс зі статусом – розпарять по всьому інтернету, та ще й по телебаченню покажуть.
Далі – про винагороду. Грошова премія – це, звісно, приємно, але дуже мало конкурсів можуть похвалитися якоюсь суттєвою премією. Частіше за все це символічні суми, які виплачуються переможцям заради престижу конкурсу. Призи – теж штука приємна, але у літературних конкурсах, зазвичай, вони недорогі і не є головною метою перемоги.
Інша річ – публікація. Більшість авторів беруть участь у конкурсах саме заради цього. Або це гарантована публікація творів переможців та фіналістів у збірниках, або публікація книги переможця. Є конкурси, які не обіцяють публікації, але учасники сподіваються, що на переможця великого престижного конкурсу звернуть увагу видавництва. Хоча в цьому випадку треба бути готовими до жорстокого розчарування, бо в мене вже кілька знайомих – переможців та дипломантів престижних літературних конкурсів – досі не мають виданих книжок, лише гарні дипломи у рамочках.
Є ще одна унікальна річ, як «галочка» у резюме. Для письменника-початківця річ дуже важлива, бо серед колег часто трапляється так, що допоки в твоєму резюме немає достатньої кількості таких от «галочок» – ти майже ніхто. Не дивлячись на численні відгуки читачів в інтернеті.
Все вищезазначене – це причини, з яких конкурси потрібні письменникам (художникам, фотографам та ін.) Перемоги можуть як подарувати кілька приємних митей, так і відкрити шлях до справжнього успіху. Ось переможцям одного міжнародного фотоконкурсу в якості призу пропонують фотоекспедицію до Гренландії – з провідниками та усією потрібною технікою. Як на мене, найкраща нагорода для справжнього фотографа.
Хоча, якщо чесно, я зовсім не проти, аби переможців літературних конкурсів теж нагороджували подорожами
Чи потрібні саме конкурси літературні? Скоріше за все так, бо можуть допомогти знайти талановитих письменників, які ще невпевнені у власних силах і не наважуються публікувати свої твори. І, що важливіше, привертають увагу пересічних громадян до літературного життя країни.
- Ви були учасницею, як я розумію, не одного літературного конкурсу. У деяких і перемагали, і здобували успіх. Чи можете якось коротко оцінити свій письменницький досвід учасниці? Чим були продиктовані успішні виступи і «програші»? Чи не відчуваєте, наприклад, що «погані» ті конкурси, де ви «програли», і навпаки? Або ж чи не підштовхнули, або не відштовхнули вас конкурси до чогось чи від чогось?
-- Щодо оцінки конкурсів як «гарних» і «поганих» – якщо чесно, певний розподіл є, але не по тому, виграла я в якомусь конкурсі чи програла, а по організації та власному враженню від переможців. Коли перші місця отримали гідні, гарні твори – можна лише радіти. Або коли ти розумієш, що твори переможців більше відповідають тематиці видання, яке організувало конкурс. Та я зустрічалася з випадками, коли твори обраних журі переможців були значно нижчого рівня, ніж певна кількість інших, надісланих на конкурс. У самосудних свої проблеми – коли голосують за «своїх» та свідомо занижують оцінки гарним творам, аби усунути конкурентів. А в одному з конкурсів я зіткнулася навіть із тим, що перемогли... організатори! Поганими для себе я можу також назвати такі конкурси, в яких смаки журі настільки не збігаються з моїми власними, що, ознайомившись із творами переможців, я взагалі не розумію, як таке не те що нагороджувати – взагалі читати можна. Але це трапляється, на щастя, не дуже часто.
Ще хочеться сказати про деякі «підводні камені», яких можна уникнути, якщо уважно читати правила. Чи варто брати участь у тому конкурсі, де організатори залишають за собою теж право участі? Ой, не думаю... Або коли розумієш, що твої твори не вписуються в тематику, якій надається суттєва перевага? Також багато конкурсів проводяться «в мережі», з обов’язковим викладенням творів конкурсантів на сайті, і коли береш участь у подібних заходах, треба пам’ятати, що багато видань беруть лише твори «незасвічені», і участь у такому конкурсі автоматично перекреслює можливість надрукувати певний твір у певному виданні, і варто зважити всі «за» та «проти». З такого погляду мені видаються дивними вимоги деяких конкурсів щодо новизни твору, коли при цьому не обіцяють ані публікацій, ані якихось цікавих призів чи винагород.
А нещодавно мені зустрівся і взагалі цікавий конкурс, у правилах якого зазначено, що всі надіслані твори переходять у власність фонду-організатора (незалежно від того, переможуть або ні). Маю сумніви, що подібні заяви законні, і можна справді ось так, без договору, передати ексклюзивні права на твір, але кому потрібні неприємності?
