Статті, блоги

«Безіменні»: Надія Поліщук про незнаних в Україні письменниць з канону американської літератури

Оксана Левицька | 03.07.12 18:00:10

Цього року у львівському видавництві «Кальварія» побачила світ антологія американської жіночої малої прози «Безіменна». Автором концепції і упорядником цієї антології є Надія Поліщук — доцент кафедри світової літератури Львівського національного університеті імені Івана Франка, літературознавець, яка досліджує англомовну феміністичну прозу.
Ми розпитали Надію Юріївну, як створювалася книга, які тексти до неї увійшли, чим особливе це видання.

---

— Надіє, як зазначено в анотації до книги і, зрештою, видно із самих текстів, антологія «Безіменна» має «феміноцентричний характер», тексти дібрано не просто жіночі, а феміністичного характеру. Розкажіть про напрям руху ідеї цього видання: від задуму укласти жіночі тексти, тематично споріднені, а вже потім пошук авторів і текстів, чи, може, навпаки — читання творів окремих авторів породило ідею об’єднання їх під однією обкладинкою?
— Власне що навпаки — задум укласти антологію американської жіночої малої прози виник завдяки моїй викладацькій роботі, зокрема курсові лекцій з американської літератури ХІХ–ХХ ст., який читаю для студентів факультету іноземної філології Львівського національного університету ім. Івана Франка. Працюючи над розширенням змісту курсу, я відкрила для себе низку імен американських письменниць, твори яких видавалися мені оригінальними і надзвичайно цікавими, а про які, принаймні в працях академічного характеру, майже не згадували. Натомість у навчальних антологіях з курсу літератури англомовних країн, зокрема США і Великобританії, вони належать до американського національного канону, з яким обов’язково — відповідно до університетської програми —ознайомлений студент — слухач курсу. Тому першим поштовхом стало насамперед прагнення ознайомити українських студентів з явищем жіночого письменства американської літератури, а вже згодом виникло бажання поділитися своїми читацькими враженнями із ширшою аудиторією, якій здебільшого не відомі ані самі авторки, ні їхні твори. На сьогодні ситуація є дещо іншою, адже за п’ять років, протягом яких тривала праця над виданням, з’явилося багато інформації в інтернеті, а проте художні твори обраних письменниць і надалі — через брак перекладу — залишаються незнаними. Я б не наголошувала на феміністичній спрямованості дібраних до антології зразків жіночої американської прози, в цьому ракурсі яскраво виписане хіба що оповідання Шарлотти Перкінс Ґілман «Жовті шпалери», решта у звичний спосіб порушують питання жіночої особистості чи радше сутності жіночої ідентичності, яка, як я вже зазначила в передмові, лише у прозі першої половини ХХ ст. виразно окреслювалася через шлюбні взаємини з чоловіком, а проте вони не містять протестного характеру, навпаки, як можна помітити із запропонованих текстів, інституція шлюбу всіляко підтримується та утверджується чи то завдяки самозреченню (оповідання Вілли Кейтер) або вірності чи всупереч зраді (оповідання Кейт Шопен) та обманові (оповідання Едіт Вортон). Якщо ж звернути увагу на твори другої половини ХХ ст., то на проблему жіночої особистості, яка перебуває в центрі письменницького і, закономірно, читацького інтересу, накладаються проблеми соціального, етнічного, расового і культурного характеру (маю на увазі твори Тоні Моррісон, Еліс Вокер, Мексін Гонґ Кінґстон, Леслі Мармон Сілко і Сандри Сіснерос). Окрім того, за задумом, художні тексти антології мали на меті ознайомити читачів із жанростильовим різноманіттям жіночої малої прози США — зокрема, зразками еротичного, «музичного», готичного, есеїстичного, «ліричного», філософського письма американського модернізму, реалізму і постмодернізму.

