Критика, рецензії

Критика і критики.... або про «простір висловлювання»

А. Судин | 10.02.12 10:11:44

Монолог у віртуальному діалозі з М. Кіяновською, на який вона, може, і розраховувала, але «не з тим, і не так»

Давно хотілося поговорити про критику на цьому сайті, однак висловлюватися не самому, як його редакторові, а знайти професіонала, який охоче дасть відповіді на журналістські питання. Адже питань таких чимало. Але шукаючи співрозмовника(цю), наткнувся на якусь непереборну стіну: неможливо знайти (принаймні в моєму ближчому і навіть дальшому, інтернетному оточенні) критика, який би сказав: так я дам відповіді на журналістські запитання саме як критик.

---

Більшість відмахувалися, мовляв, який (яка) я там критик! І нема зараз критиків. Висловлююся, просто, коли вже нема сили терпіти...
І ось тоді я таки вирішив висловитися сам, вірніше, не сам, а в продовження розпочатої не мною розмови, до того ж теж не зовсім традиційно: все ж таки більше як журналіст і спостерігач, може й редактор, але менше, як учасник процесу, про який мова, хоча теж маю невеликий досвід і критика, і письменника, який щось випробував на собі.
Спонукала мене до цього Маріяна Кіяновська, яка знову заговорила «про це», хоча і типовим для теперішнього спілкування способом – блогом на своїй сторінці на «Фейсбуку».

(Посилання на статтю подане внизу, у коментарях, але воно, на жаль, не працює, скоріше за все перекрито доступ "не друзям", тому прошу пробачення, що моя "промова" виходить без "опонента", хоча я чесно відправив на адресу авторки листа із поясненнями. До того ж.. не можу я тут вміщувати цілий чужий матеріал, а розмістити свій у кометарях "там" теж не мав можливості і доступу.)
Ось інше посилання, де розміщена публікація, доповнена відповідно до що було у блозі на "Фейсбуку" http://culture-ukraine.info/article/552/kilka-moyih-dumok-pro-suchasnu-ukrayinsku-literaturnu-kritiku-sproba-analizu

Тобто не знайшовши безпосереднього співрозмовника буду звертатися до співрозмовниці віртуальної. Хай хоч так.
Це не спеціальний вибір. Просто так збіглося. Мені прислали пост, я почитав його, почитав коментарі... Чого вартий у тому тільки один: письменник Андрій Бондар теж заявляє «Я не критик».
А таки справді, а хто ж таки тоді в наших умовах критик? Хіба не будь-хто, який у певних умовах прилюдно дає оцінку мистецькому (науковому тощо) творові відповідно до свого мистецького ж (наукового тощо) виховання задля якщо не впливу на чиюсь думку, то хоча б для «самовираження»?