Отже, підсумовуючи все сказане, можу порадити уважно читати правила, зважувати для себе цінність перемоги відносно витраченого часу (стосується самосудних конкурсів, коли треба багато прочитати) та бути готовим до того, що думка журі та інших конкурсантів може суттєво не співпадати з вашою.
- Чи дали вам щось у майбутньому житті результати конкурсів? Ті ж таки перемоги. Наприклад, мали значення для самооцінки, чи якось вивели на видавця, допомогли вам, математику за освітою, все ж відчути себе чимось іншим? Взагалі що вас спонукало брати участь у конкурсах? Чому ви віддавали на суд свої творіння не всім, а тільки «частині», групі людей?
-- Перша перемога – у «Молодій Музі» 2008 р. – дійсно допомогла повірити в свої сили, окрім того на конкурсі я познайомилася з молодими письменниками нашого краю, і з багатьма досі підтримую дружні стосунки. Взагалі спілкування з однодумцями, з людьми, які займаються тим, що й ти, допомагає зрозуміти, що ти, принаймні, не один такий «ненормальний», до кого приходять «гості» з інших світів :) А стосовно видання... Я здебільшого пишу великі речі, оповідань у мене небагато, а конкурсів романів, та ще й привабливої для мене тематики, дуже й дуже мало. Не так давно я брала участь у конкурсі видавництва «Написано пером», де видання книги було головним призом. Але для 3-го місця, яке отримала моя повість, запропоноване електронне видання, і наразі я очікую на умови договору.
Також зараз готуються до друку авторські збірки переможців конкурсу «Літературна надія Дніпра 2011»: дніпродзержинської поетеси Юлії Купіч і моя збірка оповідань. Наклад невеликий і розповсюдження виключно по бібліотеках Дніпропетровська та області, але ж я, нарешті, зможу похизуватися власною книжкою.
А взагалі перемоги у конкурсах – це знов таки ті «галочки», рядки у творчому резюме, завдяки яким, зокрема, і стала можливою моя участь у «Молодій Музі 2012» вже як члена журі.
На останнє запитання: «Чому ви віддавали на суд свої творіння не всім, а тільки «частині», групі людей?» – хочеться відповісти окремо.
Мої великі твори є в інтернеті, тож ні в якому разі не можна сказати, що я віддаю їх на суд лише окремої групи людей. І, чесно кажучи, ніякі перемоги не замінять тої підтримки, тих щирих відгуків, які я отримую від читачів. Саме це дозволяє не зневіритися, не сумніватися в тому, що роблю.
Додам також, що, математик за освітою, я досі відчуваю себе математиком і за світоглядом. І це також моє щастя, бо дозволяє трохи по-іншому дивитися на речі. До того ж серед сучасних письменників не так вже і мало «технарів».
- Чи завжди ви довіряли тому журі, на суд якого подавали свою працю? І що для вас було основою довіри? Чи може існувати взагалі журі, насправді об’єктивне для всіх? А особливо тоді, коли в основі конкурсу лежить ще й якась винагорода. Премія, чи й навіть перспектива опублікуватися. Можете охарактеризувати журі, з якими довелося зіткнутися?
-- Чесно кажучи, приймаючи рішення про участь у конкурсі, я не дуже цікавлюся складом журі (подібні запитання здебільшого виникають після оголошення результатів :) ) До того ж, аби охарактеризувати журі, треба з ним або поспілкуватися, або почитати їх огляди, рецензії на твори тощо. Але чи багато ви знаєте конкурсів, де журі пише рецензії, відгуки, де повністю висвітлюється його робота?
- Зрештою, ви самі як уже досвідчена письменниця, із часом стали членом журі. Як самі почувалися у ролі того, хто дає оцінку? Які головні завдання бачили у своїй роботі?
-- Почувалася відповідальною, звісно. Особливо під час суддівства «Молодої Музи», бо майже всіх людей, яким дадуть або ні призове місце, я побачу в обличчя на церемонії нагородження. Звісно, відчуття, що вирішую чиюсь долю, не було, але дуже хотілося не схибити. В принципі, оце «не схибити», обрати кращих і було моїм завданням.
- Яким має бути, на вашу думку, склад журі конкурсу, хто до нього має належати? Розумію, що конкурси бувають різні, у різних жанрах письменницької творчості. І все ж... От є ж, напевне, якісь, на вашу думку, загальні критерії, за якими можна обрати тих, оцінці кого всі учасники можуть довіряти? Чи таких нема і кожного разу треба «все починати спочатку»? Іншими словами – якщо б ви засновували якийсь конкурс, то кого б запрошували у журі?
-- Якби я засновувала конкурс, запросила б людей, чиїм смакам я довіряю.
Як на мене, не має значення ані професія, ані письменницький досвід цих людей – тут доречніше враховувати досвід читацький. Найважливіше – спільна мета і погляд на літературу. Бо якщо йде відбір до збірки жіночих творів про кохання, то недоречно буде запрошувати у журі людей, які вважають, що жіноча література – це щось середнє між «нудна нудота» і «не існує взагалі».
