Розмова із письменником-фантастом Р. Радутним

Статті, блоги

Розмова із письменником-фантастом Р. Радутним

В. Січкоріз | 28.08.12 17:21:09

Радій Радутний: «Земля просто набита таємницями, просто треба хоча б іноді цікавитися її історією»

- Пане Радій, Ви є автором не одного фантастичного твору. Чим приваблює Вас цей жанр? Звідки така любов до фантастики?

- Найбільше приваблює відсутністю обмежень. Абсолютна! Письменника-нефантаста загнано в тісні рамки реальності, ні кроку ліворуч-праворуч, а тим більше жодних стрибків угору. Якщо персонажа треба перемістити з пункту А в пункт Б – він має сісти на потяг. Якщо він хоче чаю – має налити води у чайник, увімкнути його в розетку або поставити на плиту. Якщо він хоче прожити триста років – то нічого не вийде. У фантастиці обмежень нема. Хочете жити три століття? А чому так мало? Від пункту А до Б тисяча кілометрів? Це не відстань, це тьху. Чаю? Гаразд, чай це не лише напій, але й ритуал, можна й залишити так, як є.
Водночас, як і будь-яка інша свобода, ця теж накладає підвищену відповідальність. Якщо персонаж живе у світі, який дуже схожий на наш, і раптом починає ні з того ні з сього телепортуватися на тисячі кілометрів, та ще й чорті нащо – читач скаже "Тю!.." й цілком можливо, що далі читати не буде. Три століття? А чому? А як це вдалося? А навіщо це? Що автор хотів цим підкреслити? І горе письменнику, який на ці питання не відповість. Його книга опиниться в книжковому пеклі – на складі нерозпроданих накладів.

- Що стало поштовхом до написання роману «Важка чоловіча робота», який нещодавно з’явився у видавництві «Навчальна книга – Богдан»?
- Скажімо так... деякі події з авторського минулого. У тексті багато особистого. Може, навіть забагато, але ви вже пробачте. Ще одна мотивація – любов до Дніпра. Дніпро-батечко займає мало не чільне місце в романі, причому це я не навмисне – воно само так вийшло. Але певен, що вийшло на краще.

- Кого зустріне та куди потрапить читач, гортаючи сторінки цієї книги?


- А нікуди. Лишиться там, де є – в Україні. Це якщо територіально. Але водночас опиниться у іншому світі. Там, де минуле ще не скінчилось. Там, де закони діють через один, і не кожного дня. Там, де треба бути обережним, як сапер, але бомба, яку можна зачепити, вибухне так, що зачепить увесь світ. І головне, що я хотів показати – що цей світ знаходиться поруч, варто лишень трохи ширше розплющити очі. Так само можна відповісти й на питання кого зустріне. Зустріне пересічних з першого погляду людей... такі ходять поруч із нами, говорять, спілкуються... Але раптом настає криза – й відмінність стає помітною.

- Чи знайдуть такий бажаний скарб персонажі твору? Чи вдасться їм сповна збагнути його сутність?
- Ні. Сутність того скарбу незбагнена принципово, і це вже цілком прозорий натяк. Водночас тим скарбом можна користуватися, що й роблять деякі персонажі. Скажете, як таке може бути? А спитайте себе, чи знаєте ви... ну, хоча б монітор, на якому ви читаєте цей текст.

- Чи справді вартував такий примарний і загадковий скарб стількох зруйнованих життів і доль?


- І навіть більше. Принаймні, його минулий власник одного разу змінив долю усього світу.

- Чи знаходиться місце у такому карколомному сюжеті гумору й оптимізму?

- Гумору – сподіваюсь, що так. Принаймні, я намагався. А от з оптимізмом, мабуть, трохи гірше.

- Чи торкаєтеся у романі питань соціального характеру?
- Ну як не торкнутися? Це ж не стовп, який можна обійти, це шлях, по кому ідеш, земля, на якій живеш, повітря, яким дихаєш. І не хочеш – а торкнешся. Навіть не так – це не я їх торкаюсь. Це вони лізуть, пруть нахабно й невідворотно, часом навіть відсуваючи сюжет та здивованих цим персонажів. Бачте, навіть у фантастиці від них не сховаєшся. Але може це й добре – бо я нахабно вважаю, що письменники часом підказують людству, куди слід рухатися. Саме в соціальному плані.