Однак я пообіцяв, що буду писати до Маряни Кіяновської. (даремно пообіцяв, тепер переробляти складно, а подані тут думки, все ж таки не тільки до М.Кіяновської звернені, вони могли б бути звернені до будь-кого, хто хотів би поговорити про критику - прим. авт.)
Отож надалі звертатимуся із питаннями уже не до когось взагалі, а до неї. Хоча вона, коли висловлювалася, то робила це у своєму просторі, у якому я випадково опинився...
Отже, Мар'яно!
Спочатку мушу вибачитися, що таки мушу (даруйте мені) висловитися на редагованому мною сайті, оскільки не пишу ніде блогів, а на Вашій сторінці в «Фейсбуку» було б недоцільним публікувати цей текст (він же таки завеликий для коментаря).
Багато чого у вашому виступі читалося мені дуже в унісон, щось і резонувало... але інколи хотілося і посперечатися. Або ж додати...
Наприклад.
Є у вашому одна важлива симптоматична деталь, яка не обговорюється, бо наче якось так сама собою зрозуміла, а її якраз обговорити треба. Адже головна тема, як я розумію, – відсутність критики. Особливо професіональної, чи професійної (вчили мене, що є різниця у таких написаннях, яка впливає на значення слів, але нам тут потрібні обидва значення). І тут як службова і непримітна пропускається вагома частинка. Адже, як я собі думаю, критика таки є (яка б вона не була), але нема чогось іншого, що заважає їй уявнитися.
А саме. Ви сказали в одному місці своєї публікації «територія висловлювання». А я б це доокреслив ще одною дуже проблематичною додатковою рисою. Простір висловлювання. Від нього, як на мене, залежить у критиці не менше. Може, вона (критика) і була б видимою, якби були і територія, і простір одночасно...
Спробую пояснити.
Про територію зрозуміло. Маєте стовідсоткову рацію. Нема не тільки товстих літературних журналів, які щось мали б «рухати» у тому літературному процесі. Вимерли (як би не сперечалися ті, що наче ще вважають себе живими). А з ними зникла традиція літературознавчих, аналітичних, критичних статей, що виховували культуру критики і критиків. До того ж зникла з ними традиція і перших апробаційних публікацій, усі тепер хочуть одразу книжок. А також нема галузевих друкованих видань (для видавців, для книготорговців, для читачів). Більше того, навіть при наявності начебто книжкових інтернет-ЗМІ нема і там місяця кваліфікованості, викінченості критики... Нема визнаної хоча б частиною читачів АВТОРИТЕТНОСТІ видання, яке б РЕДАКЦІЙНОЮ ПОЛІТИКОЮ обирало і відсіювало критиків. Яке б їх плекало і стимулювало. Підстібувало і стримувало.

