Статті, блоги > Видавнича справа
Вплив реклами на функціонування фахової періодики (на прикладі видавничо-поліграфічної галузі)
А. Судин | 31.01.12 5:43:11
Одним із важливих і дуже складних моментів переходу пресовидання до ринкових умов (перед становленням незалежності України і опісля) було пристосування до нових умов фінансування. Причому якщо в галузі видання суспільно-політичних видань, популярних, навіть, певною мірою, частини наукових перехід відбувся відносно безболісно, то у галузі спеціалізованих фахових видань і досі процеси перебудови і становлення не завершені, навіть більше – залишаються достатньо складними. З одного боку ускладнена взагалі можливість існування фахової періодики, а з іншого – під постійним пресом її змістове наповнення.Очевидно, що будь-яке видання залежить від фінансування, і забезпечення надходження коштів можливе різними шляхами. По-перше, підтримувати видання коштами, як відомо, можуть цілеспрямовано державні, громадські чи приватні структури. По-друге, видавництво може працювати на умовах самофінансування, і тоді надходження коштів можливе або від реалізації видання (вроздріб або за передплатою), або ж від залучення коштів – інвесторів, спонсорів (що деколи не надто відрізняється від першого варіанту), а також – рекламодавців.
Галузева (фахова) періодика є одною із найрозгалуженіших за тематикою у світі, оскільки має значне запотребування. Під фаховими інформаційними джерелами тут маються на увазі ті, які призначені для забезпечення оперативною інформацією працівників різних галузей. Особливо тих, які розвиваються інтенсивно і потребують швидкого поповнення знань з нових технологій, впроваджень досягнень науки, причому не лише з книжкових джерел, темпи підготовки яких досить тривалі, а з оперативних – спеціалізованих журналів і газет. Окрім того, в умовах українського книговидання фахові періодичні видання набирають додаткового значення ще й тому, що книжкова інформація часто за якістю і кількістю не вдовольняє фахівців відповідних галузей. Жорстка конкуренція змушує їх бути постійно інформованими щодо розвитку галузі, а відтак вони потребують оперативнішого інформування. Більше того у ринкових умовах фахові журнали чи газети несуть на собі завдання ринкових комунікаторів – повідомляючи не лише про технології, які можуть підвищити конкурентоспроможність, але і про нові товари, організаційно-економічні зміни на ринку, про конкурентів, про можливі канали збуту. Наприклад, у галузі поліграфії чи видавничої справи – це інформація із галузі підприємницького законодавства, урядових ухвал і рішень, впливових на галузь, повідомлення про техніку і матеріали і їх постачання, про учасників ринку тощо. У видавничій справі – це періодичне видання, яке, наприклад, могло б комунікувати видавців із книжкової торгівлею.
Якщо глянути на функціонування журналів і газет у видавничо-поліграфічній галузі під кутом зору принаймні недавньої історії, то можна помітити прикру закономірність: майже всі вони зникли. Частково цьому свого часу сприяла економічна перебудова, яка викликала кризу у виданні, в тому числі і в фаховому пресовидання, а частково уже нові процеси, характерні для формування ринкових взаємин, в тому числі і функціонування рекламних процесів.
У давніші часи функціонування фахової періодики фінансувала головним чином держава у вигляді державних установ — головним чином міністерств і відомств, а також галузевих закладів, їм підпорядкованих (наукових і освітніх). Нині навіть галузі, які мають керівні державні відомства аж до міністерств, не мають своїх періодичних видань. Наприклад, Державний комітет телебачення і радіомовлення України не має свого періодичного видання, хоча в різні часи ним було засновано щонайменше два таких видання.
Ще одним шляхом фінансування пресовидання були кошти громадських організацій, знову ж таки за підтримки держави. Зокрема, у галузі видавничої справи і книготоргівлі у Радянському Союзі було кілька видань, які поширювалися і в тодішній Україні – газети “Книжное обозрение” (Москва), “Друг читача” (Київ) – за підтримки створеного тоді товариства книголюбів – і науково-популярний журнал “В мире книг” (Москва). Надалі московські видання зникли з ринку України, але зникла також і газета “Друг читача”, оскільки перестало існувати без підтримки держави згадане товариство. На її місці була спроба створити науково-популярний журнал “Книжник” (1990-1993 р.), а далі під егідою Форуму видавців у Львові на спонсоровані кошти було розпочато у 1994 році щомісячну газету “Книжкова тека”, яка прожила майже два роки. Після того при компанії, яка займалася торгівлею папером російського постачання, в Києві у 1995 році було засновано невеличкий за обсягом щомісячник “Книжковий клуб”, завданням якого було публікувати головним чином цінники на книжки, які постачалися на ринок України. “Книжковий клуб” від того часу пройшов шлях до журналу і декілька видозмін від суто рекламного видання до зародження аналітичного ринкового (остання його назва була “Книжковий клуб +”, після його відділення від першого власника. І врешті він закінчив своє існування в 2008 році через кілька років після викупу його видавництвом “Академія”, підпорядкованим МАУП. Ставши рупором консервативних ідей, журнал втратив рекламу, читача, а потім і підтримку МАУП і видавництва.