Будь-який конкурс проводиться з метою відібрати твори певної тематики або напрямку, певного літературного рівня, й усі члени журі мають це чітко усвідомлювати. Інакше або не домовляться, а то й пересваряться. Або, за рахунок протилежних оцінок, поставлених творам, які чимось справді вражають, перші місця отримають твори-середнячки.
- Знаю, що вам як члену журі доводилося стикатися із тою якраз складною і гострою проблемою «роботи з авторами», тобто з учасниками конкурсів (це, зрештою, неминуче для будь-якого конкурсу, я гадаю)... Відтак, що було найскладнішим? І які шляхи подолання таких складнощів бачите в першу чергу? Адже спочатку лагідні і позитивно налаштовані учасники з часом здатні перетворюватися на злючих і безкультурних ображених, нездатних навіть подякувати за підтримку, якою б вона не була, в тому числі й без головного призу... От вас учасники конкурсів ображали? І як із тим бути?
-- Не скажу, щоб учасники ображали особисто мене. Але образливим є їхнє ставлення до роботи редакторів, які роблять усе, щоб збірники творів конкурсантів побачили світ, при цьому не отримують ніякої оплати за свою працю.
Перші проблеми, з якими я зіткнулася, суто технічні. Молодь сидить у соцмережах, але не перевіряє електронні скриньки, тому багатьом доводилося дзвонити, витрачаючи власні кошти. Далі – проблема безвідповідальності. Коли хтось і бачив лист, але спочатку забув, потім пароль від скриньки загубив, а про те, аби зареєструвати нову та написати організаторам, звісно, не подумав. І це саме молодь, яка з інтернетом має бути на «ти».
Коли ж зв'язок так чи інакше налагоджено, починаються проблеми з редагуванням. Багато хто не може зрозуміти, чому в їх творах взагалі щось намагаються виправити перед друком. Хтось спирається на авторитет декого відомого і поважного, який прочитав їхні твори, але нічого не виправляв (причому навряд чи вони здогадуються, хто саме читає та редагує їх твори зараз – я ж не одна в команді, і кого вони намагаються «тикнути мордочкою»). Був випадок, коли конкурсантка заявила, що будь-які виправлення викривлюють сенс того, що вона намагалася сказати. Внаслідок цього непоганий за смислом твір довелося виключити зі збірки, бо у первинному вигляді він технічно не відповідав рівню, потрібному для публікації.
Деякі автори вважають можливим відповідати на зауваження чи запитання щодо тексту заумкуватими фразами, ніби намагаючись запевнити кореспондента, що в нього просто недостатньо розуму, аби сприйняти всю глибину думки... Образливо? А коли такий лист приходить від школяра? А коли зауваження робила не я, а колега з багаторічним досвідом, поважна людина й автор не одної книги?
Звісно, можна сказати про погане виховання і таке інше, але вражає і недалекоглядність авторів, які не розуміють, що самі ініціюють створення «чорних списків».
На цьому тлі майже безневинно виглядає фамільярність, коли незнайомі тобі люди у листах починають звертатися на «ти».
Шлях подолання всіх цих труднощів – це жорсткіші правила, і можу сказати, що негативний досвід нашою суддівською командою вже враховано.
- Знаєте, у мене протягом життєвих спостережень склалася думка, що будь-який конкурс, яким би він не подавався «об’єктивним», все одно містить у собі ознаки суб’єктивності. Адже ж присутні елементи «смаковості», особливостей мистецької культури чи ерудованості членів журі, які самі по собі часто підлягають неоднозначним оцінкам. А особливо це стосується того, коли хтось встановлює премію. Більшість тих, хто не отримав її, можуть ображатися, але ж «засновник» (як деколи і видавець, редактор, на яких теж часто ображаються) має право вирішувати. Чи все ж бувають такі конкурси, де таки є об’єктивність? Можете назвати такі приклади?
-- Я вважаю, що засновники премій та конкурсів дійсно мають право вирішувати. Але – в правилах це має бути чітко прописане. Як, наприклад, у правилах конкурсів, які організують деякі журнальні видання, вказано, що перемога не означає публікації – твори для журналу обере виключно головний редактор.
Звісно, кожне журі оцінює твори, спираючись на власний смак. Суцільна об’єктивність – це річ майже недосяжна. Ось для мене об’єктивність – це коли виграють саме ті твори, за які я вболівала! Так було і на конкурсі «Современная нереалистическая проза (СНП)», і на «Молодій Музі». Незважаючи на велику кількості членів журі, наші думки в більшості випадків збігалися.
- А взагалі, якщо так подивитися на літературні конкурси в Україні, то чи маєте ви до них довіру? До яких із них? У яких хотіли б перемагати і вважали це для себе за честь?