А відтак про простір.
Простором висловлювання може бути, наприклад, салон переповненої маршрутки, або передобіднього трамвая із пенсіонерами... От що би я мав у то й простір виголосити (і почути у відповідь), щоб учергове не відчути себе мешканцем палати місцевої психіатричної лікарні? Хіба що традиційне: «наступна зупинка....»
Або яке відлуння Ви там би почули у відповідь, якби почали читати свої вірші?
Ну так! Місце (територія), Ви скажете, має тут більше значення, а я скажу, що ні, адже у салоні трамвая можуть на момент висловлювання виявитися до сотні, наприклад, Ваших прихильників, або ж навпаки противників.... І тоді це вже буде «розголос» не на території, а в просторі. Простір – як сукупність тих, хто потім розвіє за вітром сказані Вами слова. Слухачів, читачів, байдужих чи небайдужих.
Ну... таких випадкових речей, ясно, не буває, щоб у трамваї зібралися саме Ваші прихильники, або хоча б прихильники поезії... але... (гарна ідея, між іншим, для поетичної інсталяції :) у салоні якогось львівського трамвая, ні?)
І навіщо я почав із маршрутки чи трамвая?
Адже тим простором може бути і зала театру... чи аудиторія навчального закладу.... чи невеличкий зал книгарні «Є», або й зал, наданий для презентації чи дискусії під час книжкової виставки, чи ефір у напрямку від радіо чи телемікрофона. Тим простором може бути книжка, випущена навмання в читацьке середовище (майже некероване і не оцінюване ні за кількістю, ні за якістю, бо переважно мовчазне, відмінне від середовища салону маршрутки). Може бути газета чи журнал (різноманіття велике, хоча і не в кожному просторі знайдеш тих, кого хочеш, хоча і будеш уже ближчий до «свого»).
Адже ж Ви теж у блозі означили своє подальше бажання опублікувати думку в друкованому виданні (мабуть, надалі вже мені недоступному навіть не тому, що не зможу його купити, або і не знатиму, де вона буде та публікація, але й не той це, може, простір висловлювання, у якому буду я).
Простором, звичайно, є й інтернет.
Але от що то таке той інтернет, який Ви не бачите як місце для критики, тим паче «професійної і професіональної» критики (і як на мене правильно доти, поки там якраз і не створити території, яка формувала б простір)? Хіба не видається Вам, що інколи висловлювання в інтернеті якраз і нагадують простір салону маршрутки, в якому їдуть хоча і люди, але надто різні, аби ви почули для себе щось корисне і не таке, від чого чимось віддає (у кожному випадку не надто приємним – незалежно від того, чи то сварливо хамське, чи то слащаво підлабузницьке, чи навіть фанатично захоплене, але «не те!», не від «розумного критика», просто не від розумної людини...).
З одного боку, тираж газети, книжки, рейтинг ефіру, відвідуваність сайту – це наче от той потенційний простір. «Якщо хто має вуха», то почує із тих, на кого сподівання і яких у просторі трамвая відшукати набагато важче, ніж тут. Але...
От скільки у вас тут друзів на вашій сторінці, що записані Вашими друзями, і які «мають вуха»? Понад тисячу. А відповіли скільки на Ваш блог? А скільки з них виявили себе, як ті, що читали, і яким «сподобалося»? І то ж друзі! Тобто прихильники, які зібралися докупи, серед яких і частина – це якраз оті німі читачі, які поклоняються, але не схильні Вам щось говорити. Це начебто Ваш простір висловлювання. Місце, яке сформувало простір. Ви і Ваші друзі...
А я взагалі там ніхто (ні Вам, ні багатьом Вашим друзям), випадковий, бо мені «запостила» ваш «блог» людина, яка цікавиться тим, і знає, що я цікавлюся теж. Інакше б я і не дізнався....
Мої проблеми?
Еге ж... Ото і є, як на мене, особливі проблеми сучасної критики. Для кого, для чого і «за що»...
Наприклад, якщо я висловлю свої думки не у коментах до Вашого блогу, а у «своєму салоні», то Ви і не дізнаєтеся. Зрештою, чи все важливо Вам буде у тому коментарі, якщо я його і висловлю? У вас же ж, як і у всіх, всередині свій простір, у якому відсіюється те, що «вже і так відомо», і те, що, на вашу думку, не важливо, а залишається тільки те, що знайде свій відгук. А до того ж, «хто я такий», поки не доведу «професіоналізму»? Правильно?
Або ж іще...
У студентській групі (з якими я часто маю справу) можуть собі «повідміняти» якісь там критичні вислови щодо прочитаного. А ті студентські, чи якісь інші вислови можуть бути опубліковані в тих самих просторах на усіляких сторінках від «ВКонтактах» до «Літакценту» (у форумах, на ЖЖ, які читають тільки теж «свої», у коментах, у яких, звичайно ж, яка там професійність. Сама лиш репліка «за», чи «проти», вигук, лемент саме, як у маршрутці... що, власне, теж є критико. Відкладення книжки читачем – це теж критика. Його «пхе!» -- теж критика, як і захоплене «Атас!...» У його просторі його почують.)

Мені здається, що саме звідси у Вас біль за «професійність».
Чи не так?
Не тільки від того, що нема де висловитися. Бо ж начебто газет є досить, хоча у кожної з них свій простір висловлювання і не в кожному випадку знайдеш у ньому те, що хотілося б почути (інколи замість салону маршрутки – трошки більший простір електрички). Та й охочих висловлюватися, пророків на мить, зараз справді досить.
Але! Їх кількість, я б сказав, не стільки спотворює якість (бо якість часто таки є!), скільки викликає недовіру до тої якості, свого роду плутанину, базар, неокресленість.

Якраз саме через невизначеність простору. СУЧАСНУ невизначеність, може навіть і тимчасову.

Просто кажучи – кожен кричить, де хоче, кому хоче і з ким хоче. Інколи – просто де знайдеться, там і кричить. А відтак у тому крикові губиться те, що варто було б послухати.
Та й кричить «задурно», або навпаки щоб комусь прислужитися, сподобатися, окупитися...

