Статті, блоги

Сумні письменницькі мільйони доларів...

Андрій Судин | 28.08.12 12:06:15

Ця репліка починалася із підготовки новинки до відповідного розділу на сайті. Однак підготовка мусила затриматися, незважаючи на можливість втрати певної частки свіжості. Вона мусила бути переосмислена. Щось не вкладалося в голові від тих усіх новинок...
А новинка мала виглядати так:

---

Днями відомий двотижневик "Forbes" опублікував рейтинг письменників, які заробили найбільше грошей за минулий рік. На першому місці цього року виявився американець Джеймс Паттерсон, майстер (як його вважають) романів-трилерів із результатом 94 млн. доларів на рахунку (взагалі написав за життя понад 70 книжок). Як свідчить журнал, його минулорічні заробітки йдуть головним чином саме від продажу книжок. Іншими словами, результат зовсім не є несподіваним, оскільки від часу публікації минулого рейтингу Паттерсон випустив у світ за своїм авторством 14 книжок. Друге місце із 39 млн. доларів посів Стівен Кінг, якому, щоправда, вистачило для цього видати лише одну книжку «11/12/83», на якій він і заробив усі ті мільйони. Цього року його видавництво вже анонсувало новий роман із серії «Темна Вежа: Вітер крізь замкову щілину», який повинен принести йому не менше. «Форбс» пророкує Кінгу повернення до ТОП-100 найбагатших знаменитостей (угу, такі ось у них «топи» бувають, до яких потрапляють і письменники). Третю сходину посіла Джанет Евановіч, авторка кримінально-сенсаційних романів. Вона відома головним чином завдяки серії романів про мисливицю за нагородами Стефані Плюм. Щодо Джоан Роулінг (про яку у нас багато говорилося), то вона наразі на одинадцятій сходинці «успішності». Щоправда, вона наразі припинила писати прозу для дітей, а взялася за дорослих. Цього року має вийти у світ її роман «Випадкова вакансія», який теж покладе на рахунок письменниці ще кільканадцять мільйонів доларів.

Увесь перелік десятки письменників-мільйонерів виглядає так:

Джеймс Паттерсон (James Patterson): 94 млн. дол.
Стівен Кінг (Stephen King): 39 млн. дол.
Джанет Евановіч (Janet Evanovich): 33 млн. дол.
Джон Грішем (John Grisham): 26 млн. дол.
Джефф Кінні (Jeff Kinney), 25 млн. дол.
Білл О’Рейлі (Bill O`Reilly): 24 млн. дол.
Нора Робертс (Nora Roberts): 23 млн. дол.
Даніела Стіл (Danielle Steel): 23 млн. дол.
Сузанна Коллінз (Suzanne Collins): 20 млн. дол.
Дін Кунц (Dean Koontz): 19 млн. дол.
Дж. К. Роулінг (JK Rowling): 17 млн. дол.
Джордж Р.Р. Мартін (George RR Martin): 15 млн. дол.
Стефані Мейєр (Stephenie Meyer): 14 млн. дол.
Кен Фоллет (Ken Follett): 14 млн. дол.
Рік Ріордан (Rick Riordan): 13 млн. дол.