- Наскільки притаманна роману символіка?

- Навіть не знаю. Коли писав – не замислювався, але вже кілька читачів його в тексті знаходять. Треба буде перечитати, бо вже й самому цікаво стало.

- Як гадаєте, чи мають ще нерозгадані таємниці наші українські землі й у реальному житті?

- Не те слово! Земля просто набита таємницями, просто треба хоча б іноді цікавитися її історією. Мені аж незручно стає, коли черкащанин питає "А що таке гонтині ходи?", або людина, яки виросла на Дніпрі, щиро дивується – що воно, мовляв, за колода така видовбана, й що вона робить на дні біля колишніх порогів? Люди! Та майте ж совість! У нас мало не найбурхливіша історія у Європі, й кожне покоління щось затівало, щось робило, щось ховало, топило, закопувало. Палило літописи. Рівняло могили. Проганяло табун коней через місце, яке треба було зробити невпізнаним. І це тільки люди, а природа теж осторонь не лишалась. Річки перетворювалися в болота, болота висихали, їх переорювали... ви бачили коли-небудь уламок човна-довбанки у ямі посеред поля? Казна де від найближчої води. Й обличчя копачів, що дивляться й самі собі не вірять.

- На що передусім хотіли б звернути увагу читачів цією книгою?
- От на це й хотів. Хотів, щоб усі почали копати. Не землю, звісно – стількох археологів вона просто не витримає, та й чіплятись будемо лопатами. Копати історію. Техніку. Науку. Релігію. Думати, власною головою думати, а не бездумно користуватись. Беручи наведений вище приклад із монітором – поцікавтесь, як він працює. Якщо нецікаво – спробуйте розібратися, як працює весь інтернет. Якщо й це видається нудним – подумайте, яким він буде років через сорок? Якщо навіть це не викличе інтересу – що ж, прошу до партії регіонів. Їм саме такі потрібні.

- Роман, який нещодавно з’явився у видавництві «Навчальна книга – Богдан», започаткував нову книжкову серію «Українська містика». Що можете сказати про розвиток містики як жанру в Україні?

- Нахабно скажу, що наша містика найкраща у світі, й лише щаслива (для всесвітньої літератури й не дуже щаслива для нас) випадковість на ім'я Брем Стокер спричинилася до того, що весь світ пише "вампір" (vampire), а не "упир". Але ми над цим ще попрацюємо!

- Що б Ви назвали своєю творчою візитівкою?
- Та пробував колись створити українського Джеймса Бонда – найманця Юра Дизфайндера. Кілька книжок із його пригодами було надруковано у видавництві "Панорама". Але щось Юрка останнім часом не чути, мабуть, став добропорядним бюргером, вовтузиться у садку, троянди вирощує, кота завів. Ну, може, повернеться ще до активної діяльності.

- Як головний редактор журналу УФО (Український Фантастичний Оглядач), що можете сказати про самобутність саме української фантастики?

- Перше і головне – що вона є. Її багато. Один-єдиний журнал фантастики не в змозі охопити й десятої частини того, що є. Друге – що вона різна. В ній багато твердої НФ, фентезі, соціальної фантастики... та якої завгодно. А третє – що вона дуже емоційна. Значно емоційніша й за америнську, й російську, та, мабуть і за французьку з іспанською. Це не завжди добре сприймаєтся не-українцями; так, наприклад, багато росіян вважають книги Бердника надто пафосними. Але, як кажуть програмісти – це не баг, це фіча; цебто, не недолік, а особливість, й могутній інструмент у руках того, хто вміє ним користуватись. З молодих-самобутніх – рекомендую Сілівру й створений ним стімпанковий "Світ пари", Ряполову з світом фантастичних рослин, Литовченка й неймовірно бурлесковими й трагікомічними персонажами, Станіславського з альтернативною Україною Скоропадського... втім, зупинюсь, бо місця не вистачить. Дуже багато самобутніх, нестандартних авторів. Читати вам – не перечитати! Це, до речі, було й побажання для читачів цього інтерв'ю.

Про автора:
Радій Володимирович Радутний — сучасний український письменник-фантаст. Закінчив Харківський авіаційний інститут, зараз мешкає у Києві. Пише українською та російською мовами.
Відповісти на статтю