А якщо замислитися, то звідки візьмуться ті професійність і професіональність? І що під ними мати на увазі? Рівень освіти? Зміст освіти? Здатність групувати факти? Формувати літературознавчі систематизації? Розвинуті художні смаки? Чого саме Ви справді хотіли б від критика? ЩО і ЯК мав би він трактувати у Ваших творах, чи творах інших поетів, письменників? Та й взагалі, чи потрібно, щоб хтось щось пояснював у чиїхось творах? Чи досить таки тільки оцінки (подобається, не подобається)? Чи опису вражень? «Як захопливо», «як нудно»...
Чи, може, у професіоналізмі Ви резонно бачите роботу «за гроші»?
До речі, критик «за гроші», тобто за гонорар від ЗМІ, який буде підтримувати його «об’єктивність» критика (а не за подарунок книжки чи просто задля «джинси», «для друга», для автора, якого треба «просувати») це неймовірна нині річ. Хто буде платити критикам за «об’єктивні», професійні рецензії? Є у нас такі видання (території), що підтримують ту об’єктивність? Платять за неї... Якраз їм для підтримки власної більше потрібні «скандальність», або ж вигляд «елітарності». Для автора ж теж часто «скандальність» це ім’я. Ні? Адже ж важливо, щоб про нього балакали... І не обов’язково «критики»... Чи я знову помиляюся? Писати кон’юнктурне, щоб про кон’юнктурне говорили.
Та й про що повинен більше писати «професіонал», критикуючи – про те, якою є сучасна література, чи якийсь конкретний твір у співставленні з класикою (на його професійну думку), чи якою вона (література), на ту ж таки думку, мала б бути? Знову ж таки у співставленні з класикою... Чи не з класикою, а з обраними суспільством цінностями?
Це ж теж різниця. Можна смакувати твір і без співставлень. Таки справді -- просто сподобалося, або ні... Гарні враження, або погані. Теж критика?
Фаховість критика – в обсмоктуванні образів, персонажів, обґрунтованості психологічних колізій, фактів, композиції, чи у аналізі соціальної значущості твору загалом?
Нещодавно у одному і тому ж есе Чеслава Мілоша прочитав дві сентенції, які стосуються трошки «нашої» розмови про критику:
«Критики нерідко більше коряться модним і суто кон’юнктурним гаслам, ніж обговорювані ними автори, і молотячи свої –ізми, конструюють важкі машини, які пересуваються зі спізненням....
... Якби польські критики й поети серйозно ставилися до своїх обов’язків, вони б скликали якусь велику нараду, присвячену класичному вихованню молоді...
(Напівприватний лист про поезію. Чеслав Мілош Велике князівство літератури Київ, Дух і літера, 2011 440 с.)