Отака новинка. Начебто цікаві і дуже втішні цифри, правда? Чого сумувати? За таких умов назвати тих письменників заробітчанами-кон’юнктурниками якось язик не повернеться. Взагалі, якщо думати суто «позитивно» – то... є ж у світі таки люди, які можуть жити письменницькою працею! І є у світі читачі, які купують ті книжки! Мільйони читачів, бо ж на маленьких тиражах не особливо заробиш.
Відтак, якщо вірити «Форбсу», справжній письменник – успішний письменник. А успішність виявляється, без сумніву, в кількості зароблених доларів. (Зрештою, не тільки в письменництві, але взагалі в нашому суспільстві успішність, здається, не має інших вимірів, окрім «форбсівських»).
Але...
Трошки про мою проблему суму.
Замість тощо, щоб узяти і розмістити новинку, аби подражнити когось із наших читачів, або й авторів, я, за редакторською звичкою, почав шукати додаткові факти для узгодження і перевірки. Зрештою, стало цікаво, а хто то ті письменники, бо щось не всіх і знаю. Начебто не нобелівські лауреати. Або ж чи були вони українською, про що пишуть, чому саме їх найбільше читають і купують?..
А далі...
Передусім якось не по собі стало, що серед згаданих письменників майже нема молодих. Один із молодших, як подивився, Джеф Кінні (1971 р.н.) – дитячий письменник, відомий романом із продовженнями (серія, як і в Роулінг) «Щоденник слабака». Теперішні заробітки, як то можна знайти на сторінці того ж «Форбс», надходять, головним чином, від екранізації за такою ж назвою. (Публікацій українською цього письменника не знайшов, у тому числі й за допомогою інтернету)
Відтак дочитався, що «зароблені мільйони» в тому «Форбсі» рахують не тільки від тиражів проданих книжок, але і ще від продажу авторських прав, застосуваня норм суміжних авторських прав, від використання творів в екранізаціях, використання ідей і образі, і... навіть від отримання спадку. Отож старші панове і пані із іменами тут очевидно у виграші, бо ж уже мають («щонайменше») не тільки «працюючий авторитет», але й не по одній екранізації. Більшість із тих, що у списках. А молоді ще почекають.
Тут я теж вкотре із сумом подумав про те, на що нині здатні по суті патологічні особливості застосування авторського права.
Хтось би тут мав обуритися: чому патологічні? Адже ж талант має винагороджуватися! Але про це колись іншим разом. Розмова про застосування авторських прав не така вже і проста, але вона з часом все одно буде обговорюватися, нікуди не дітися. Особливо зі станом розвитку поширення інформації. (Спробуймо хоча б для початку уявити собі, що трапилося б, якби свого часу Йоган Гуттенберг теж мав право користатися тими законами).
Але це, так би мовити, дурничка у порівнянні з іншим, що довелося дізнатися в пошуках.
От щойно сказав про дитячого письменника Кінні. Його саме через продаваність і заробітки, не через особливості творчості, впливу на читача, мистецьку майстерність, особливість сюжетів порівнюють із ще одною «успішною» дитячою письменницею – Джоан Роулінг (бо інших дитячих письменників у цьому рейтингу нема).
Але коли почати все ж думати про сюжети і особливості письма?
Якось так наткнувся й на те, що, як виявляється, Стівен Кінг у своїх (може, зовсім не «піарних», а цілком щирих) висловах про свого конкурента Паттерсона (нам би їхнє конкурування!) дуже вже різко висловлювався про якість його письма. Мовляв, низькопробне чтиво.
А у Стівена Кінга – шедеври світового мистецтва? Теж результат мистецького таланту? Глибини філософії, чи витонченості стилю?
У них же обидвох за плечима по стільки романів, що можна тільки їхніми писаннями завалити з головою натовп у кілька десятків тисяч їхніх фанів, якщо зібрати ті писання докупи. Паттерсон, щоб заробити свої мільйони мусив написати за рік аж 14 таких романчиків. Щоб заробити ті 94 млн. доларів довелося скористатися не тільки своєю давньою репутацією і вмінням будувати сюжети, але і працьовитістю: 1,16(6) романа на місяць, аби кожен із них в середньому приніс приблизно 6,7 млн. доларів. То це хіба, скажіть мені на милість, можуть бути шедеври, варті історичної мистецької пам’яті? Спробуємо також вичислити, які романи Кінга вийдуть на рівень класики. Почитайте у «вікіпедії», скільки він їх написав.
У решті решт, коли я уважно приглянувся (а чи треба було уважно?) до того, що саме пишуть переможці рейтингу, то виявилося, що це трилери (кримінал, детектив тощо, у ліпшому випадку те, що зараз називають фантастикою... ), любовні романи, еротика... Одна із учасниць десятки Стефані Меєр, що заробила аж стільки (до речі, є наймолодшою із членів десятки – 1973 р.н.), стала такою багатою завдяки серії романів про що? Ті, хто на такому знається, вже мене випереджує – про вампірів (мабуть, до фантастики треба занести). Еге ж... А потім кіносеріал «Сутінки» зі всякими там коханнями упирів і неупирів, морально-етичні проблеми життя упирів тощо... Між іншим, продано поза сто мільйонів примірників книг серії.
Єдиний хто (окрім дитячих письменників) мінімально вибивається із переліченої тематики, Білл О’Рейлі, який є відомим телекоментатором у США (із гострим, як кажуть, язиком) і, (знову ж таки, як кажуть, бо українською його нема) пише про «соціально-політичні проблеми США». Але я написав «мінімально», бо ж бестселери, які він видав, теж не вилізають за рамки «кітчевої масовості». Досить глянути на анонс фільму, який має бути знятий за його книжкою, про вбивство Авраама Лінкольна (Кеннеді вже мало для обсмоктування), і який вже називають «історичним трилером». Трилером знову ж таки.
Та й, зрештою, Дж. К. Роулінг – дитячі романи, які захопили всіх, і дорослих теж. Хіба ж не затягли вони в читання (якщо хто брався читати) саме фантазіями і... «легкістю літератури»? Бо ж дитяча!.. Дитячість фабули і легкість читання – головне. Та й, якщо згадати ту її «нову прозу», то ж вона теж пишеться у стилі трилера (якщо вірити анонсам), або ж, щонайменше, гостросюжетної інтрижки.

