Праця Т. Снайдера дає значний матеріал щодо тривкості держав, кордонів, пам'яті й ідей...
Антон Глушко, аспірант відділу етнополітології | 21.08.12 7:56:34
Снайдер Тімоті. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569 – 1999. – К.: Дух і Літера, 2012. – 464 с.
Книга знаного американського історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера є прикладом порівняльного дослідження національних ідей українців, поляків, білорусів і литовців, які постали на тлі ранньомодерного спадку Речі Посполитої. З синтетичної парадигми розвитку польської державності (мова, віра і нація як єдине органічне тло), яка реалізовувалася в часи Речі Посполитої, поступово почали відокремлюватися елементи національного мислення інших народів – русинів-українців, литовців і білорусів.
Ключовим чинником, який зумовив «пробудження малих народів» (Е. Гелнер, М. Грох), стала релігійна конфронтація між римо-католиками, уніатами й православними, і поляризація політичних сил у середовищі польської й руської шляхти. Від майнових і релігійних вимог шляхта перейшла до чітких політичних гасел, намагаючись знайти підтримку серед тубільного селянства. Подібна діалектика «первинного націєтворення» й проблеми подальших етнонаціональних взаємодій чотирьох народів-спадкоємців Речі Посполитої – ці проблеми становлять основу дослідження Тімоті Снайдера. Як твердить сам автор: «ця книга про народження модерних націй». Окрім того, книга Т. Снайдера прагне дати відповідь на питання:
1. Що спричинює трансформацію національних ідей / ідеологій?
2. Чому виникають етнічні конфлікти, які з часом можуть перерости у запеклі війни?
3. Які чинники можуть слугувати рушієм національного примирення і яку роль в цьому процесі відіграють історія і пам'ять?
Ще одним нагальним питанням, яке аналізує книга Т. Снайдера, є легітимація державних кордонів, її принципи, технології, послідовність і цілі.В цьому процесі наявні притаманні історичній пам'яті «переформатування», «націоналізація» і привласнення «загублених територій». Для поляків — це «креси всходнє», для українців — Берестейщина і Західна Лемківщина, для литовців — Західна Білорусь з Гродно, для білорусів — Білосточчина, Брянщина і Смоленщина. Таке етнічне забарвлення міжнаціональних і міждержавних протиріч у Центрально-Східній Європі, на думку Т. Снайдера, характерне більшою мірою для др. пол. ХІХ — пер. пол. ХХ ст., у часи модерного націоналізму. Але і до сьгодні ці локальні і субрегіональні дискусії про кордони тривають, проте з врахуванням реалій міжнародного права. Вони особливо яскраво виявилися у Вільно — місті, на яке претендували білоруські, литовські, польські й російські політичні кола, яке описували як «питомо своє» представники наукових кіл чотирьох наведених вище народів [1, c. 77–83]. Тамтешній Віленський університет хтось бачить як «найстаріший білоруський університет», дехто — як один з провідних імперських університетів (пригадуючи добу Романових), а ще хтось — оцінює його внесок у культурно-духовне відродження литовського народу.
Боротьба за власну Батьківщину, як висвітлює Т. Снайдер, просякнула всі царини життя білоруського, литовського, польського і українського народів. Від змагань за литовсько-білоруську спадщину й війни за українське прикордоння вона перекинулася й на мистецтво. До прикладу, постать А. Мицкевича, автора відомих строк «Ой, Литво, Ойчизно моя», розглядають як «властиво свою» білоруси (ключова теза: «давня Литва — держава литвинів, волею російського царату штучно обернених на білорусів»), литовці й поляки. Автор пише, що «по суті, держава, що визнає свої попередні кордони нелегітимними, відкриває простір для різноманітних територіальних претензій ззовні, створюючи небезпечний прецедент і для себе, і для сусідів»[1, c. 335].
Ранньомодерна ідея «польської нації», її культурно-історичної й зовнішньополітичної виключності й гегемонії, втілена у Речі Посполитій, внаслідок занепаду і поділів останньої наприкінці ХVIII ст. перетворилася з ідеї експансії й розширення у ідею оборонну, ідею підтримки власної ідентичності й плекання ностальгічної пам’яті про шляхетство і його звитяги, у першу чергу, серед русинів-українців і литвинів-білорусів. Проте, таке прагнення викликало й зворотній ефект — у появі антипольських настроїв у білорусів й українців. Підживлення міфами й стереотипами, особливо помітне за часів Катерини ІІ й Миколи І, сприяло переходу українців і білорусів до москвофільської орієнтації з яскраво вираженим релігійним акцентом [1, c. 138–155].
Т. Снайдер на прикладах з життя української, польської, литовської і білоруської інтелігенції й селянства унаочнює цей процес. У окремих випадках, зокрема, зачіпаючи крайову історію Галичини, Малопольщі, Литви, Білорусі він показує зв'язок тогочасних місцевих соціальних рухів з проблемами єврейської громади (Вільно, Львів, Краків, українська Волинь) [Див. напр.: 1, с. 194—198]. Більш детально автор зупиняється на травматичних подіях різанини на Волині 1943 р., етнічних чистках у Південно-Східній Польщі 1945—1947 рр. і репатріаціях українців у Польщі 1944—1946 рр., плануванні й здійсненні операції «Вісла» [1, c. 221, 230–234, 239—247].