Власне, в одному випадку наче мова іде про «літературознавчі» аспекти, а в іншому – про соціальне значення критики, яка має бути чомусь підпорядкована... наприклад, відповідальності, обов’язкам «польських критиків». (обов’язки критиків? – це взагалі щось неймовірне для нас... як і обов’язки письменників.....)
На що б таки, на який варіант оцінки, трактування наважилися б Ви дати критикові читати свої твори?
Чи є взагалі критерії об’єктивності оцінки в літературі? І якщо є, то, на вашу думку, з чого вони мусять виходити?
Через які критерії Ви самі дозволили б критикові оцінювати Ваші твори?
І чи мали б ви боятися, чи навпаки очікувати думки критики? Чи одночасно і того і того? І чи мала б та критика відрізнятися від «думки» маршрутки? Тобто читачів? Чи мала б збігатися? Чи надто зле було б вам, коли хтось у тій маршрутці взяв, так й сказав при Вас, на збірку «Пхе!»... і відклав? Адже ж не критик! Не професіонал! А тільки «коментатор»...
Про роль і завдання критики навіть і не питаюся, бо ж це взагалі – цілий простір навіть не стільки для розмови, скільки для читання. А деколи і навчання.
А от справді? Можна навчитися бути критиком? Чи це теж талант?
Ви от кажете про часту свого роду «зверхність», повчальність висловлювань критиків. А як же ж їм тоді висловлюватися, коли вони зазвичай автоматично в ситуації «оцінки», яка і виглядає неминуче на «вчительську»? Постійно вибачатися і кланятися? Навіть не буду вже тут повторювати старої байки про те, що не треба бути куркою, щоб уміти оцінити якість яєчні...
А взагалі...
Як на мене, письменники і критики цілком могли б замість множення численних блогів на чужих сайтах із різними просторами висловлювання, замість творення ЖЖ, до яких, окрім друзів (для читання і схвалення), а також «доброзичливців» для лайки в коментах, могли б давно творити спільний простір, у якому добір висловлювань був би керованим.
Так. КЕРОВАНИМ. І оплачуваним.
Смішно було б таке казати, але доведеться: для того, щоб написати рецензію, рецензентові доведеться купити книжку, а скільки він може їх накупити на місяць, щоб виправдати грошима, потенційно отриманими як гонорар? То треба бути фанатом об’єктивного слова. Зрештою, навіть якщо він отримав її як подарунок, і якщо б таки мав писати щось «вагоме», «на віки», то мав би ще й затратити на те писання не одну робочу годину, яка теж недешева, якщо брати до уваги інтелектуальну працю, як високооплачувану. Та й потрібну суспільству. Відтак рецензентові треба платити не з боку автора, не видавництвам, а ЗМІ. Вони платять? Якщо платять, то тоді маємо письменників, які пишуть про письменників, що заробляють в час не письменництва на рецензіях... а якщо ні, то маємо дешеве писання в блогах і коментарях.
Правду кажучи, мене вже теж (не дуже грубо кажучи) забембала можливість без втручання редактора сайту лаятися на чім світ стоїть у коментах. Теж мені демократія для писання по парканах. Якщо вже професіоналізм, про який Ви говорите, то тільки він, і все...
Наразі для тих «коментів» існує лише одна більш-менш виражена заборона – без матюків. (Хоча, як на мене, теж сміхотворна: в умовах письменницької любові до свободи матюків у літературі на сайтах забороняють обматюкати письменника із котрогось «ворожого» табору його ж вживаними у його творах словами. Ну він же ж їх любить! І в книжку ліпить! То чому до нього не можна їх застосувати? І якщо застосувати, то це буде переходом на особисте?)
А треба було б ті коменти взагалі із нормальних «розумних» просторів просто прибрати. Або хоча б відсіювати, як це робиться у цивілізованому світі. Не боятися редакторам «чистити» сторінки, перебільшуючи значення свободи і помножуючи скандальність для підвищення відвідуваності. На таких сайтах не повинно бути «вбиралень» для залишення записів. Бо ж тоді сайт перетворюється якраз на «відповідний простір висловлювання». Аби бовкнути.
Не відповісти повно і кваліфіковано, цілісно полемізуючи, а бовкнути...
Або ж винести особисте спілкування ексгібіціоністським способом на всезагальний огляд.
Ще одне. У непрофесіональності Ви бачите перехід на особистості. Як на мене, в тих особистісних речах нема чогось такого страшного, поки на заходить про наклепи, або ж не починає стосуватися інтимного. Один тільки приклад – філософ Гайдеггер був фашистом (фашистів ненавидимо? особливо німецьких?), однак, незважаючи на особисті нападки, так і залишився відомим філософом. Перехід на ті особисті речі деколи навіть і важливий. Нехай нервує, але і стримує (може стримувати) письменника.
Хоча я сам особисто взагалі не люблю читати біографій письменників і обсмоктування їхніх стосунків.
А от цікаво, ви любите? Як думаєте, для кого підігрівають ті інтереси в підручниках? Якою там була Леся Українка, чи не лесбіянкою, яким був Франко, і скільки було у нього коханок.... Чому "там" можна переходити «на особистості», а в сучасній, поточній критиці – ні?
Розумію, у відповіді на це питання, мова може іти тільки про культуру висловлювання, а вона ж то залежить від «простору»: або -- «як перекупки на базарі», або ж -- як «інтелектуали в гайд-парку»...
Кажуть, Мікельанджело Буонаротті міг у запалі суперечки вчепитися в бороду Леонардо да Вінчі. А що вже він там йому говорив, то диктофонів поруч не було. Щоправда, у літературі така бійка – то перехід на «шпальти» якраз словами.
Такі бійки ми теж розцінюємо, як критику?

