Статті, блоги

9 міфів про колективне авторство

Ольга Ренн | 18.03.08 1:33:30

Колективне авторство і колективні видання поки що є малодослідженими вітчизняною наукою, але щоразу набувають все більшого поширення і популярності у сфері практичної діяльності. Та очевидно через невивченість, а можливо, через багатогранність цього літературно-видавничого феномена, явище колективного авторства «обросло» низкою міфів та стереотипів. Запропоновані у цьому есе міфи так чи інакше відображаються у наукових та публіцистичних статтях, інтернет-публікаціях, однак, природно, що їхня кількість – дев’ять - умовна, а зміст іноді може бути спірним. Та все ж спробую підтвердити, або спростувати найбільш поширені міфи про колективне авторство.

---

Міф № 1. Колективна творчість (а відтак – колективне авторство) явище радянське.
Так звана «радянськість» колективної творчості – стереотип, що не має під собою вагомого підґрунтя хоча б тому, що колективна творчість виникла задовго до появи Союзу і своїм корінням сягає усної народної творчості. А те, що заохочувалося і підтримувалося в часи СРСР: творчістю мас, творення «пролетарського» мистецтва - крайнє й часто спотворене вираження колективної творчості. Суб’єкт радянського мистецтва передбачався колективізованим і груповим (що добре ілюструється творчою одиницею Кукринікси - Творчий псевдонім трьох російських радянських графіків і живописців (Купріянов Михайло, Соколов Миколай, Крилов Порфірій; Найбільшу популярність їй принесли численні майстерно виконані карикатури і шаржі, а також книжкові ілюстрації, створені в характерному карикатурному стилі. Кукринікси працювали у стилі "позитивна сатира" і своєю творчістю активно брали участь у всіх починах радянської влади.)
Очевидно за інерцією, пам’ятаючи про радянське захоплення усім колективним і разом з тим часто стикаючись з груповою творчістю митців із пострадянських країн, власник однієї з галерей у Нью-Йорку Роналд Фельдман [6] доброзичливо-іронічно порівнює колективну творчість із «колгоспом» і «комуналкою». Велика сила стереотипів!
Міф № 2. Колективне авторство явище відносно нове.
Як уже зазначалося вище, витоки колективної творчості – у фольклорі. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Цікавим є той факт, що на ранніх етапах формування суспільства колективна творчість була органічною і лише з розвитком культури, науки, мистецтва на перший план виходить персональна творчість. У середньовічних Японії та Китаї укладання антологій (колективних збірників) вважалося особливим мистецтвом. А згадати літописи, де переписувач міг додавати щось від себе, виправляти, й літописні компіляції, де поєднувалися частини з різних літописів. Прикладів багато. Та на мій погляд, цей міф ґрунтується на основі того, що саме в ХХ сторіччі, а точніше у другій його половині колективне авторство стало все більше розповсюджуватися, особливо у функціональній, зокрема, в науковій літературі. Крім того, надзвичайно потужно колективна текстотворчість розвивається в Інтернеті, відповідаючи на вимогу часу – глобалізацію (до слова, Стівен Харнард професор (Department of Electronics and Computer Science, University of Sothhampton) і редактор журналу Behavioral and Brain Scieces (BBS) назвав новий жанр «електронної» творчості – «skywriting» - писання в небесах, тобто у видимому для всіх просторі, що не має кордонів). У Великобританії у 1939-1944 рр. журнальних статей одноосібного авторства було 95,7 %, 1970-1974 рр. – 79,1 %, а у 1989-1994 – 40,5 % [8]. На жаль, статистики колективних видань, або бодай колективних наукових публікацій в Україні навести не можу, хоча зростання і в нашій державі кількості авторських колективів, колективних журнальних публікацій та колективних видань помітне «неозброєним оком».
Міф № 3. Колективне авторство є неможливим в поезії.
Складно заперечити той факт, що створення художнього твору є справою особистісною й найбільш інтимним, мабуть, є процес творення поезії, однак і тут знайшлося місце колективній творчості. У японській поезії існує своєрідний жанр – ренга («нанизані строфи»), основна риса якого – діалогічність; цикл класичної ренга складається, як правило, із ста строф, у створенні яких беруть участь двоє або більше поетів, один складає тривірш, другий додає двовірш, до двовірша приєднується новий вірш і т. д. В Україні більш популярним є буриме (з французької: les bouts riment - кінці римуються)– вірш, створений за заздалегідь заданими римами, які не дозволяється переставляти або змінювати і які мають пов’язуватися певним сюжетом; жанр буриме як версифікаційна гра постав у Франції на початку XVII ст., перетворюючись на предмет змагання вправних і дотепних віршувальників [3].