— Розкажіть, будь ласка, про команду перекладачів, яка працювала над перекладами текстів, адже серед них є дуже молоді. Чи можна говорити про формування певної школи перекладачів молодої генерації у львівському університеті?
— Команду перекладачів, за Вашим визначенням, сформували — випускники, а на самому початку задуму студенти другого і третього року навчання кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура факультету іноземних мов ЛНУ ім. Івана Франка, з якими мені довелося працювати, які охоче відгукнулися на пропозицію спробувати свої сили в перекладі художньої літератури. Хочу зазначити, що це були справжні ентузіасти, які наважилися на таку нелегку і відповідальну працю, незважаючи на надзвичайно напружений ритм навчального процесу — адже на факультеті до студентів-перекладачів завжди висувалися дуже високі вимоги, що й закономірно, з огляду на перспективу застосування їхніх фахових знань. І жоден з них не відмовився, кожен наполегливо працював. Безперечно, що тексти потребували значної редакторської правки, та це й закономірно, адже це був перший такий досвід для студентів. Тому в особливий спосіб завдячуємо згоді й активній участі в нашому перекладацькому проекті Уляні Олексіївні Потятиник — відповідальному і літературному редакторові антології — перекладачеві, викладачеві кафедри англійської філології ЛНУ ім. Івана Франка, співавторові перекладу кількох творів. Не знаю, наскільки можна говорити про формування школи перекладачів молодої генерації — я не є фахівцем з цього питання, а проте ще одним міркуванням при виникненні задуму укласти антологію було не в останню чергу прагнення викликати у студентів — у майбутньому — фахових перекладачів не лише бажання, а й тверде переконання в тому, аби таки безпосередньо практикувати у художньому перекладі, адже ще так багато творів чекають на своїх читачів, а з огляду на великі втрати, яких зазнала наша культура останнім часом у царині перекладу, роботи — непочатий край! Звичайно, що невідомо, як повернеться доля для молодих авторів перекладів, проте дуже хотілося б, щоби вже зовсім незабаром ми знову бачили їхні імена в нових цікавих і так потрібних нам виданнях! Водночас, що можу сказати з певністю, так це те, що всі молоді перекладачі — і дівчата, і хлопці — це справді нове покоління неординарних, творчо обдарованих особистостей (про що можна довідатися і з їхніх біографій), які хочуть і, певна цього, зможуть зреалізувати свій багатий потенціал, бо осягнути їхню власну мету допоможе їм молодечий запал.

— Як народилася назва антології «Безіменна» (назва справді вдала!)? Наскільки вона відповідає задумові та змісту книги? Я спробувала зіставити із однойменним оповіданням Мексін Гонґ Кінґстон і замислилася ще й над питанням іншої ідентичності — національної, адже авторка — американка китайського походження — розповідає драматичну історію китайської жінки.
— Над назвою для антології довелося таки добре попрацювати — з одного боку, вона мала бути лаконічна, а з іншого містка і промовиста, яка б і справді відображала загальний зміст видання. Ми зупинилися на варіанті «Безіменна», оскільки, подібно, як і жіночий персонаж згаданого Вами одноіменного оповідання, кожна із запропонованих письменниць перебувала в метафоричному «вигнанні» з українського культурного простору, у своєрідному небутті, відтак незнанні, тож майже всі вони залишалися для нас безіменними. Ви також слушно зауважили, що перед українським читачем, головно в другій частині антології, постає образ не лише американської, а й африканської, азійської, індіанської і мексиканської культур. Якщо загалом подивитися на розвиток американської літератури, то можна легко помітити, що чинник багатокультурності завжди був питомою її національною ознакою, проте, починаючи саме з другої половини ХХ ст. він набуває особливої естетичної ваги. Як правило, бікультурні відносини, переважно конфліктного характеру, досить часто становили серцевину особистісної самоідентифікації американських митців — і це становило спільну проблему для письменників — і чоловіків, і жінок. Тож антологія охоплює і цей ракурс сучасної американської культури.

— Чи усі твори, що увійшли до антології, перекладені українською вперше, чи якісь уже були відомими українському читачеві?
— На час відбору текстів до антології жодне оповідання не було перекладено українською мовою — в цьому, властиво, також полягала новизна видання, однак уже на час виходу антології друком у журналі «Всесвіт» за 2011 р. (№ 7/8) було опубліковано оповідання Урсули Ле Ґуїн «Ті, хто покидають Омелас» у перекладі Орисі Божко. Решта оповідань, уміщених в антології, українською мовою публікуються вперше.

— Чи є тексти, які з певних причин не увійшли до антології, але були запланованими?
— Ні, таких текстів немає, оскільки від самого початку ми обрали ті, над якими планували працювати.

— Кількість запропонованих для антології авторок — це випадковість чи закономірність?
— Це був свідомий вибір, за яким основу, ядро антології складає число 10, що асоціюється з певною цілісністю, завершеністю, до певної міри повнотою, +1 як новий крок, спрямований у майбуття. Проте, які твори входять до десятки, а який припадає на продовження руху, хай залишається інтригою для кожного читача зокрема.