І нарешті, про інше, якраз про найголовнішу причину того мого суму. Якщо ті успішні письменники заробляють такі гроші на книжках, то ж це означає, що їх там купують у таких кількостях. Адже, як зазначали на сайті, ті найвищі в рейтингу 94 млн. дольчиків – то тільки від тиражів книжок (ще без урахування «інших джерел надходжень»). Отож і купують, і читають! І передають одне одному, і реклама їх має сенс! А відтак потім і екранізація. І всі решта суміжних прав.
Простіше кажучи – я не уявляю собі не тільки таких заробітків українських письменників, але і взагалі такого інтересу до читання в Україні. Щоб у нас продавалися такі тиражі книжок?! Де ж таке видано! Навіть ввезені з Росії кримінали і детективи не йдуть такими тиражами. Отож якщо ті письменники і заробляють, то не на наших читачах. До речі, й не тільки тому, що нема перекладів усіх цих бестселеротворців, але й тому, що читати у нас вийшло з моди.
Був би Паттерсон українцем...
Принаймні, таке враження.
А з іншого боку... – нарешті, найгірше із того всього, що змушує «взяти голову у руки» і затужити з усіх сил.
Які ж ми всі стали!!! Якими стали читачі! Невже саме таким треба бути людям? І через що? Завдяки перескоку зовсім не духовної науки ринку (маркетингу) в цілком духовну сферу? В конкуренції «дух і гроші» перемогли гроші? Через появу видавців-заробітчан, які розбестили авторів і читачів одночасно? Як про пише американець А. Шифрін. Чи через глобалізаційне нівелювання значення слова, яке не горобець?
А відтак – а може не треба нам тих перекладів їхніх бестселерів? Не треба ніяких наук книжкового маркетингу і бізнесу? Ліпше збудувати залізну книжкову стіну і не пускати ніяких Паттерсонів і Меєрок на наш «книжковий ринок».
Мені особисто в цьому ракурсі тепер категорично не хочеться погодитися із думкою (як би я себе за це не сварив), що «що б не читали наші читачі, покупці, аби читали!» Мені болить від такого уявлення... Вже і так рівень культури і читання і сприйняття книжки знизився до критичної планки. За письменництво (навіть не журналістику) сприймають навіть безплатне і оплачуване триндіння у блогах.
Бо якщо таким чином зробити «читаючим» наше населення, то воно теж почне читати навіть не Андруховича із черговою дозованою кон’юнктурною дозою матюків в інтимних «містах», які мали бути «місцями», а зарубіжних «мистців трилерів». Що тоді робити нашим Забужкам і Андруховичам? Куди подінуться Шклярі і Матіоси?
Хоча.... Подейкують, що все одно у нас найбільше читають і не їх а, наприклад, Донцову... Відповідника Паттерсону, тільки не з Америки.
Треба нам тої зарубіжної культури?
Ну, ось не так давно у світі, як пишуть, мала «шалений» успіх (знову ж таки через продані тиражі) книжка Е.Л. ДЖжеймс «50 відтінків сірого» (за яку й заробила 20 млн і по якій уже ставлять кіно (!). Сюжетом тої книжки є (канєшно же ж) еротика (вірніше, як вони пишуть, soft porn), причому, як зазначають, «для жінок». Але навіть не в тому суть, що це «майже порно», а в тому, що в основі сюжету «кохання» привабливого містера (ну... мільйонера, щоб ми не сумнівалися) і молодої панянки, причому засноване на «садо-мазо». І ще ж хитрість: не він, а дівчина виступає у ролі принижуваної, жертви. Аби було «гвалтовінше».
Ось на чому ловлять того «світового читача». Потужний (у мільйонах примірників) виховний посил.
Колись отак породив «проблему педофілії» Набоков, а тепер в обхід (таких шанованих європейською публікою, але вже занудних) маркіза де Сада і Захер-Мазоха породжується нова хвиля... І то ж переклади і переклади по цілому світу. Свобода тупого і грішного слова не має кордонів.
Виходить, що письменникові, щоб заробити, треба писати ось таке... І поширювати по світу якусь нову пошесть, навіть не замислюючись, що він там поширює і чи взагалі щось поширює. Пише собі «файнютку контроверсійну прозу»... Вірніше, вже аж нікуди далі кон’юнктурну...