Була спроба також створити двотижневу газету “Книжник review” (2000 рік), яка з часом перетворилася на щомісячний журнал, насичений рекламною інформацією (власне те, що там подавалося як рецензії, було головним чином рекламою). Кошти на створення і підтримку видання були лише частково спонсорськими, а в решті поповнюваними за рахунок розміщуваної реклами. У 2007 році під час прес-конференції на Форумі видавців у Львові було оголошено про закриття видання. Співвидавці і працівники журналу (які отримали перед тим значні інвестиції і навіть випустили три цілком оновлених за концепцією випуски журналу, який мав наліт елітарності), висловили незадоволення діями інвесторів і відмовилися випускати журнал далі.
Від 2001 року видавництво “Стандарт” почало випускати щомісячний малоформатний журнал “Книжковий огляд”, який був розпочатий на кошти видавництва, але задля підтримки і самоокупності залучав кошти рекламодавців у галузі видавничої справи. Розміщувані тут так звані рецензії оплачували видавництва. Журнал припинив своє існування в 2006 році.
Щодо поліграфічної галузі, то ситуація тут була з огляду на фінансування наче і простіша, але водночас не менш проблематичніша. В радянські часи основним фаховим виданням був журнал “Полиграфия” (Москва), і після припинення його надходження до України, тривалий час поліграфічна галузь України не мала жодного такого видання. У 1994 році зародилися одночасно два журнали – “Палітра друку” (Львів, під куруванням, але не фінансуванням УАД – тоді ще Українського поліграфічного інституту) і “Друкарство” (Київ – на кошти і за підтримки рекламної агенції, видавництва і друкарні “Бліц-Інформ”, Українського науково-дослідного інституту спеціальних видів друку і тодішнього Держкомвидаву). Від того часу почалася жорстка конкуренція на цьому ринку в боротьбі за рекламодавця, в якій самофінансовані видання (на зразок “Палітри друку”) були у найскрутніших обставинах. Зовнішній вигляд заможності галузі призвів до того, що такі видання почали засновуватися одне за одним. У 1998 році з’вився цілком рекламний журнал “Бізнес-принт” із кількома “братами” з галузей додрукарських процесів, пакування, реклами, а потім такі журнали почали множитися великими кількостями. У “кращі часи” про поліграфію писали понад 40 періодичних видань України – і з галузі цифрових друкарських технологій, друкарства, післядрукарських, оздоблювальних процесів, поліграфічного дизайну, стосовно ринку паперу, пакування тощо. Перелічити важко, але принаймні суто поліграфічні (окрім згаданих, які проіснували найдовше) – “Друкарський кур’єр” (Львів, видавець УНДІПП, виходив понад два роки), “Друкуймо” (Львів, малоформатний журнал львівської фірми з продажу техніки), “Директор типографи” (журнал одної з відомих друкарень м. Києва), “Ринок поліграфічної продукції” (приватне видання), “Друк і книга” (спроба видання Українською асоціацією виробників поліграфічної продукції – щоквартальник, який виходив понад два роки) “Графічні машини” (видання фірми з відновлення користуваної поліграфічної техніки, скоріше газетного типу з оголошеннями про продаж такої реставрованої техніки), “Принт Плюс” (видавництва “Стандарт”). У 2004 році з’явилося ще одне видання – “Print Week” (повноколірний двотижневий дайджест із поліграфічними новинами, корені якого тягнуться до англійського видавництва і до рекламних агенцій, які розміщують у ньому інформацію), воно виходило до минулого року, наразі доля його не відома, бо сайт ось уже кілька місяців не відповідає.