Як зазначає далі автор: «Залучення однієї національної історії до світу політики обов’язково викликає свого примарного двійника у сусідній національній історії»[1, c. 337]. У першому і другому розділах книги, Т. Снайдер на низці історичних прикладів показує механізм цієї закономірності. Пишучи про Вільно, він показує як литовська спадщина цього міста ставала інструментом маніпуцляцій з боку польських і білоруських націоналістів і федералістсько налаштованих більшовиків. У згадках очевидців подій Другої світової війни на Волині автор наводить оцінки травматичного минулого і різнорідність інтерпретацій вустами українських і польських селян[1, c. 251–258].
Зробивши наголос на комуністичній добі, Т. Снайдер зауважує, що всі старі, часом призабуті, а часом неактуальні територіальні й ідеологічні амбіції чотирьох народів-сусідів, за номенклатурного впливу більшовицької Росії, набули нового розголосу. Травматичний досвід двох світових війн, депортацій і етнічних чисток призвів до «знищення пам'ятей», спрощення й виникнення нових (комуністичних і, як «відповідь» - націоналістичних міфів).
Польський політолог А. Пачковський про радянську добу україно-польського нетривкого примирення пише: «Рефлекси ворожнечі та ненависті було глибоко приглушено, але мірою того, як комуністична ідеологія поглинала націоналізм – а скрізь, де існувала державна ідеологія, цей процес був досить помітним, принаймні з кінця 1950-х рр., - ця ідеологія дедалі більше несла в собі слідів колишніх національних конфліктів» [2, c. 146]. Останні, на думку вченого, виявлялися засобами кіно й літератури. Й дотепер, дискутуючи про спадок Річі Посполитої крізь призму міжнаціональних протиріч, ми пригадуємо, наприклад, романи Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» і «Потоп», російські фільми «Тарас Бульба» і «1612» [Див. напр.: 2, c. 143].
Незакінчена історія, що стала частиною масової пам’яті, у повсякденному житті, проявляє себе, як правило, через візуалізацію почуттів й старих травм, кривд, забобонів й історичних міфів про «ворожих сусідів» у цілому. Ці вияви, на думку Й. Рюзена, є свідченням «взаємної інструменталізації» й «естетизації» історичної пам’яті [3, c. 133–134].
Показовим свідченням «інструменталізації» пам'яті є минуле білоруського націоналізму. Як зазначав відомий білоруський історик, політик і публіцист О. Цьвікевіч: «Білоруський рух, замкнений раніше у поодиноких нелегальних гуртках і лише зрідка даючи звістки про себе рукописними віршами або противладною брошуркою, виріс тепер у першорядний громадський феномен і оформився політично і літературно» [4, c. 314]. Сукупним ім’ям нової нації став термін «білоруси», тоді як раніше, у першій половині ХІХ ст. використовувалися терміни «литвин», «тутэйшый» [4, c. 147]. Т. Снайдер у аналізованій книзі висвітлює динаміку білоруського націєтворення — від литовської золотої доби, до поневолення в часи Катерини ІІ, й від перших будителів білорусинства до новочасних політичних проектів (БНР) [1, c. 69–71]. Порівняно з історичним досвідом трьох інших народів білоруський національних рух, на думку автора, мав нетривку ідентичність, а релігійна і мовна залежність від Росії позбавили його соціальної бази й звузили ідеологічну основу до переважно соціалістичних проектів, на противагу консервативним і націоналістичним течіям у Литві, Польщі й Україні.
Можна погодитися з думкою С. Величенка про те, що сьогодні, у добу постколоніалізму, сам «акт читання – вже політика» [5, c. 239]. Історія стає не лише текстуальним вираженням певної нації або народу, оповіддю його жертовності й витривалості, але лишається елементом етнічної мобілізації, інструментом етнонаціонального протистояння і джерелом культурної експансії. Т. Снайдер цією книгою висвітлює як старі історичні образи й територіальні претензії, ідеологічні нашарування й «мовні ігри» (боротьба за мовну монополію в локусі постмодерних ідентичностей. - А. Г.) стають частиною націологічного дискурсу, задовольняючи ситуативні політичні потреби й творячи нові міфи й ідеологеми. На тлі сьогодення автор лишається оптимістом і показує, які можливості дають інтеграційні процеси у Центрально-Східній Європі, що мимохіть спрямовані до «фантомного» обличчя «держави двох народів» – Речі Посполитої [1, c. 362–366]. Виняток становить, на думку Т. Снайдера, тільки Білорусь, міцно прив'язана до російських економічних і культурних важелів впливу.
Наостанок наведемо слова Ернеста Ренана: «Забута історія або, краще сказати, історична помилка є одним з чинників творення нації» [1, с. 429.]. Праця Т. Снайдера, сьогодні доступна українському читачеві, дає значний фактичний й документальний матеріал щодо тривкості держав, кордонів, пам'яті й ідей, які разом формують цей складний культурно-політичний феномен.
ЛІТЕРАТУРА
1. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569 – 1999. – К.: Дух і Літера, 2012. – 464 с.
2. Пачковський А. Польща й Україна. Важкі питання, складні відповіді // Європа та її болісні минувшини / Авт.-упоряд. Ж. Мінк і Л. Неймайєр у співпраці з П. Боннаром. – К.: Ніка-Центр, 2009. – 272 с.
3. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. – Львів: Літопис, 2010. – 358 с.
4. Цьвікевіч А. «Западно-руссизм»: Нарысы з гісторыі грамадзкай мысьлі на Беларусі ў ХІХ і пачатку ХХ в. – Менск: Навука і тэхніка, 1993. – 352 с.
5. Величенко С. Постколоніалізм, Європа та українська історія // Україна Модерна. – 2005. – Ч. 9. – С. 237–248.