Статті, блоги
Леся Білик: «Будь-яку справу треба робити філігранно, мистецьки, на перспективу»
В. Січкоріз | 26.01.12 21:16:23
Леся та Леонід Білики – письменницьке подружжя. З-під їхнього пера побачили світ п'єса «Переступи поріг» (лауреат всеукраїнського Конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА »), радіоп’єса «Дев’ятий день» (лауреат Четвертого всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр»).На "Книгобаченні" -- розмова із Лесею Білик.
- Творчий тандем – явище, яке зустрічається у літературі не часто. Як розпочалася та як виглядає сьогодні Ваша спільна творча праця?
- Творча діяльність розпочалася з того, що Леонід повірив у мій талант.
А потім, в якусь сповідну мить власного сумління, я усвідомила: своїм ім'ям затуляю його самовіддану віру і його жертовність, його власний творчий потенціал. Так буває, коли рідністю пов'язані дві творчі натури – тоді хтось один поступається заради іншого, щоб хоч той «вижив» і утвердився у мистецькому плані. Може, ми нічого не виграємо від того, що тепер намагаємося все розділити порівну (це якщо міркувати, керуючись принципами споконвічної змагальності, отого марафону слави - виснажливих людських перегонів, хто кращий, спритніший, сильніший, талановитіший і тощоінше дурніший), але поки що тримаємося і тримаємо одне одного на цьому «не дуже білому», як писав Григорій Білоус, світі. Цікаво, що Леонід колись хотів бути письменником, а став журналістом. Я ж, навпаки, мріяла про журналістику, а стала … членом спілки письменників. Але, думаю, письменниками хай назовуть нас читачі.
На творчій кухні (якщо працюємо тандемом), звичайно, є розподіл праці: сюжет «ліпить» Леонід, я пишу діалоги. Чоловік долучає у фактаж твору також свій досвід, робить фахові редакторські правки.
Однак у творчості ми не сіамські близнюки – Леонід цілком автономно може писати художні твори. Він любить людей, а читачі відчувають цей найбільший талант автора. Химерність і глибина, якісь медитативні занурення чи їхня імітація (хтозна, як це назвати, коли говорити про мене) особливо мало кого цікавлять.
- Нещодавно у видавництві “Навчальна книга – Богдан» з'явився Ваш роман «Сьоме небо леді Арс». Що стало поштовхом до його написання?
- Конкурс «Коронація слова» з його «неміряними бабками». А якщо серйозно, давно хотілося сказати, що буцім такі неглобальні, малозначимі жіночі емоції насправді важливі у позитивному ствердженні, якщо людство хоче відчути щастя на цій землі. Гармонія світу руйнується самотніми серцями. А коли це серце жінки, покликаної народжувати нове життя, то не відчути цього дисонансу неможливо.
До слова, хотілося б подякувати видавництву за народження книги. Уклін від авторів!
- Чи має головна героїня роману «Сьоме небо леді Арс» прототип у реальному житті?
- Так, я про це розповідала на презентації книжки у Домі книги «Богдан». Хто хотів – почув. Тепер мовчатиму, зрозуміло чому.
- Наскільки притаманна роману символіка? З якою метою застосовуєте її?
- Все виходить мимоволі, спонтанно. Спочатку пишеться, а потім усвідомлюється, і при редагуванні вже дещо коригується або додається, щоб зміст відповідав формі і навпаки. Виринуло звідкись із підсвідомості оте ім'я – Арсенія. Арс – мистецтво, краса. Арсен – сила. Арсенія Верес – сильна, але жінка. Сьоме небо – символ, трохи знебарвлений гламуром. Однак саме у простому затишку ми часто відживаємо серцем. До речі, сьоме Таїнство у Катехизмі – подружжя. Людина покликана бути щасливою у подружжі. Якщо цього нема… Можна починати спочатку
- Чи вдається головній героїні зрештою сягнути свого «сьомого неба»?
- Я взагалі «зупинила» її, Арсенію, на дорозі в Карпати. Щось мудре може підказати нам природа. Це ж вона осередок стихій ( а ми - такі «стихійні», розвихрені, самі не знаємо, чого хочемо). Щасливий кінець, принаймні натяк на хепі-енд, дописав Леонід. І я погодилася з цим. Хто як не чоловіки повертають надію самотньому жіночому серцю і роблять реальним щастя на цій землі?
- Чи залишає роман читачеві місце ще й для власного домислу?
- Скільки завгодно – від першої сторінки. Я не люблю розписувати кожен крок і розкривати всі причинно-наслідкові зв'язки сюжетної подійності. Щоб твір не став звалищем натяків і химерних експресій, Леонід прокладає оту фабульну стежку. Я ж пристаю на те, бо розумію: читачеві, що звик до візуального сприйняття, таки треба написати, хто куди зайшов і звідки вийшов. Мене ж - і як автора, і як читача - цікавить стан, а не подієвість.
- «У житті немає невдач, є тільки Божі тренажери», - стверджує одна із героїнь твору. Чи закликаєте до такого ж принципу й читачів? Як ставитеся самі до такої життєвої позиції?
- Це те, до чого прийшла сама, хоча подібну сентенцію в тій чи іншій формі можна зустріти у багатьох творах. Автор, по-моєму, не має права закликати до того, чого сам не спроможний осягнути чи підтвердити своїм життям. Я маю на увазі життєві принципи.
- Торкаєтеся у книзі також і теми пошуку українцями кращої долі на чужині. Яким постає перед читачами роману «Сьоме небо леді Арс» образ жінки, яка повернулася додому після тривалої праці за межами України.?