На додаток треба додати те, що українські друкарні передплачували ще й деякі російські видання на поліграфічну тематику, а також те, що в Україні за всі згадані часи виходили тільки два повноцінних журнали українською мовою і складали гідну конкуренцію російським привізним – “Палітра друку” і “Друкарство”. Нині уже більшості з тих видань нема. “Палітра друку випустила останні видання у травні 2006 року. “Друкарство” протрималося дещо довше завдяки підтримці УНДІСВД, однак зі зміною там керівництва у 2007 році було припинено вихід журналу.
У книжковій справі наразі існує одне видання – газета “Друг читача”, яка має ознаки корпоративного видання (його видає відоме книжкове видавництво, і у виданні навіть зазначено, що виходить воно без реклами).
Не здатні випускати такі журнали чи газети і громадські організації, які не тільки в кризових умовах, але і в звичних не мають коштів на видання. Ані Асоціація видавців і книгорозповсюджувачів, ані Асоціація виробників поліграфічної продукції (не будемо ятрити собі рани тим, що перераховувати, які і скільки видань з галузі книжкової і поліграфічної виходять і надалі в сусідніх країнах).
Суть полягає в тому, що тиражі таких видань у нас коливаються від тисячі до 5 тис. Деякі поліграфічні мали реальні тиражі навіть у межах 500 примірників (кількість поліграфічних підприємств, які потребували таких видань і їх передплачували в Україні не перевищує 600-700). Книжкові могли мати і до 3-4 тис. примірників. Це означає, що при досить високій собівартості таких видань (обсяги, якість паперу і друку, оздоблення) вони не могли здійснювати самоокупність за рахунок продажу тиражу, навіть при ціні, яка буде значно перевищувати собівартість. Для конкурування ціною (особливо із зарубіжними виданнями) таким журналам доводилося продавати їх деколи навіть нижче собівартості. Це означало, що передплата чи продаж видань могли дати їм кошти на утримання максимально одного-двох випусків на рік.
Відтак видавнича діяльність у галузі такого фахового пресовидання зазвичай є наперед задано збитковою. Вона від початку повинна бути розрахована як така, що постійно буде претендувати на дотації (а такі дотації можуть бути вигідними хіба що у випадках політичної або жорсткої конкурентної боротьби). Причому видавець (приватна це буде структура чи державна) повинен буде миритися з тим, що не завжди зможе контролювати реальний фінансовий стан справ у виданні. З одного боку він буде оплачувати заробітну плату працівникам видання, витрати на розповсюдження і рекламу журналу, але не здатний буде проконтролювати надходження рекламних коштів до журналу. А у випадку інвестування в таку періодику на здобуття рекламних коштів, окупність видання можна чекати і роками. Наприклад, відомо, що інвестор, який вклав кошти у розвиток журналу “Книжник-рев’ю” (1,2 млн. доларів), розраховував на окупність проекту за два роки після початку його діяльності, найбільше при тому покладаючись на майбутні надходження рекламних коштів від видавців. До того ж ніколи нема гарантії, що видавнича галузь буде розвиватися такими темпами, що зможе стати рекламодавцем, який зможе утримувати видання рекламними коштами.
Треба сказати, що у видавничій діяльності такого типу (наукові і значна кількість фахових видань) майже завжди так – видавнича діяльність збиткова (реалізація тиражу не покриває витрат на видання), а рекламна, завдяки якій можна і далі фінансувати видання, повинна бути прибуткова. Тобто діяльність повинна вестися так, що б видавничу дотувати, виходячи з прибутків рекламної. В таких умовах рекламна діяльність має в порівнянні з видавничою шалену прибутковість. У витратах – головним чином те, що йде на виготовлення частини сторінок журналу, а в прибутках – всі надходження за рекламу в журналі. І знову, заплативши податок з прибутку за рекламну діяльність (30%) журнал навряд чи зможе далі існувати нормально.
Це вимушує видавництва деколи вишукувати шляхів обходження такого становища. Зокрема, згідно з законами України “засоби масової інформації (про пресу)”, “Про рекламу” рекламним у нас вважається видання, яке має понад 40% рекламної інформації. Відповідно, якщо видання не є рекламним, то його розповсюдження не можна вважати рекламною діяльністю. Відтак фахові видання шукають можливості перетворитися на рекламні, щоб розраховувати всі витрати на видання журналу чи газети як витрати на рекламну діяльність. Це призводить до негативних наслідків у функціонуванні таких видань.
Вже не кажучи про те, що як тільки припиняться надходження рекламних коштів, то видання припинить свою діяльність (саме так і сталося у видавничо-поліграфічній галузі), залишається ще один шкідливий аспект навіть при наявності рекламних грошей.
