Статті, блоги

Редагування як фах... До початку розмови.

А. Судин | 15.03.12 7:30:29

Наша перша спроба розпочати розмову про стан сучасного редагування в Україні...
...віід того, що наразі діється у видавництвах, так би мовити зсередини кухні, у якій «вариться», чи навпаки «не париться» сучасний автор, – до основи основ – підготовки фахівців у цій галузі. Сподіваємося вести розмову із різними представниками, сторонами процесу – авторами, видавцями, самими редакторами, можливо критиками, а також, без сумніву, з науковцями і викладачами, причетними до формування «ідеального» редактора чи видавця.
Сьогодні – розмова редактора сайту А. Судина із письменницею, критиком, редактором, викладачем в одній особі Оксаною Думанською. Загальне гасло: "Яким мав би бути редактор?"

---

-- Почну, мабуть, не з того, що хотілося б питати одразу – тобто як викладача, який має причетність до підготовки редакторів, і навіть не як критика чи якраз редактора-професіонала, а зайду з іншого боку барикади – як автора. У Вас у доробку не одна книжка, публікація як художнього характеру, так і наукового. Скажіть, наскільки і коли ви відчували потребу в редакторові? Чи завжди опиралися тільки на свою авторську доскіпливість і розраховували тільки на себе? На свою (у багатьох авторів, на мою думку це ще пов’язано із амбітністю) здатність викладати так, що редактора не треба...

-- Не величайте мене «професіоналом», бо моя професія – філолог, не редактор. Редагуванням як процесом я опановувала у зрілому віці і здебільшого на практиці: вилучала недоцільні слова, перебудовувала речення, формувала висновки, якщо їх бракувало… І все це робила навпомацки, не опираючись на теорію редагування. А коли бракувало знань, питалася у кафедральних «зубрів». Так все склалося докупи, хоча практика бігла попереду теорії… Що стосується мене як «об’єкта редагування», то мушу сказати: потребу у доброму редакторові відчуваю завжди. Немає письменника бездоганного, автор тексту «сліпий» на власні огріхи, і потрібно обов'язково, щоб стороннє око вловило помилки, помітило штучність діалогу, сюжетну недокомпонованість та ін. Кожен текст має свої проблеми, не треба боятися чужої думки або зауваження. Враховувати – не враховувати, тут вже маєте рацію – залежить від амбіцій. Є автори, які вважають редактора таким собі некваліфікованим прибиральником. Просто треба, щоб і редактор не покладався лише на знання правопису та пунктуації. Обопільна проблема, чи не так? Мені доводилося редагувати одну антологію, де були маститі автори, отож видавець так м'яко зауважив, щоб не дуже втручалася. У першому ж уривкові з найвідомішого роману панотець каже на цвинтарі, куди його привели ховати повстанця: «Відкрийте віко». Не міг так казати черкащанин, він би сказав: «Зніміть віко!» І далі в тексті авторська мова це підтверджує: «… знехотя зняли віко». Скажете, дрібниця… Але такі «дрібниці» й шкодять тексту – одна, друга, третя… Один перекладач образився на виправлене слово -- «мстяться» на «помщаються», бо у словнику синонімів воно є. Але вслухайтеся: яке з них фонетично прийнятніше—мстяться? В таких випадках я не дискутую – нехай буде гречка… Не хочеться наголошувати на елементарному, але доводиться: українській мові не властиві словосполучення «зробити крок», «зробити ковток» -- це ступити , ковтнути; проте коли пояснюєш автору-авторці, трапляється, що вони не вникають у такі тонкощі і гнуть своє. Це вияв пихи. Я – автор, а хто ти?


-- Знову ж таки з позиції автора – а що взагалі повинен вміти робити редактор? Що йому дозволено, а що ні? Він хто за роллю? Перший читач чи критик? Лікар? Порадник? Видавничий службовець?... Хто?

-- Редактор і справді схожий на лікаря, що може «вилікувати» все, навіть застосувати хірургію. За умови, що він розуміє текст. Навіть якщо йому авторський стиль не подобається апріорі. Редактор – не ворог авторові, а приятель, який каже правду: ось тут довгий опис, він затримує динаміку; оцей епізод варто загострити;надмір епітетів – це не пасує в цьому уривкові; задовгі речення в діалозі – так люди не розмовляють, коли поспішають чогось позбутися… Це я так, умовно кажучи, актуалізую уявні зауваги.


-- А бували у Вас випадки, коли Ви стикалися саме з некомпетентністю редактора? Сварилися... висловлювали невдоволення...

-- Бували… Мене й зараз трусить від анотації до «Графині з Куткора», але я її побачила вже у книзі. Ні, я не сварюся і не виказую невдоволення невмілому редакторові – я намагаюся ніколи більше не мати з ним справи. Сваркою нікого не навчиш.

-- З іншого боку. А в чому виявляється, на Вашу думку талант редактора? Є такі, яким треба б ставити пам’ятники? Я щось у житті не зустрічав таких спроб. Зазвичай гарний редактор асоціювався із гарним авторством… Так виходило, що якщо письменник, то і гарний редактор. У ліпшому випадку – науковець, або журналіст. І пам’ятник стояв не редакторові, а таки авторові (навіть у випадку великих, приклади яких знаємо). Може, то взагалі якась не творча робота і редактора не можна асоціювати з талантом?

-- Та ні, редактор – професія творча; вона вимагає ерудиції, смаку, знання художніх засобів, постійного тренування – наприклад, укладання власного словничка макабричних висловів типу: у всіх школах Миколаєва, де, власне, й народилася поетеса… Проте редактор ніколи не поліпшить слабкого тексту до рівня геніального. Мені здається, що «великі», про яких Ви згадували, були просто розхристані від натхнення, а редактори допомогли їм впорядкувати викладені думки. Так що першість завжди за автором, і це справедливо.