В сучасних умовах різноманітні «варіації на тему» ренга дуже поширені у мережевій літературі. А у збірці поезій Івана Малковича «Вірші на зиму» (2006) оригінально, цікаво, свіжо прозвучали буриме самого автора збірки, Оксани Забужко, Святослава Вакарчука.
Міф № 4. У випадку колективного авторства нівелюються риси індивідуального творця.
Справді, при нероздільному співавторстві неможливо виділити частину твору, що створена конкретним співавтором, дуже вірогідно, що індивідуальний автор ніби зникає в такому колективі, і вклад окремої особистості може бути повністю втрачений. У частині видань цю проблему вирішують, подаючи імена авторів та особистий внесок кожного з них у вступних елементах або ж на звороті титульної сторінки.
Міф № 5. Для прославлення і «увіковічення» автора індивідуальне авторство є ефективнішим ніж колективне.
З цією тезою складно не погодитися, адже якщо автор один, він персоніфікований, уся увага читача концентрується лише на одній особі. Але, мабуть, питання слави пов’язане не стільки з кількістю осіб, скільки з якістю твору, його потрібністю, привабливістю, цінністю. А скільки відомих авторських дуетів? Брати Вайнери, Марина і Сергій Дяченко, Ілля Ільф і Євген Петров, брати Капранови, брати Стругацькі. Якщо ж говорити про більші авторські групи – безперечно уславленою є літературна маска Козьма Прутков, за якою «ховаються» А. Толстой та брати Жемчужнікови. Достатньо відомим в математиці є й ім'я Ніколя Бурбакі (колективний псевдонім групи з дев’яти французьких математиків, створеної 1935 року з метою написання серії книг, що відображали би стан сучасної математики). Та попри наведені приклади варто визнати – великі колективи частіше зазнають слави у достатньо вузьких колах. Хоча, російський мистецтвознавець Катерина Дьоготь [1] вважає колективну творчість «гарантією від смерті (автор виявляється дуже зайнятим, щоб вмирати, і занадто громіздким, щоб швидко звестися до нуля). Можливо, колективний автор узагалі є безсмертним, як народ». Ця ідея «безсмертя» колективного авторського організму особливо оригінально і дотепно звучить на фоні загальновідомої постструктуралістської теорії про «смерть автора» (Ролан Барт, Мішель Фуко).
Міф № 6. В колективі авторів існує один лідер, який керує усім процесом роботи.
Так виглядає лише на перший погляд, а особливо в контексті явищ «почесного» авторства (включення в перелік авторів широко відомої особи для підвищення престижу роботи), титульного редагування - коли «почесний» автор чи титульний редактор автоматично сприймаються як лідери колективу. Насправді для плідної роботи групи, особливо якщо йдеться про тривалу роботу, важливо, щоб у колективі було двоє або троє лідерів. Бо ж якщо лідер буде один, у разі його відсутності група може перестати ефективно працювати, або взагалі розформуватися. Наявність декількох лідерів потрібна ще й для кращого здійснення кооперації та розподілу праці (при яких можливий поділ колективу на невеликі групи), що суттєво скорочують терміни текстотворення. Варто врахувати і те, що формальний лідер може бути один, а неформальних декілька.
Міф № 7. Перший автор в переліку здійснив найвагоміший внесок у публікацію.
Зарубіжні дослідники [9, 10] з’ясували, що читачі сприймають автора, чиє ім’я вказується першим, як головну особу в колективі, людину, яка зробила найбільший внесок до загальної роботи. Також, провідне видання з наукового цитування (пам’ятаємо, що престиж науковця визначається не лише кількістю наукових праць, але й індексом цитування робіт) – Science Citation Index побудоване на принципі обліку цитування першого автора. За вітчизняними видавничими стандартами прізвища лише трьох авторів можна вказати на обкладинці, титульному аркуші, в бібліографічному описі. Якщо ж їх більше, четвертий і наступні автори маються на увазі у скороченні «та ін.», а повний перелік усіх авторів, часто із зазначенням внеску кожного в написання конкретних розділів, параграфів тощо, подається на звороті титулу. Насправді ж, кожен з авторів воліє бачити своє прізвище на обкладинці, але за видавничими правилами це просто неможливо у випадку великого авторського колективу. Таким чином, сьомий – це не міф, а реальність, а порядок зазначення імен авторів за обсягом роботи є найбільш справедливим.
