Критика, рецензії

Симптоми «Книгоманії»

Листвак Галина | 09.06.08 9:10:16

У вас перед очима постійно миготять літери? Навіть за їжею чи у транспорті ви не можете втриматися від спокуси щось почитати? На час книжкових ярмарків ваші кишені підозріло швидко порожніють? У снах ви бачите себе літературним персонажем? Не переймайтесь, у вас – книгоманія.
І, щонайнесподіваніше, її симптоми виявляють не лише в дорослих, а й у дітей…

---

Ось уже й минула весна, позначивши на книжковому календарику нові важливі дати. Адже ця пора року була досить плідною для українського книжкового світу. Зокрема, в рамках цьогорічної, вже другої акції «Форум видавців – дітям» відбувся Фестиваль дитячого читання «Книгоманія», а також було підведено підсумки всеукраїнського конкурсу «Найкращий читач України – 2008».
Про Всеукраїнську кампанію пропаганди та підтримки читання «Книгоманія» та конкурс дитячого читання як один із її найважливіших заходів (поряд із літературними вікторинами та збором книг для дитячих будинків) вже сказано багато. Адже саме цей захід, який проводять ще з 2002 р., став чи не найяскравішим явищем Форуму видавців, і саме він дав змогу сотням школярів усвідомити себе як читачів. Однак, тут йтиметься не про це, а про те, що організаторам вдалося добре, а що пройшло повз їхню увагу.
Почну з найразючішого – із завдань.
На якомусь із численних етапів конкурсу у Львові учасники отримали завдання …вгадати мелодію. Звісно, було запропоновано варіанти саундтреків з екранізацій і мультиплікацій за мотивами літературних творів. Але ж яких! Поміж сучасними мелодіями траплялися навіть дещо раритетні наспіви з «Пригод Електроніка», «Гості з майбутнього», «Людини-амфібії»…
Невже організатори конкурсу вважають, що сучасні шести-семикласники, які народилися вже за незалежної України, справді виросли на постсовковському кінематографі? Що їм близькі ідеали піонерів та жовтеняток, а щемливі акорди «Прекрасного далеко» стали їхнім гімном і не відгонять чимось таким застарілим і навіть занафталіненим? Це покоління зростало на інших цінностях, діснеївські мультики миліші їм за Хитрукового «Вінні-Пуха». Про переваги й недоліки такого явища можна говорити багато, але факт залишається фактом.
Чим іще, як не ностальгією за минулим, пояснити включення таких питань до конкурсних завдань? Годі й говорити про те, що знання фільму, хай навіть за мотивами книги, зовсім не є прикметою хорошого читача. Рівно ж, як і вміння розпізнавати на слух мелодії, та й наявність слуху взагалі, не є ознакою читацької майстерності. Який же це читач, і якої України?
Та й вибір самих стрічок теж дивує. Якщо з «Пригодами Електроніка», «Капітаном Врунгелем» та «Гостею з майбутнього» ще можна змиритися, то до чого тут зовсім непідліткова «Людина-амфібія» Бєляєва?
На обласному етапі конкурсантів поділили на групи, кожній із яких присвоїли тему запитань. Наприклад, учасники однієї групи відповідали виключно на запитання з міфології в книжках, іншої – тільки з історії і т. д. Справедливо? Об’єктивно? Коментарі зайві.
Далі. До якої категорії бібліофільства можна віднести запитання на зразок «яку протоку подолали персонажі твору, мандруючи з Франції до Англії» чи «яке хобі було в англійської королеви»? Дарма, що ці факти згадано у літературних творах – ніякогісінького зв’язку з власне читанням вони не мають. А якщо вже так потрібно включати до конкурсу завдання на кмітливість та пам’ять, то хай вже краще це будуть питання типу «по який бік вулиці розташований будинок другорядного персонажа» чи «назвіть повне ім’я Дамблдора» (до слова, звали його Албус Персівал Вулфрик Браян). Або ж краще включити окремий блок запитань на загальний розвиток.