-- Складне питання, бо і конкурсів у нас небагато, і більш-менш прозорих серед них майже нема. А перемогти я б хотіла у тому конкурсі, в якому нагородою було б повноцінне видання книги великим накладом.
- Цікавим є також ваше ставлення до іншого вияву конкурсів. Того, що називають рейтинговими оцінками. Тут, звичайно, підлягають оцінці твори, що вже опубліковані, однак такі рейтинги теж часто позначені суб’єктивністю, неточністю. Чи можуть бути, на вашу думку, і точні, і об’єктивні? На виставках, під час голосувань в інтернеті, в пресі тощо. І що може надати їм того фактору довіри? Не «рекламності», а справді стимулювання до отримання інформації про «найкраще».
-- Будь-які рейтинги складаються за певними смаками або – і це наразі частіше – з певною метою: рекламування, поширення в суспільстві чітко визначених уявлень про популярність тем, стан літератури тощо. Тому найкращим для мене рейтингом є читацькі відгуки або рекомендації друзів.
- Врешті-решт... Розумію десь краєм, часткою душі, що конкурси мають сенс. Можливо, справді найбільше силою стимулу до творчості, до участі у творчих процесах. Навіть якщо це у нас інколи в Україні – запозичення із шоу-бізнесу, який перекидається частково і на книжкову справу. З огляду на це, яких конкурсів, яких премій, яких рейтингів бракує у нашій державі? І як би вони мали проводитися? Бо ще одною складністю, як на мене, є те, що конкурси, може, і стимулюють авторів, але ніяк не торкаються читачів. Зрештою, навіть і покупців. Просувати книгу, гарну книгу з допомогою конкурсу, як мені видається, нині стає все важче і важче. Можливо, маю скороспішне і неточно створене уявлення, але все одно маю враження, що верх бере «масовість», яка не приводить до виховання найкращих смаків. Чи я все ж помиляюся? Дайте мені надію! :)
-- У нашій державі взагалі літературне життя відокремлене від суспільного настільки, що прізвища більшості з тих, кого нині називають відомими сучасними українськими письменниками, нічого не говорять людям, причетним до літератури лише у якості читачів. Тобто тим, хто не відвідує літсайтів, не цікавиться спеціально з якоюсь метою, кого нині видають, кого обговорюють, кого вшановують. На перший погляд, це погано, чи не так? А з іншого боку це означає, що молодим і ще невідомим письменникам не треба буде доводити читачам, що вони кращі за тих, кого нині вважають взірцем. Врешті решт, все вирішать саме читачі. І наклади, які дозволять помітити у книжковій крамниці серед безлічі видань саме книги цих молодих... Але спершу авторам потрібно достукатися до видавців... Ні, тут немає замкненого кола, але такий лабіринт закарлючок, що мало кому вдається знайти з нього вихід або ж раптову шпаринку, яка з’явиться на мить, щоб одразу щезнути.
Про це говорити можна довго-довго, бо проблеми ж насправді не у конкурсах як таких. Але будь-яка відзнака – це можливість для автора нагадати про себе. Може не читачу, а комусь із колег, хто знає про оті шпаринки у творчому лабіринті.
І, аби не закінчувати розмову на песимістичній ноті, додам позитиву.
Коли журі конкурсу сумлінно ставиться до своєї справи, є можливість не тільки заохотити талановиту молодь, але й видавати – збіркою чи окремими книгою – гарні, свіжі, оригінальні твори, до яких навряд чи підійдуть такі визначення, як «масовість» та «несмак».
Про автора:
Кай Ольга народилася 23 березня 1982 року у м. Дніпропетровську. Закінчила факультет прикладної математики Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара.
Переможець обласного конкурсу "Молода муза" (2008, 2011). Призер обласного літературного конкурсу "Україна є!" (2011). Переможець міського конкурсу "Літературна надія Дніпра" (2011). Фіналіст всеукраїнського конкурсу творів для дітей та юнацтва "Золотий лелека 2008".
Редактор-упорядник колективної збірки "Барви слова" (2011).
Член обласного літературного об’єднання ім. Павла Кононенка.
Пише українською і російською мовами.
Жанри - пригодницько-романтичні та казкові повісті, оповідання, романи.
Публікувалася в журналі "Український Фантастичний Оглядач (УФО)" (2007, Львів), "Склянка Часу*Zeitglas" (2011, Канів), "Бористен" (2012, Дніпропетровськ).
Співавтор збірників та альманахів "У вирі дум і почуттів"(2008, Дніпропетровськ), "Україна є!" (2011, Дніпропетровськ), "Барви слова" (2011, Дніпропетровськ), "Світанкова палітра" (2012, Дніпропетровськ), альманаху фантастики "Мантикора" (2011, Івано-Франківськ).