Цей міф не стосується алфавітного порядку прізвищ авторів (хоча може траплятися і збіг: прізвище домінуючого автора починається на одну із перших літер абетки).
Міф № 8. Колективним проектам так званого «відкритого коду» (open sourse) бракує достовірності.
Колективність проектів «відкритого коду» - як не парадоксально, є одночасно їхньою і сильною, і слабкою стороною. Нагадаємо, що найбільш відомим з таких проектів є Вікі (веб-сайт (або інша гіпертекстова збірка документів), що дозволяє користувачам самостійно змінювати зміст сторінок на ньому). Певна річ, слабкою стороною Вікі-технології є те, що абсолютно будь-хто може редагувати матеріали і додавати власні, а це не завжди кваліфіковані люди. Разом з тим, у великої маси ентузіастів є своя сильна сторона – можливість оперативно відслідковувати події навколишнього світу. А крім того, усі без винятку редагування зберігаються, тож будь-яка людина може подивится історію змін і відновити будь-яку версію статті, відповідно нічого стерти або погіршити неможливо, тому що все можна відновити. Звичайно, якийсь час помилки будуть виставлені на сайті, але, як правило, ненадовго.
Міф № 9. Подання ідеї є достатньою підставою для співавторства.
Авторське право захищає матеріальне втілення ідеї, а не саму ідею. Цей принцип є ключовою відмінністю між правовими режимами захисту об'єктів промислової власності та об'єктів авторського права. Авторським правом охороняється лише конкретний текст книги, у якій описано певний спосіб, метод тощо. Якщо зазначений спосіб відповідає ознакам патентоздатності, особа, що його винайшла, може отримати на нього патент. Очевидно, що питання про включення в перелік авторів автора ідеї кожний колектив вирішує по-своєму, але відповідно до законів і норм прийнятих у сучасному суспільстві логічніше буде висловити подяку автору ідеї у вступних елементах видання.
Коли мова йде про колективне авторство, колективну творчість і колективне вирішення завдань, мабуть, перше, що спадає на думку – прислів’я: «Одна голова добре, а дві краще», і дійсно, колективне авторство є тією продуктивною формою створення текстів, яка здатна забезпечити глибоке висвітлення певної теми або ж одночасне охоплення багатьох аспектів однієї проблеми. А взаємне доповнення індивідуальностей здатне послужити появі якісно нових ідей, концепцій, продуктів творчості. І дуже хочеться, щоб міфи чи стереотипи не заважали розвитку колективного авторства, не гальмували створення його нових форм і проявів.
Використана література:
1. Дёготь Екатерина. Сердце автора: Опыты мультисубъктности в ХХ веке [Електрон. ресурс]. – http://azbuka.gif.ru/important/degot-serdtse-avtora/
2. Жилкина Н. В. Формы проявления экстремальности творчества // Электронное научное издание «Аналитика культурологии» [Електрон. ресурс]. – http://tsu.tmb.ru/culturology/journal/
3. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
4. Наєнко Михайло. Інтим письменницької праці: З лекції про специфіку літературної творчості. – Сер. «Бібліотека вчителя-словесника». – К.: Пед. преса, 2003. – 277 с.
5. Пономарев Я. А., Гаджиев Ч. М. Психологический механизм группового (коллективного) решения творческих задач // Исследования проблем психологии творчества / Под ред. Я. А. Пономарева. – М., 1983. – С. 279-295.
6. Фрай Макс. Коллективное творчество // Арт-Азбука: Словарь современного искусства / Под ред. М. Фрая [Електрон. ресурс]. – http://azbuka.gif.ru.
7. Шафранский А. В. О коллективном авторстве научных публикаций // НТИ. Сер. 1. – 1973. – № 11. – С. 3-7.
8. Bahr, Alice Harrison, Zemon Mickey. Collaborative Authorship in the Journal Literature: Perspectives for Academic Librarians Who Wish to Publish // College & Research Libraries. – Sept. – 2000. – p. 410-419.
9. Bhandari M, Einhorn TA, Swiontkowski MF, et al. Who did what? (Mis)perceptions about authors’ contributions to scientific articles based on order of authorship. [Електрон. ресурс]. – www.ejbjs.org.
10. Garfield E. More on the ethics of scientific publication: abuses of authorship attribution and citation amnesia undermine the reward system of science. // Essays of an information scientist. 1981–82, vol 5. [Електрон. ресурс]. – http://www.garfield.library.upenn.edu/essays
11. Luey Beth. Multiauthor Books and Antologies // Handbook for Academic Authors. – 2nd ed. – Cambridge University Press, 1994. – P. 105-121.