-- А що таке, на Вашу думку, розумний редактор?

-- Навчений сприймати текст не як поле, яке потрібно витоптати,а як урожайний лан, де між колоссям видніються бур’яни і псують всю красу і силу.

-- Знаєте, не раз будучи редактором, особливо, коли редагував тексти із художньої літератури помічав за собою одне із відчуттів: автор – художник, митець, творець, він зробив щось особливе, а що роблю із тим я? Як ніби от уявити собі таке – художник намалював картину, а я в ній щось домальовую, переінакшую... То тоді чия то картина? А далі інше – «поліпшене» полотно, виставлене на люди, автор сприймає за своє. І його «вдячність» редакторові навіть за радикальну допомогу, яка інколи ховає навіть дуже значні недолугості, які могли б виявити зовсім інший бік автора, виявляється у вдячності якраз на ту мінімальну заробітну платню, яку він і без того вважає завеликою... Як Ви до того ставитеся? Бувало таке? Уже як у редактора?

-- Соромно визнати, але я ніколи не думала, що треба якось особливо кланятися редакторові «за радикальну допомогу». Це його робота – відшліфувати текст. І коли незатишно в тіні автора, то не варто собі обирати цей фах. Так, на редакторську платню (гонорар) не вибудуєш хороми, як, до речі, і на викладацьку, але це проблема усієї гуманітарної сфери, не лише видавничої. Що ж до того, чи редактор, вдосконалюючи твір, додає свої лінії та барви і цим його «переінакшує», то це має вирішити автор і відхилити пропозиції і правки, зазначивши в книзі застереження « в авторській редакції», тим самим відповідаючи своїм іменем за всі незграбності.

-- Тепер, як у критика. Традиція насмішок (до того ж і з публікаціями в пресі) над ляпами у текстах як газетних, так і книжкових звична і зрозуміла. Вона -- свого роду дорожній попереджувальний знак... але... от для кого? Для автора, видавця? Чому, на вашу думку, найчастіше, коли є такі насмішки, то вони свою вагу розподіляють наче нерівномірно. Зазвичай питаються – а що, редактора (коректора) у видавництва не було? Так виходить, що на редакторові, з одного боку, лежить обов’язок «причесати» автора перед публікою, а з іншого – назавжди залишитися в його тіні. Редактор здатен істотно поліпшити властивості книги, але... тільки тоді, як на мене, коли перебуває не менше, як «на рівні з автором». Однак після виходу книжки автор може бути або злий на свого редактора, що стільки пропустив його «бздур» або залишится цілком без вдячності, мати його за того, хто за гроші «читає чужі тексти»... Бо ж Автор –він!» Хто тоді взагалі той редактор? Може, він не потрібен? А може треба публікувати два примірника видання в одному – редаговане і не редаговане?» Зрештою, до кого Ви особисто апелюєте, коли критикуєте якийсь твір, текст?

-- Коли виходить книга з іменем на обкладинці, то це свідчення того, що «ім’я» відповідає за все написане. Тоді всі мої критичні стріли в одному керунку – авторові. Якщо видавець зекономив на редагуванні і пустив у друк невичитану верстку, то хай автор йому дасть межи очі. Ось і все. Критик аналізує авторський твір, не допитуючись, був-не був редактор. Якщо видавець себе поважає ( назву Богдана Будного з Тернополя), -- він знайде добрих редакторів хоч на краю світу, бо інтернет дозволяє «перекидати» рукописи протягом кількох хвилин.

-- Дещо інше питання, яке мені свого часу задала одна студентка, що повернулася з практики, яку проходила в одній відомій львівській газеті. Сказала таке – «Та кому він потрібен той редактор? У тій біганині і штовханині, купі амбіцій журналістів і дописувачів, у страшному потоці роботи. Газета – одноденний продукт, призначений для викидання у сміття одразу ж після читання... Та хоч мільйон помилок, ніхто не помітить, а до того ж... яке то має значення? Нащо тому редакторові мучитися над не то що фактичним матеріалом, логікою, композицією, але і над стилістикою? З’їдять наші читачі і таке...».

-- Це приклад цинічного ставлення як до мови, так і до читача. Я не така наївна, щоб покладати на ЗМІ обов’язок виховувати у читачів культуру мови, але якісно написані журналістські тексти оприлюднюють колективне обличчя газети або часопису: там працюють професіонали, яким залежить, як їх сприймають у суспільстві, чи наймити, яким байдуже до всього на світі, аби день до вечора… Навіть одноденний продукт має бути їстивним, бо його «споживає» така велика кількість людей.

-- А тепер, нарешті, як викладача... Що саме мусить знати редактор?

-- Він мусить не лише знати, а й любити мову у всьому її розмаїтті – від високої літературної до «балаку».

-- Якщо можна, назвіть когось із найкращих. Чи тих же вихованців, чи своїх улюблених редакторів. А може взагалі створимо дошку пошани редакторів, а також і стіну ганьби? Як Ви на це?

-- Мене редагували у видавництвах наші випускниці Ірина Школик, Оля Садова і Галя Листвак. Я погоджувалася із їхніми правками. Ось перші претенденти на дошку пошани. А на стіні ганьби слід написати прізвище людини, яка вигадала гасло «Львів – ПРИЙМАЮЧЕ місто». Особливо гірко бачити на тлі цього гасла Лубківського-молодшого. Хай би тата спитався – поета-перекладача…

-- Дякую за те, що не шкода було часу на нашу розмову, а також за цікаві відповід! :) Успіху Вам!