Минулорічний шедевр (з огляду не на мистецькі цінності – бо ж не читав іще, – а на продаваність, вираховувану в мільйонах примірників) німецької письменниці Шарлотти Рош німецькою мовою називався Schossgebete, що могло перекладатися, як «Молитви низу» (або ж лона... чи паху». Але він уже перекладений, наприклад, польською (о, радість польським читачам, як тішиться реклама!) і в цьому перекладі він уже виглядає як «Молитви вагіни». Ну... в російському варіанті то як буде? Можна не сумніватися, що ліцензії вже відповідними видавництвами куплено, а може і друкується уже (навіть із видавництвами можна не сумніватися, знаємо назви).
Варто задля такого вчитися і вчити читати? Навіть якщо понапридумувати всіляких виправдань і насміятися з мого консервативного і міщанського, а то й забобонного чи святенницько змащеного «суму».
До речі, видало цю книжку (а перед тим воно видало роман із назвою тої ж письменниці «Вологі місця» -- не інтимні, вологі – в двомільйонному тиражі) видавництво Piper, у якому раніше серед інших друкувалися Карс Ясперс, Олдос Хакслі, Інгеборг Бахман… Ну... заробляти ж якось треба! І письменникові і видавцю.
Або ж буквально кілька днів тому (теж інформація для новинок на сайтах) опублікував свій рейтинг продаваності книжок відомий англійський журнал Bookseller. Заголовок статті виглядає так: «Еротика продовжує домінувати у чартах». І далі: «Вісім із десяти бестселерів в Об’єднаному Королівстві збудовані на еротиці».
Цінність книжки тепер (як не крути, а вже складається такий штамп і у нас) у її продаваності, а продаваність демонструє...
Справді демонструє талант автора?
Чи не найкращі риси... чого? Суспільства? Нас? Ми ось такі є, що купуємо і читаємо те, що колись (ще не так давно!) би висміювали? Або чого б стидалися...
Були часи, що такими тиражами розходилися Хемінгуей, Сартр, Камю... А тепер.
До речі, пригадався мені вислів того ж таки Хемінгуея про свою «продаваність». Сказав приблизно таке «Що ж я таке погане написав, що їм так подобається?» Ну, він мав на увазі тодішніх снобів, але ж «масовість» читання на них часто і будується.
І що, винні видавці, які забули про свою святу роль впливу на суспільство у сприянні його розвитку? Великі «книжкові» корпорації, які женуться за масовими тиражами, а відтак заробітками?
Але ж вони і раніше були! І спонукали конан-дойлів писати про шерлоків холмсів замість орієнтуватися на поклик душі.
Чи взагалі ніхто нічого нікому не винен і «так повинно бути»? І я даремно сумую...
Із тих новинок, які втішили, були хіба що такі. Днями ж таки відомий письменник Пауло Коельо, який не написав аж стільки романів ні як Паттерсон, ні як Кінг, і не увійшов до списку «Форбс», святкував 65-ліття. І, як я вичитаву ювілейній статті, його книжок було продано у світі в кількості понад 135 млн. примірників. Перекладено на 70 мов. У тому числі й українською (щоправда, тиражі, самі розумієте, неспівмірні ні з португальськими, ні з, тим паче, англійськими).
Ну... теж критикувати, мовляв, є за що ті романи. Сам би критикував. Але в таких умовах навіть не буду, бо у сто разів краще поширення такого, аніж «вологих», чи які там ще місць, або ж «молитов» тих місць.
Вони ж уже готові на всі сто навчити і перевчити нашого письменника і видавця думати саме так: ринково, а отже БЕЗВІДПОВІДАЛЬНО.
Мене справді деколи цікавить «гірший бік питання» письменництва із його свободою, пов’язаний із наслідками, тобто: як так виходить, що пишуть і продаються ті, кому не можна, кого не можна публікувати, кому не можна довіряти вплив на інших, ті, хто безпроблемно може вимахувати зброєю, не переживаючи за те, що вона може вбити, чи поранити... Причому масово! Тобто тих, хто у нестримності «свободи» не цікавиться результатами вимахування зброєю.
Або ж застосовує для особистої, чи чужої користі (що майже одне й те саме, бо письменник, який прислужуюється не своїй вистражданій, а «запропонованій» ідеї, потурає чому попало – особливо потаєному ницому – власне найбільше і заробляє).
Мені здається, отут наче найбільше «спотикання об камінь» свободи. Чи то пак натикання на «стовп свободи».
Навіть не стільки «чому» пише письменник, скільки «задля чого». Хоча, ясна річ, кожен, хто має нестримне бажання викладати якісь розповіді, може і не змушувати собі задавати ті питання. Просто заробляти і хвалитися тим як успіхом, грошима, як критерієм оцінки талановитості.