- Торкаюся… Ця тема мене уже дратує, як власний привид, тому що я (і багато людей довкола!) все ще потенційна заробітчанка. Попри всю суперечливість проблеми, заробітки на чужині для більшості громадян нашої країни, які у період міжчасся не встигли чи не зуміли грабонути, - єдиний спосіб досягти відносного добробуту. За будь-якої фініти заробітчанської одіссеї - це висока ціна, просто над цим не задумуються, інакше гроші будуть «пахнути» і то дуже конкретно. Єля Ліхтенець мені симпатична, хоч я не прикрашаю її і не ідеалізую. Це епізодичний образ, проте алюзивно я сказала правду.
- Звертаєтеся у творі й до одних з найлиховісніших сторінок нашої історії – репресій КДБ над українською інтелігенцією. Чи мають наведені у книзі факти реальне історичне підґрунтя?
- Державна безпека - це такий орган, що завжди слугував державі, а держава ніколи не слугувала людині, зокрема в нашій українській долі. КДБ Радянського Союзу був особливо винахідливим у нищенні людини як індивіда, нації як свідомого етносу. КДБ - породження самого сатани. Якщо це відчули ми, пересічні громадяни, то чого зазнали такі особистості, як, наприклад, професор І.Ковалик з Львівського університету, у 70-і роки минулого століття? Можна без домислу розповідати і про себе, і про тих, з ким доводилося жити під «недремним оком» КДБ. У художньому творі може бути вигадана якась деталь, але не сам факт – ця державна структура колишньої імперії скалічила мільйони доль. Свідчень тому тепер багато, треба тільки хотіти прийняти правду.
- Як вважаєте, чи довго ще наслідки цих злочинних дій будуть відчутні у нашому суспільстві? І чи коли-небудь втрачене компенсується?
- А по-моєму, пішло по другому колу: отой постсовєтський спрут розрісся і поглинув проголошену державу саме тому, що люди з тих структур та колишні партійці-комсомольці, вчасно зорієнтувавшись, привласнили собі набуток праці цілого народу. Те, що нахабно-цинічно здійснюють нині космополіти-олігархи, прикрившись українською національною атрибутикою, у сукупності своїй дорівнюється до сталінського геноциду і брежнєвського маразму, навіть перевершує «бєзпрєдєлом». Але вони випробовують терпіння не лише народу, вони випробовують самого Бога. Тріснуть! Тільки смердіти від них буде ще довго.
- Як гадаєте, чому обман, зрада, розбиті мрії й серця, на жаль, так часто гостюють не лише на сторінках романів, а й у реальному житті?
- Бо кожен шукає причини у кому- і в чому-завгодно, тільки не у собі.
- Як, на Ваш погляд, все-таки вберегти тепло у своїй сім'ї, незважаючи на жодні катаклізми?
- Навчитися бути щасливим за будь-яких обставин – значить, брати на свої плечі рівно стільки тягаря, скільки подужаєш втримати, щоб усміхатися своїм рідним і любити їх. Довкола багато милого і забавного. Світ родини – то є загадковий світ, гуманний. Тому саме сім'ю нещадно руйнують антинародні режими.
- Ваші твори здобули почесні нагороди всеукраїнських літературних конкурсів («Коронація слова», «Відродимо забутий жанр»). Чи можете хоча б трішки поділитися таємницею їхнього успіху?
- Я і сама ще не розкрила цю таємницю. І розгадувати не буду – це марна трата часу. Карколомним, зливним успіхом як автор теж похвалитися не можу. У кожної людини є якийсь талант. Ну, долучимо працю, додамо голоси з минулого. Решту наворожує доля, випадок.
- Чим саме Вас привабив жанр радіоп'єси? Чи довго у ньому працюєте?
- Чим привабив? Спитайте у Сергія Синюка. Він якось резюмував, ніби вся причина у тому, що насправді ніхто не знає, як писати ті радіоп'єси. Менше з тим. Кажу без лукавства: я люблю радіо. Коли оголосили перший конкурс «Відродимо забутий жанр», вирішила скласти такий собі іспит. Вдалося з другої спроби. Насправді, це дуже важко – будувати все на основі тільки звуків. Хотілося б навчитися цьому професійно, але прокрустове ложе не тільки у грецьких міфах. Вік, умови побуту, інші чинники і є тим прокрустовим ложем для мене. Будь-яку справу треба робити філігранно, мистецьки, на перспективу. Радіоефір – особливий простір. У голосі зосереджується зміст, настрій мовленого. Колись на радіо працював Григорій Косинка, зокрема і як диктор. Цей письменник дуже близький мені.
- Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами.
- На жаль, я непередбачувана. Для творчості це інколи сприятливий чинник, що підсилюється натхненням, невідь-звідки принесеним. Знаю напевно: без діла сидіти не буду. Леонід не дасть. Творчість стала другим моїм життям. Ну, другим диханням точно, адже молодість давно за плечима.
Про авторів
Широко відомі власні твори Лесі Білик — педагога, члена НСПУ, авторки низки новел і повістей. Найпопулярніші серед них — «Усі дороги ведуть до Риму» (2004 р.), «Хочемо раю на землі» (2006 р.), «Рондо Кароля» (2009 р.).
Нещодавно у видавництві «Богдан» з’явився роман Лесі та Леоніда Біликів «Сьоме небо леді Арс», що здобув почесне звання дипломанта Конкурсу «КОРОНАЦІЯ СЛОВА». Книга у тонкощах розкриває душевне сум’яття жінки-лікаря — головного персонажа твору, спричинене жорстокими підступами долі. Образ героїні — яскравий, майстерно змальований та реалістичний приклад невтомної боротьби за щастя людини, яка, незважаючи на жодні життєві перипетії, залишається вірною собі.