Критика, рецензії
ПЕРЕПОЧИНОК ПО-ПЕРУАНСЬКИ З ВИШУКАНИМИ СЕНТИМЕНТАМИ
Іван Верстюк | 19.06.12 12:06:39
Маріо Варґас Льоса. Витівки кепського дівчиська (пер. В. Бойка). – Харків: Фоліо, 2010, 480 с.Хороша художня книжка завжди була і буде насамперед способом відпочинку. Книголюби по всьому світі із цілковитим завзяттям шанують таку непересічну життєву цінність, як можливість якомога зручніше всістися у м'якому кріслі, відклавши усі справи, й зануритися у читання чогось такого, що здатне далеко віднести від круговерті щоденних справ з їх шаленим ритмом і не завжди позитивною енергетикою.
Роман "Витівки кепського дівчиська" – саме з цієї категорії, це книжка для перепочинку, який не лише дозволить відволіктися від життєвої рутини, але й подарує те дивне натхнення, завдяки котрому люди вдаються до найбезглуздіших витівок.
Маріо Варґас Льоса (народився у 1936 р.) – ветеран світового літературного процесу, перуанський інтелектуал, політичний діяч (брав участь у президентських виборах у Перу в 1990 р., але безуспішно), лауреат Нобелівської премії 2010 р. "за зображення структури влади та яскраві картини людського спротиву, повстання й поразки", принциповий опонент Маркеса, щирий друг Кортасара, знавець латиноамериканської поезії. Крім усього цього, Варґас Льоса ще й неабиякий шанувальник того, що ми називаємо радощами життя – вишуканих страв, дорогого алкоголю, цікавих подорожей, багатогодинних розмов про сенс життя в усамітнених кав'ярнях, де грає жива музика й симпатичні офіціантки-мулатки розносять на металевих підносах крижане пиво. Саме у цей життєлюбний контекст вписано і сюжет роману "Витівки кепського дівчиська".
Головний герой твору на ім'я Рікардо Сомокурсіо – перуанський емігрант, він живе в Парижі, працює перекладачем при ЮНЕСКО і прагне від кожної хвилини життя отримати максимальне задоволення. Сомокурсіо не має системних політичних поглядів, але він засуджує антидемократичні процеси на своїй батьківщині й вважає, що велика політика, котра вершиться десь там нагорі, не повинна заважати жити пересічним людям. По-своєму люблячи свою батьківщину, Рікардо все ж не хоче туди повертатися, причому це для нього доволі принциповий момент. Це людина, котра цінує свій статус емігранта, хоча й переживає з приводу різних не надто приємних його сторін.
Життя Рікардо складалося б набагато банальніше, якби в ньому періодично не з'являлася жінка, котра уособлює в собі саму хаотичну стихію жіночості. Можливо, саме через це автор дає цій жінці різні імена – в кожній частині твору в неї нове ім'я, але незмінним залишається авантюрний характер і широко відкрита до пригод душа. Між Рікардо й Лілі (це перше ім'я головної героїні, під яким вона згадується в тексті) розгортається те дивне почуття, яке з усією відвертістю можна назвати коханням і з усією логічністю можна назвати будь-яким іншим словом. Річ у тому, що Лілі щоразу заперечує своє кохання до Рікардо й принципово підкреслює, що ніколи його не покохає. Втім, сам Рікардо неодноразово освідчується їй і, врешті-решт, приходить до думки, що можна кохати й ніколи в цьому не зізнаватися, саме це має місце у випадку з Лілі (хоча не зовсім так, але щоб зрозуміти цей момент, слід читати текст).
"Ми лежали на деякій відстані одне від одного, й наші тіла не дотикались. Її рука гладила моє волосся, потім вона провела подушечками пальців по моїх бровах, по губах, ніби перевіряла, чи справді я тут. Очі її були, як і до цього, дуже серйозні. У глибині зіниць я помітив вологий блиск, наче вона ледве стримувала сльози", - подібних сентиментальних замальовок у романі чимало. Автор чинить правильно, не перенасичуючи їх, залишаючи читачу можливість милуватися не стільки словами, скільки тим, що вони описують. Не дуже цікаво читати твори латиноамериканських авторів, від початку до кінця витримані в одній емоційній тональності з криком "Гол!" відчайдушних бразильських футбольних коментаторів.
На сторінках роману знаходиться місце дуже багатьом речам. Тут і деталі дипломатичних буднів, і символічне коло "хіпі – наркотики – СНІД", і перуанський футбол, і драматургія німецької традиції, і японські збочення, і переклади російської літератури, і містичні аспекти будівництва хвилеломів, і навіть Массачусетський технологічний інститут. Варґас Льоса дуже вдало все це компонує, творячи свій авторський синтез того, що можна назвати по-справжньому цікавим, багатим на події життям, яке, за всіма законами Всесвіту, не може не мати на собі відблисків абсолютного щастя. А от чому лише відблиски, чому не всю повноту щастя? На це питання слід знаходити відповідь особисто, читаючи "Витівки кепського дівчиська".
У Варґаса Льоси в цьому його творі дуже легка манера письма, яка не може не захоплювати. Цю манеру слід ще назвати театральною, кожна дія і кожна фраза по-новому розкривають суть сюжетних образів та висловлених думок, даючи їм можливість жити й розвиватися вже у мисленні читача. Всі герої роману органічно вписані в історію кохання Рікардо та Лілі, вони з'являються і зникають на умовній сцені рівно в той момент, котрий якнайкраще може підкреслити виразність почуттів головних героїв. Письменник дуже добре володіє технікою сюжетних контрастів, він майстерно створює глибини там, де вони потрібні для розвитку дії, і цілком свідомо не залишає простору для неоднозначностей, коли це вимагається для цілісності сюжетної композиції.
В одному місці тексту головна героїня Лілі говорить такі слова: "Я тут задихаюся. Ці дві кімнатки – тюрма, і більше мені тут не витерпіти. Я ж бо знаю свою межу. Мене вбиває вся ця рутина, сірість. І я не бажаю прожити так решту свого життя… Я не вмію задовольнятися малим і пристосовуватись. І не хочу". Якщо маєте подібний настрій – роман Варґаса Льоси "Витівки кепського дівчиська" допоможе вам його подолати, неодмінно допоможе, як допомагають чесні, прямі, відверті слова тоді, коли від неоднозначності хочеться кинутися з мосту у воду й рятує в останню мить лише випадковий волоцюга, котрий якимось дивом проходив поруч. Втім, це теж у романі. Читайте.