Звичайно, критика – справа гостра. Особливо в умовах безкультур’я і «маршруткової громогласності». Перша ліпша спроба для критика написати те, що думаєш, натикається спочатку на жорсткий внутрішній спротив – а чи не втратиш друзів. Як мені казала одна колега: якщо хочеш бути критиком, то одразу ж забудь про всіх товаришів у видавництвах і серед письменників. Хвалити ж не завжди випадає, якщо не хочеш, щоб тебе запідозрили у продажності, або ж некомпетентності. А як тільки не похвалиш... А ще й когось із тих, хто вже чомусь визнані прижиттєвими класиками? Та й деколи просто початківця: завжди хтось із кимось пов’язаний.
Мабуть, саме тут криється чимало того, що Ви визначаєте, як анонімність, коли «критик» не називає себе на паспортне ім’я.
А критика на критику взагалі у нас набирає часто ще чорніших тонів, ніж сама критика на твір. Навіть Ви сваритеся на критиків. Бо хто ж їх любить? Навіть більше – у наших умовах, коли хтось критикує твір, то очікує, що замість того, щоб хтось інший його захищав (твір тобто), будуть нападати на критика. І критикові, я Вас запевняю, страшніше.
Згадайте хоча б горезвісного Латунського... Маргарита подала приклад, як треба із тими злісними критиканами поводитися! Не твір захищати, а морду авторові критики розтовкти, розмастити його по тарілці. Бо хто ж іще винен? Він...
Ну... розуміємо, реакція закоханої жінки. Не на систему, а її породження.
Хоча в нормальних цивілізованих (не соціалістичного реалізму) видавничо-піарних умовах усі знають, що поганим для книжки є тільки те, коли про неї взагалі не говорять. А якщо говорять, то це вже добре. І Ви тут маєте спропроцентну рацію, що про більшість новинок у нас просто мовчать.
Нещодавно українська письменниця Н. Дев’ятко, роблячи одну роботу, паралельно виконала величезну іншу – уклала перелік книжкових новинок за минулий рік. Вийшло 960 видань художньої літератури за її скрупульозним зібранням, яке вона мені надіслала. Чи можна було б десь почитати про ті видання справді професійно? Тільки десятки висвітлювалися саме з супроводом того, що називається критикою. В решті випадків – анотації, невеличкі рекламні текстики... Без серйозного обговорення ні тексту, ні книжкової реалізації, ні значення висвітлюваних проблем...
Або ж навіть простіший приклад. На Форумі видавців було для конкурсу подано понад 300 книжок. Тобто сам конкурс – це наче спосіб «піару» для переможців, а то й учасників. Але спитатися, чи кого із авторів згадають навіть наші найретельніші читачі із «багатьох»... Що згадають? Бодай кількох із переможців? Чи тільки тих, хто постійно «на слуху»? Я одного разу був вражений, коли іноземного слухача українознавчих курсів спитали, кого з українських письменників він знає, і кого він назвав... Сам повторювати не буду. Хоча із перекладами, то ще «та» розмова.
Між іншим, конкурс БіБіСі із його дуже «великим» і кваліфікованим журі скільки бере до уваги із тих тонн книжок? Ледь більше тридцяти (Хіба це не дивно? Із тих понад 900) Щоправда, там на сайті публікують рецензії, хоча теж усі знають, як вони організовуються. Інтернет – набагато простіша для цього штука, ніж друк.
Теж наявність критики у своєму просторі.
Ну справді, хіба це не цікавий пласт критики? Яка начебто і є.
Є!
Писати тільки про «піарене». Причому та «піарність» зовсім не у критичних професійних орієнтаціях, а частіше у скандальності навколо книжки чи автора. Зрідка – теми...
Ось щойно прочитав на «Фейсбуку» черговий пост, а потім саму статтю, з якою полемізує той пост і відзначив ще одне: чергову «критику» на «критику». Із підозрами одного і другого щодо планомірного «піарення» навіть завдяки просто скептичному згадуванні. (Ішлося про присудження романові Ю.Андруховича ресурсом «ЛітАкцент» відзнаки «Золота булька». )
Шум, гам...
А де? Хто сказав, що шум-гам? Хто повторює про ажіотаж?
Де взагалі очевидність, що це ажіотаж, а не чергова інтернетна ілюзія? Скільки людей взяло участь у тому ажіотажі? Принаймні, із тих, які публічно висловилися...
Українське «отожбойвоно!»
Критика замість того, щоб бути відчутою, перетравленою, сприйнятою, можливо, і взятою до уваги перетворюється на ще більш критиковану.
Критика прийнято «затюкати». Не лізь, не чіпай, не рухай! Хто ти такий?! А ти хто такий?! А ше в капелюсі! А ше окуляри вбрав! На чийого млина воду ллєш?!

