Статті, блоги
Асоціативний погляд на книговидання
Галина Листвак | 26.03.08 21:59:04
Михайло Ватуляк — надзвичайно багатогранна особистість. Він може кілька годин поспіль з однаковим ентузіазмом розповідати про дитячі книги й фари для літаків. Саме він — успішний приклад того, як у книжкову сферу потрапляють «сторонні» люди. Колишній фахівець з електротехніки Михайло Ватуляк нині є директором найбільшої на Львівщині гуртівні «Книжкові джерела» й очолює Асоціацію видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини.І хоча виокремлювати особистісні грані — справа невдячна, розмова піде окремо з власником «Книжкових джерел», і окремо — з головою Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини.
— Михайле Васильовичу, що Ви можете сказати про рівень сучасного видавничого процесу?Іноді може бути книжка з гарною назвою, але сама вона — навіть шкідлива. Зараз ще випускають дитячі книжки, які взагалі не можна давати дітям в руки. Це буде не виховання наших дітей, а якесь… розбещення. Серйозні видавництва таким не займаються, але багато хто сам видає книжки. В нас ніхто нічого не контролює: хто що хоче, те й видає. Були б гроші та кому друкувати. Я вважаю, що це неправильно. Звичайно, не повинно бути цензури, але якийсь контроль за тим, що видають, потрібен. Це стосується навіть солідних видавництв. Пам’ятаєте, колись навіть «Махаон» випускав абетки, в яких букви були пропущені, був жахливий комп’ютерний переклад. І ніхто не думав, чим наповнена ця книжка. Це були просто гарні картинки і низька ціна. Зараз люди на таке не ведуться, вони хочуть справді цікаву книжку і не дуже зважають на ціну.
Книжки для дорослих деяких авторів я б не рекомендував (особливо тих, кого дуже сильно рекламують). Вони пишуть, що, виявляється, найдурніші — «западенці», всі повії, що наповнюють Росію, — із Львівщини. Візьміть Донцову, Мариніну. Подивіться, що вони пишуть про нас, а ми їх ще й купуємо, читаємо і виконуємо їм плани продажів, гроші з яких йдуть для іншої держави. А вони нічого спільного з нами не мають…
Щодо молодих авторів, то ми їх багато не знаємо. В нас молоді автори ще не розкручені. Старі забуваються, вони вже своє написали. Серед них теж є дуже цікаві люди, але коли з деякими поспілкуєшся, то, виявляється, вони вважають, що коли хтось із них вмре, то вмре вся література України. Вони вже сидять на своїх лаврах, бронзою обросли і навіть не рухаються. Їх не витягнеш ні на які фестивалі, їх нікуди не запросиш. Їм здається, що такий рівень, як наша Асоціація видавців — то для них щось таке низьке, і до Львова вони не поїдуть, бо це периферія. Тому про них забувають, вперед йдуть молоді. І якщо зараз взяти, наприклад, «Миколу Джерю», то ж не кожен це буде читати. Він вже зараз, може неактуальний, а актуальний Любко Дереш зі своїм специфічним стилем…
Я вважаю, що зараз треба якісно видавати все, що люди хочуть читати. Не можна щось обмежувати, забороняти, бо людина повинна сама визначитися, кого і що читати.
— А у випадку, якщо людина ще не знає, що вона може це читати?
Я можу рекомендувати те, що я читав. Правда, зараз я відсотків на 90 менше читаю, ніж раніше, коли не працював з книгою … Хоча я спілкуюся майже з усіма молодими письменниками, які живуть в Україні. Більшість із них мої друзі, частенько приїжджають до мене …
Я колись мав дискусію з одним нашим метром. Коли він сказав, що молоді пишуть одні матюки, я навів йому аргумент: «Давайте піднімемо те, що ви писали в молодості і те, що ви писали про комуністичну партію. І особисто для мене ваші матюки є більшими, ніж те, що вони пишуть» Він спочатку різко мені відповів, але потім погодився, що це правда. Хай кожне покоління має щось своє: і негативне, і позитивне.
— Як ви можете охарактеризувати те, що Львів втрачає свою позицію як видавничий центр?
Львів не втратив нічого як видавничий центр, він втрачає свої позиції як центр книгорозповсюдження. У Львові за останні років десять закрили 26 книгарень.
Львів не так посунувся вниз [за кількістю назв – Г. Л.], як його посунув Харків, який досить потужно розвивається. Ми могли б випускати й більше. Є цікаві речі, є цікаві автори, але уявіть собі: у Львові є в середньому п’ять книгарень, що працюють і мають українську книгу. Наприклад, «Глобус» має площу максимум 30 м2. Де ж можна на 30 м2 помістити все те, що ми випускаємо? Ми не в змозі поставити таку книгарню, де б розмістили все, що випускає тільки Асоціація видавців Львівщини. В нас зараз одна проблема — книгорозповсюдження. Немає, де представити наявний асортимент.