— Яким Ви бачите «ідеального» читача «Безіменної»? Наскільки широкою є ця аудиторія і наскільки гендерно рівноцінна — чи чоловіки віднайдуть там літературу для себе?
— Досить важко говорити про сучасного «ідеального» читача загалом, не лише нашої антології, на це питання я б спробувала відповісти так: книга розрахована на зацікавленого читача, який прагне розширювати власний світогляд, відчуває потребу у зростанні свого естетичного чуття чи шукає внутрішнього збагачення завдяки пізнанню культури іншої країни. Безперечно, що насамперед антологія буде цікава жіночій аудиторії, оскільки проблеми, яких торкаються у своїх творах американські письменниці, більшою мірою близькі і зрозумілі жінкам, однак вона жодним чином не є дискримінаційного характеру, тож сподіваюсь, що і читачі-чоловіки віднайдуть цікаві для себе тексти, скажімо, Фланнері О’Коннор, Мексін Гонґ Кінґстон, Леслі Мармон Сілко або Урсули Ле Ґуїн, хоча й тонкощі жіночої психології, відтворені, зокрема, у прозі Кейт Шопен, Едіт Вортон чи Шарлотти Перкінс Ґілман не повинні залишити їх байдужими.

— У «Жовтих шпалерах» Шарлоти Перкінс Ґілман (до речі, для мене — один із кращих текстів антології) героїня (теж «безіменна», бо ніхто не називає її на ім’я) пише, що «якби я почувала себе таки досить добре, аби хоч трішки писати, це полегшило б напруження від думок і заспокоїло». Як Ви вважаєте, чи показує література, феміністична зокрема, шляхи пошуків жіночої ідентичності самих авторів, читачів, суспільства загалом? Що переважає у ній, за вашими спостереженнями, самореалізація чи «заспокоєння» себе, чи спроба порушити «жіночі» питання, дати відповіді?
— Мабуть, найкращою відповіддю на Ваше питання стане поєднання усіх озвучених питань як ствердних відповідей, оскільки переваги однієї тенденції над іншою годі дошукатися. В одному випадку і справді можемо говорити про відлуння у творах безпосереднього авторського жіночого «я», як-от у Шарлотти Перкінс Ґілман чи Мексін Гонґ Кінґстон або Сандри Сіснерос, меншою мірою Фланнері О’Коннор. В іншому випадку має місце інший, ніж авторський, чинник — читач або суспільна атмосфера, як, до прикладу, це бачимо в Едіт Вортон, Тоні Моррісон, Еліс Вокер, Леслі Мармон Сілко та Урсули Ле Ґуїн. Маємо водночас і приклади самореалізації, і спроби самозаспокоєння, і порушення «жіночих» питань, єдине, чого тут немає — це прямих відповідей на питання, їх повинен дошукуватися кожен читач самостійно.

— Надіє, Ви, окрім упорядкування збірника, є автором передмови «Фемінний дискурс американської літератури», де лаконічно, але глибоко й тонко проаналізували кожен із поданих в антології творів. Чи маєте улюблений текст?
— За такий тривалий період часу кожен текст нехай у різний спосіб, а таки став досить близьким, оскільки неодноразово перечитувався при редагуванні, тому однозначної відповіді у мене немає. Найбагатшою, на мою думку, найбільш різноманітною у тематичному аспекті, тому й максимально цікавою мені видається проза Кейт Шопен, її жіночий персонаж надзвичайно динамічний і неординарний; водночас серед текстів, які справили на мене значний емоційний вплив, я б назвала «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Ґілман і «Ті, хто покидають Омелас» Урсули Ле Ґуїн, а також позначені своєрідністю поетичного стилю віньєтки Сандри Сіснерос та окремі фрагменти оповідання-есе «Безіменна» Мексін Гонґ Кінґстон.

— Чи варто очікувати продовження цього проекту?
— Попри те, що антологія містить твори найбільш репрезентативних письменниць США, канон американської літератури ХХ століття ними, звісно, не обмежується, гадаю, з легкістю назбирається не один десяток авторок, вартих того, щоби про них дізнався український читач, та це, мабуть, справа на перспективу...

— Тож чекатимемо нових цікавих проектів. Щиро дякуємо за розмову.

Розмовляла Оксана Левицька