А взагалі, правду кажучи, першим і зазвичай «невидимим бійцем фронту критики» є завжди редактор. На нього, як правило, ображаються менше (хоча і вдячні теж далеко не так, як деколи мали б). Цей вид простору висловлювання є найлегшим для автора і для критика (якщо є) – бо він «віч-на-віч», і до того ж може бути якось «на ходу» змінений. Або приймається рукопис до роботи, або ні. А якщо приймається, то «обома». І йде обопільна робота. Автор або приймає критику, або не приймає, хтось поступається, хтось ні, і ті суперечки роблять щось корисне...
Може, професіональність критики полягає саме в такому підході? У якихось правилах, подібних до видавничої оцінки рукопису? (Авторського оригіналу, як тепер частіше кажуть, прагнучи позбутися слів «рука» і «писання»).

Як би там не було, а всі ці питання мали б бути обговорювані в єдиному для учасників процесу просторі, а не вигуками «в нікуди». Я собі так думаю (хай не ображаються на мене письмо пишуть блоги і до них коментарі), то навіть і вони, які залишаються в чужих блогах теж такі ось «в нікуди», бо теж якось так ніби «бовкнув і втік».

Мені дуже не хотілося б теж таким виглядати, а тому я не проти завжди підписуватися, і завжди спокійно брати участь у розмовах, не переживаючи, чи хто не скаже «А хто він такий?! Хіба то професіонал? Звідки він взявся? Щось я такого прізвища не чув? Мабуть ховається за кимось... Або взагалі ніхто...»

Останнє у тому довгому монологові. Мені справді хотілося б почути відповіді на купу питань, які понаставляв. І не обов’язково на цьому сайті (якщо комусь би видавалося, що тут якось не так, як на фейсбуку).
Може, тут і «не та» територія. Може і теж не той простір...
Тобто хай собі буде де-інде.
Не знаю, як інші журналісти, критики, письменники, а я був би «за» опинитися саме в тому просторі, де чисто і працюють, де справді зацікавлені, в тому числі і не обов’язково самозакохана «еліта», але все ж ті, хто відчувають мистецтво, хочуть мистецтва, а не просто прийти потеревенити, або й поплюватися...
І далі переконаний – критика, і критики є. Просто їх не видно. І, що найгірше, не хочуть дослухатися. Може, якщо коли хтось каже «не так» про улюбленого класики, то суть не у «злісності і заздрості»? Може справді є якісь підстави критикові так висловлюватися?
Та й до того ж, думки різні ж бувають. Пригадую, «Литературная газета» навіть таким козиряла. Коли на одній шпальті друкувала одночасно один розгромний критичний відгув, і один похвальний...
Не вимагайте від них прізвищ. Просто дайте їм говорити і прислухайтеся до думки. Вони самі почнуть підписуватися. Ті, хто свою думку поважає.
Знову ж таки – хіба ні? Адже ж завжди так було.