Ті ж запитання, що стосувалися програмних творів, були, зрозуміло, за творами, які вивчають у шостих і сьомих класах. Тут очевидна перевага старших школярів, ознайомлених із творами за обидва роки навчання. Нащо тоді об’єднувати в одну групу книгоманів учнів шостих і сьомих класів? Значно справедливіше було б дати запитання за творами, які з високою ймовірністю прочитали учні обох вікових категорій. Це, звісно, суттєво обмежує вибір, але робить його об’єктивним. Або ж проводити конкурс окремо для кожного віку школярів, захопивши при цьому ще й восьмий і дев’ятий. Чому б ні?
Заплутаним, як сюжет недитячого детектива, був порядок опитування конкурсантів. Спочатку на питання всі відповідали по порядку. Та, не дай Боже, було комусь не знати відповіді, як тут відразу ж включалася дивна схема, у якій згодом заплуталися і самі ведучі. У такому випадку право відповідати мали всі учасники почергово, поки хтось не дасть правильну відповідь. Як наслідок – частина учасників мала більше шансів заробити бали, ніж усі решта. А сам процес опитування перетворився в хаотичне визначення послідовності.
Думаю, організаторам варто розглянути варіант однакового набору запитань для усіх учасників. Хай кожен матиме змогу відповісти на всі запитання, час на роздуми …врешті-решт, дасть частину відповідей письмово. Так і було зроблено на початковому етапі, коли діти відповідали на невелику кількість запитань і виконували завдання. Куди ж це зникло потім?
«Віддушиною» у кількох заходах стала театралізація конкурсу з ведучими-героями казок. Це скрашувало загальне дійство і надавало йому невимушеності та оригінальності.
На обласному конкурсі, куди школярі з’їжджалися із найвіддаленіших куточків Львівщини, учасників вивели на сцену під промені прожекторів. Видно, щоб повною мірою дати їм змогу відчути власну зірковість. Та ненадовго. Вийшло так, що дехто проїхав десятки кілометрів лише для того, щоб вийти на сцену і …зійти з неї через 30 секунд, після першого ж запитання, не маючи жодного шансу на «реабілітацію». А, ще, хіба, отримати цукерочку.
Тут виникають запитання. По-перше, хіба викликати дитину на сцену (читайте: створити для неї стресову ситуацію) означає засвідчити про неї світові? Чи, може, це створить для неї затишний настрій, аналогічний тому, що виникає лише наодинці з книгою? І, по-друге, хіба за одним-єдиним питанням можна об’єктивно оцінити «вартість» людини як читача?.. Нащо тоді вимудровувати стільки етапних конкурсів, щоб у результаті закидати учасників, що залишилися, питаннями на виліт?
Контрастно вдалим на одному з етапів було завдання описати свого улюбленого героя і, по-можливості, прийти в одязі, характерному для цього персонажа. Жаль тільки, що не всі учасники однаково підготувалися до презентації. Тут, видно, завинила недостатня поінформованість про умови завдання.
Наступне. Подарунки. На обласному конкурсі учасники отримували у подарунок …книги. Вибір, мабуть, теж був не з легких. Один мій знайомий шестикласник одержав у пакеті такий собі «джентльменський набір» для будь-якого віку: ілюстровані «Казки» Ґауфа і «Дику енергію» Дяченків. Погодьтеся, що одне, що інше назвати типовою літературою для 11–12-річних не можна. Звісно, тут організатори опинилися у складній ситуації, адже завдяки сучасним змінам в освіті кожен клас є на сьогодні таким собі «плавильним казанком», у якому одночасно навчаються діти з різницею у віці в 3–4 роки… Вирішальних у цьому віці 3–4 роки. Та не можна ж знаходити середнє арифметичне між книгами, притягуючи одну з молодшої вікової категорії, іншу – зі старшої. Не читатимуть же їх діти одночасно. Для компенсації.
І ось, в результаті усіх тих перипетій, ті, хто вижив (кому пощастило з питанням, кого не засліпило світло прожекторів – потрібне підкреслити) опинилися на підведенні підсумків під час «Форуму видавців – дітям». Майже сотня метких буквоїдиків з усіх областей України гасала Палацом мистецтв. Як їх вдавалося організовувати на всіх передбачених заходах, включно з гулянкою у нічному клубі, мабуть, так і залишиться таємницею…
Так, виходячи з умов конкурсу, можна сформувати такий собі приблизний образ гіпотетичного переможця. Щоб прославитися у віках як найкращий читач, потрібно:
а) вміти читати;
б) належати до невизначеної вікової категорії;
в) вгадувати мелодію з кількох нот (для особливо просунутих читачів – з однієї);
г) дивитися старі радянські фільми;
ґ) пам’ятати силу-силенну дрібних і другорядних деталей та фактів про все на світі;
д) швидко й безпомильно орієнтуватися в ситуації;
е) мати сталеві нерви й витримку.
Не стверджуватиму, що ніщо з цього переліку дітям у майбутньому не знадобиться, але що це за критерії? Адже за деталями, перекрикуваннями та суперництвом «хто першіший» можна втратити настрій книги, весь кайф від її прочитання. Та й саму ідею, культуру читання. Чи не краще дати дітям для обговорення уривок не знайомого їм раніше твору, провести дискусії на кілька тем, дотичних до книги як такої чи їхніх улюблених персонажів? Оголосити конкурс на кращу доповідь з винесенням переможців на всеукраїнський рівень? Перевірити швидкість та якість читання, врешті-решт.
Такі недоліки неминучі, коли захід перебуває на етапі становлення, але ж погодьтеся, за шість років існування конкурсу можна було передбачити та усунути найочевидніші з них. А шкода, бо конкурс дійсно потрібний і справді цікавий.
А те, що відбувається зараз, може зіграти з юними читачами злий жарт. Зокрема, сформувати в їхній уяві хибний образ найкращого читача і (що значно гірше) відбити їм охоту до читання. Породити не манію до книги, а просто манію. А це вже зовсім не те, що ставили собі за мету організатори конкурсу.