Загалом прийнято вважати, що реклама демократизує суспільство і особливо тим, що унезалежнює ЗМІ. Тобто реклама робить періодичні видання вільними від політичної ситуації, політичних угруповань і уподобань. Мовляв, політичні інституції змушують пресу підпорядковуватися тим чи іншим вимогам. Щоправда, така залежність створюється не тільки з впливом “політичних” грошей. У будь-якому випадку, якщо фінансування відбувається як “дотаційне, утримуюче”, то воно може бути розцінюване як “активне” з огляду на вплив на редакційну роботу, зміст видання. Державна це структура, громадська організація чи приватна, якщо вона утримує видання, то вимагає від нього ведення “диктованої” редакційної політики і цим робить видання негнучким щодо вимог ринку, споживачів, будучи цікавим тільки вузьким групам читачів.
Реклама, виходячи з цього, повинна звільнити видання від активного джерела фінансування, створивши пасивне, ринкове поле керування редакційною політикою, дати журналістам змогу бути об’єктивнішими, а до того ж спонукати видання на розширення кола споживачів, бути націленим головним чином на вимоги споживача, зробити газету чи журнал гнучкішим у пошуку привабливості – і з тематичного боку, і за функціональністю.
Однак такими привабливими впливи реклами в випуску фахових видань виглядають лише на перший погляд. Звичайно, видання перестають залежати від одного джерела фінансування і орієнтуватися на його вимоги, однак починають залежати від рекламних грошей взагалі. А отже, по-перше, як уже говорилося, мусять бути постійно під загрозою в залежності від наявності в галузі коштів, які можуть піти на рекламу в ЗМІ. При недостатній кількості рекламодавців, при їх переорієнтації на інші форми реклами (а не на ЗМІ), або в кризових ситуаціях такі видання можуть бути закриті (що часто і робиться) і фахівці втрачають свої важливі джерела інформування. По-друге, виданням доводиться підвищувати свою “рекламність”, а отже втрачати значну частину авторитетності для фахівців. Намагаючись побільше сторінок видання зробити рекламними, щоб окупити їх, редакції скорочують кількість фахової інформації. По-третє, з одного боку, шукаючи шляхів сподобатися передплатнику, покупцю, журнали і газети наче б то прагнуть подавати об’єктивну інформацію, однак з іншого бояться втратити рекламодавців і намагаються не входити з ними в конфлікти, а відтак частину інформації замовчують. Замовчують також і інформацію про тих, хто міг би бути потенційним рекламодавцем, але поки що ним не є. Тому знову ж таки у читача-фахівця не створюється реальна, об’єктивна картина не тільки галузі і навіть і галузевого ринку. По-четверте, намагаючись охопити якомога більше потенційних передплатників, покупців журналу чи газети (щоб збільшити тираж і тим самим привернути ще більшу увагу рекламодавців до свого видання), періодичні видання прагнуть подавати матеріали у все спрощенішій формі, зрозумілішій ширшим колам споживачів, які можуть бути на підприємствах керівниками, але не фахівцями. Відтак рівень фаховості знижується. (До речі, через об’єктивний вплив рекламних коштів, такий фактор зниження інтелектуального рівня легко відзначити в мовленні телерадіоканалів масового транслювання, в масовій пресі і саме через потурання смакам глядачів і слухачів задля розширення їх кіл і підвищення рекламної привабливості).
В тому числі знижується і фаховий рівень галузевої періодики. Це було особливо помітно на виданнях книжкової галузі, які з приходом реклами у ці видання, звузили і тематику публікацій до оплачуваних рецензій, і жанрове розмаїття публікації. Із цих журналів цілком зникли аналітичні публікації, критичні матеріали, знизилася їх авторитетність. Натомість видання, які підпорядкувалися не рекламним коштам, а коштам фірми-засновника, втратили читача, оскільки більшість публікованих матеріалів мали очевидне диктоване політикою видання підґрунтя.
Таким чином, аналіз сучасних передплатних каталогів, ринку інформації, історії розвитку за останні роки, а також тематичних ознак спеціалізованої галузевої періодики з видавничої справи і поліграфії показав, що рекламні кошти значною мірою спотворюють інформаційне забезпечення галузі об’єктивною і оперативною інформацією. Оптимальне функціонування такої періодики можливе лише за умов підтримки галузевими державними органами із залученням коштів громадських організацій відповідних галузей діяльності.