Зараз в нас цим питанням займається обласна рада. Я був на погоджувальній комісії і бачу, що у Львові немає ніяких зрушень. Хіба що одне, коли в Рік української книги у Львові закрили дві книгарні.
— А якісь проекти, пропозиції існують?
Не існують, по Львову я такого не бачу. Ніхто до мене навіть не звертався. Ми мали зустріч із Мирославом Сеником, я був на депутатській комісії, знаю, що є рішення обласної ради про відкриття 30 книгарень на Львівщині, про відновлення мережі. Я робив аналіз для обласної ради, згідно якого Львівщина за нормативними вимогами на душу населення забезпечена книгомережею на 12 %. Уявіть собі, які ми бідні книжкою!..
Наша Асоціація вже майже рік проводить фестиваль «Рідне слово, дане Богом», ми їздимо у всі населені пункти. Проїздили вже, може більше 30 населених пунктів, і люди хочуть книжку, за нею стоїть черга. Та ми не маємо, де її продавати. У нас в області 12 районних центрів, у яких немає навіть книжкового лотка. І яку би ми гарну книжку не видавали, ми не можемо донести її до читача. Це не комерційний проект.
— Ви зі своїм фестивалем їздите по маленьких містечках і райцентрах. І можна сказати. що фестиваль відбувається круглорічно…
Ну, поки що не можна так сказати, бо ще немає року, як ми його започаткували. Фестиваль стартував 30 травня минулого року вечором пам’яті Галини Гордасевич, і поки що ми його не зупиняли. І коли я бачу потребу в цьому фестивалі, і бачу, як він досягає поставленої нами мети, я не збираюся його зупиняти. Вже навіть інші області просять приїжджати до них. А я кажу «Ми ще своєї області не об’їздили. Давайте, ми вам допоможемо зробити в себе такий фестиваль». Ми не встановлюємо на це авторське право і завжди раді всім допомогти й підказати. І якби вся Україна піднялася і зробила в кожній області такий фестиваль, ми б дійсно піднесли як рівень української книжки, так і рівень наших письменників.
Років чотири, мабуть, назад ми були на круглому столі в Харкові. Всього там було 25—30 учасників, і тільки двоє з нас — я і представник «Нори-друк» — виступали українською. І ось там встає якийсь дядя і заявляє, що «вот, ваши украінскіє пісатєлі нєінтєрєсниє». Я спитав його, що він читав і що йому було нецікаво. А він, виявляється, їх взагалі не читав. А якщо ти не їв борщу, то як ти можеш сказати, що він пересолений? «Понімаєтє, — каже, — я іх раді прінципа нє чітаю». В мене тоді вирвалося: «То ти, падлюко, скажи, що ти їх заради принципу не береш, тоді й поговоримо». А наші автори цікаві, тільки їх треба читати. Потім виявилося, що це був директор «Дома книги» в Донецьку. Ще багато чого в нашій галузі відбувається через принципи, але це потихеньку ламається. Я їжджу по різних книжкових фестивалях, виставках, спілкуюся з колегами з різних областей, і бачу, що люди з російськомовних регіонів розуміють майбутні потреби своїх дітей і купують їм українську книгу.
— Як Голова Асоціації книговидавців, як ви можете оцінити діяльність львівських видавництв?
Ринок трохи поставив наших видавців у межі. Є цікаві видавництва, які інколи друкують таке… В мене була розмова з одною авторкою про її книжку. Я казав їй: «Я не рецензент, не спеціаліст, але я прочитав те, що ви написали, — це ж беліберда. Її ніхто не буде читати». Вона мені довго доводила, що це видало одне наше львівське шикарне видавництво. Я не витримав, набрав номер директора і питаю: «Ти видав?». «Я», — каже. Я питаю: «Навіщо ти це видав?» — «Розумієш, заплатили гроші…» Ну, він в моїх очах трохи впав, тому що авторка доводила, що дурниць це видавництво не видає. Виявляється, що видають ще й дурниці. Але це все через фінансову скруту.
В нас є видавництва, які, як я знаю, навіть коми вам не виправлять. Ви прийшли, заплатили гроші, воно видало. Я на таке стараюся не звертати уваги. Але коли вже серйозніші видавництва видають такі дурниці, я тоді намагаюся реагувати, якось спілкуватися з тими видавцями.
— А що львівські видавці можуть отримати від Асоціації?
Ми стараємося об’єднуватися і спільними зусиллями хоча б їздити і показувати своїх авторів. Видавництву треба вивезти автора, якого вони видають, треба його розкрутити, щоб книжка продавалася. Ось ми й їздимо з фестивалем і розкручуємо авторів. Водимо їх, як колись ведмедя на шнурку водили, показуємо: «Ось цей автор написав отаке».