Я розумію, що свободу зупиняти не можна. Тобто не можна «не пущать». Але якийсь барєр, бодай планка, яку має хтось поставити, мусить бути. І якраз у такому випадку і буде виникати проблема особистої відповідальності. Чи письменника, чи видавця, чи критика... Хтось мусить на себе її взяти. Письменник, видавець, та й таки критик... Хоча б критик, який мусив би заробляти не за потурання, а за «виставлення планки».
І ще дуже хвилює те, які етапи мусить проходити наше суспільство, втрачаючи одні ідеали, не здобуваючи інших, і орієнтуючись на ті, які можуть бути вже давно маргінальними для тих, хто вже оминув гострі камені. Принаймні так – у тих суспільствах може успішно співіснувати масове і позамаскультурне. Є «пережоване", але разом з тим є і престижне з огляду на висоту погляду, яка, може оплачується і не мільйонами, але оплачується.
Хтось би казав, що це я особисто і консервативно ностальгую за минулими часами, коли було престижно обговорювати скоріше нобелівських лауреатів, і що в цьому суть моєї одиничної проблеми, а не проблеми суспільства (в Україні, чи взагалі у світі).
Але...
У ті ж таки часи, за якими я ностальгую, читання «трилерів» було лише етапом розвитку особистості. Тобто пригодницька література була важливою для людини в період років у 12-17, а потім мусила настати зрілість, у якій духовні цінності підростали до вищих планок і над ними. Людині ставало соромно хвалитися читанням «дитячого».
А тепер, так виходить, що мільйони читачів зупинилися в розвитку і застрягли в 16-літньому віці інтелектуального і духовного рівня. А письменник може називатися письменником не за ознакою духовного впливу на виховання людини і суспільства, а за тим, що щось пише і продає... І що більше пише і що більше продає, ну... чим багатший, то тим і більший письменник.
Чи я помиляюся і так було завжди? І що «Форбс» тут до уваги взагалі брати не треба, бо то такий специфічний ЗМІ, в якому все про гроші і багатство, а не про літературу.
І взагалі проблема не в якості, а в кількості. Зросла кількість населення планети, а тому в ній тепер тонше розподілилися духовні шари, і відтак заробітками тих, хто пише, правлять не збагачені, а... убогі духом... Тільки не в християнському значення словосполучення.
Не знаю... мені сумно.