Поки іншого дієвого виду реклами ми не бачимо. Торік до мене потрапив список заходів нашого губернатора, в якому першим пунктом було до Року української книги зробити на львівському телебаченні годину книги… Все. Я до сьогоднішнього дня не можу собі уявити, як там було передбачено: чи ця година мала бути раз в рік, чи раз в квартал, чи раз в місяць, чи кожен день. Досі на львівському телебаченні нічого немає. Якби ми справді мали цю годину книги хоча б два рази в місяць, то зробили б багато презентацій на телебаченні і показали авторів. А крім того, зараз приїжджають автори, яких ми можемо показати тільки в програмі «Вже ранок», бо іншого доступу до телебачення не маємо. В інший час платіть гроші, бо це реклама. Яка може бути реклама автора, коли він пише книжки для всіх?
— А що стосується реклами на радіо, в пресі?
З преси… ось ваша газета [йдеться про газету колективу УАД «Поліграфіст» — Г. Л.] — найактивніша. Ще «Львівська газета», «Ратуша» інколи пише. Все. Це три газети, які можуть рекламувати книжку. Ніхто більше не цікавився, навіть не звертався. От вам і вся реклама.
— А як, на вашу думку, зараз книгарні можуть рекламувати свою діяльність? Давати рекламу на транспорті, організовувати якісь заходи?
Уявіть собі, якщо книгарня має тих же 30 м2, то скільки прибутку вона може отримати з квадратного метра? Якщо максимально за книгу отримують 40 % прибутку, де ж при тій рентабельності намалювати на трамваї рекламу книгарні… Це запросто може собі дозволити виробник горілки, в якої рентабельність зазвичай 300 %.
— Що ж тоді робити маленьким книгарням, які останнім часом занепадають? Наприклад, книгарня на площі Міцкевича має велику площу, але неякісно її використовує.
На площі Міцкевича гарна книгарня, але там кожен продавець — це окрема фірма. Кожен сам собі керує, сам продає, бо це «Львівкнига», яка ніби нікому не підконтрольна і достукатися до якої практично неможливо. Я підходив туди, але там нічого не зрозуміло. Де вони книги беруть, невідомо. хто на базарі, хто, може, й у мене. А тут можна було би зробити прекрасний Будинок книги.
— Тобто, основний недолік в тому, що там немає єдиної структури?
Так, це ані приватне, ані державне підприємство, а ТОВ, яке потім поділилося і зараз цієї структури не зрозуміти. А це прекрасне місце, де можна зробити шикарну українську книгарню в центрі Львова. Я звертався до міської ради, до обласної — вони нічого не знають. І я на це вплинути не можу.
— А що робити маленьким містечкам, селам, які не мають навіть книжкових кіосків?
Тут має бути допомога влади, соціальний проект, тому що рентабельність книги в сільській місцевості дуже низька. Але це перспективна справа, яка може себе окупити, коли їй допомагають розкрутитися. Треба, щоб люди знали, де можна придбати книжку. Щоб по школах не ходили люди з книжками в сумках, домовлялися з вчителями і платили їм «відкати». А щоб всі знали, що можна піти в книгарню, замовити потрібний підручник для цілого класу. І тоді це буде рентабельно. Та це питання часу. А на перших порах треба, щоб нам виділили бюджетні кошти на соціальний проект. Тільки таким способом ми зможемо відновити книготоргівлю.
Ми повинні самі працювати, і тоді зможемо виправити цю ситуацію. Я завжди кажу, що слід бути людьми і ставитися до своєї роботи серйозно і з любов’ю. І тоді буде все в порядку. І не стараймося один одного обдурити. Ще чотири роки назад я був песимістично налаштований до своєї роботи. Думав, нащо то мені? На заводі нормально платили зарплату. Прийшов на певну годину, в конкретній годині пішов. Ніби непоганий інженер, і свою роботу знаю, але зараз я на завод вже би не пішов. Тут мені цікавіше, я весь час працюю з людьми, постійно маю якісь цікаві зустрічі. Немає такого дня, щоб не прийшла якась людина нова … Правда, не маю вихідних, бо всі суботи і неділі ми на фестивалях…
P.S. Мене запитують: «А що ви з того маєте?» Я задоволення з того маю. Це найголовніше, коли ти маєш задоволення від своєї роботи. А гроші самі заробляються. Коли із задоволенням працюєш, то якось не зауважуєш, як тобі приходять гроші. Правда, я відразу дав собі зрозуміти, що не буду літати на власному літаку. Я можу мати якусь більш-менш нормальну машину, але я не куплю собі літака чи особняк у Львові. Але мені вистачає того, що маю. Людина тоді щаслива, коли вміє задовольнитися тим, що вона має