Як Old Lights стали "Старими легенями" або Великий Перекладацький Песець
Archervarius (блог http://archervarius.livejournal.com/) | 18.01.12 6:53:35
Не щодавно на сторінках ЖЖ Archervarius (блог http://archervarius.livejournal.com/) натрапив на очі цікавий матеріал щодо якості українських перекладів. Надзвичайно гостра тема для української видавничої справи, зрештою, як і ставлення до редагування взагалі.
З дозволу автора пропонуємо ознайомитися з одним із текстів.
Я вже звик до того, що українські переклади мають стійкий фекальний запах. То панна Славінська перекладе public house як "публічний дім" (обоже, а я туди ходжу щотижня!), то панна Гербіш розкаже про "силіконові транзистори" (а цицьки, мабуть, навпаки - кремнієві), то ще яка біда
Але у перекладі книги Джонатана Гілла "Історія християнства" "католицький публіцист" Катерина Новікова яко перекладач та Ірина Давидко яко редактор наробили такого, що їх труди винесені в окремий пост - з присудженням номінацій
Отже, призи:
1. Золото перекладу.
Шедевр: Old Lights and New Lights Churches (себто церкви Старого та Нового світла) перетворилися на "церква "Старі легені" та "Нові легені". Причому ці анатомічні подробиці американського протестантизму згадуються кілька разів (с.322).
Як таке могло статися? Підозрюю, що єдиний варіант - подвійний комп'ютерний переклад без мінімальної вичитки. З англійської на російську Lights -> Легкие, з російської на українську Легкие -> Легені. Подвійний рутаплай - це неабияке ноу-хау перекладацької справи.
2. Срібна китайська медаль.
Китай - країна далека і загадкова. На с.303 згадується велике місто Бейцзін, за сотню сторінок - місто Бейцзянь, ще трохи далі - топонім Бейцзян. І жодного з цих міст немає на карті Китаю. Може, тому що всі ці міста в нашій традиції - Пекін (англ. Beijing)? А різні варіанти написання - на совісті редактора.
3. Залізна медаль.
На с.415 увагу читача приковує "залізна куртина" - загадкова споруда, що постала між Західною Європою та СРСР після війни. Не вірю, що перекладач і редактор забули про залізну завісу, яку на Заході звуть Iron Curtain.
4. Приз патріарших симпатій.
Розповідаючи про особливості російського православія, згадується підручник "Домашнє управління" (с.230). Ба, "Домострой", тебе так переодягнули, що не впізнати))) Але істинна жесть далі: "Патріарша родина була фактично моністичною спільнотою (крім целібату)..." Конфесійна журналістка Новікова забула, що православні архієреї не мають родини? Чи просто переплутала слова "патріархальний" і "патріарший"? Втім, папа Римський з їх целібатом такому патріарху би позаздрив)))
Далі - просто цікавинки перекладу:
- західні імена - справжня "залізна куртина" для перекладача. На одній сторінці (с.257) зустрічаємо Ніколаса Рідлі та Ніколаса Рідлея. Вражі англійці, все так заплутали... Тут же доказ, що не вся книга перекладалася автоматом: Hugh Latimer - "Високий Латімер". Ну да, Hugh і High, схоже.
З англійськими іменами в книзі багацько смішного. На с.313 - заколотник Гай Фавкс (которий Фокс) і Лорд Джон Байрон (титул з іменем сплутали, бо в англійському правописі Lord з великої). На с.368 - вчений Річард Довкінс (которий Докінс). Ітд.
- російські імена - теж непрості. Поруч бачимо російського царя Олексія та російського ж мореплавця Алєксєя. Умом Росію не понять)))
До речі, про царів. В російській і українській історіографії батько Петра І фігурує як Олексій Михайлович (іноді з епітетом Тишайший). Зате в книзі він Олексій І - на західний манер.
- географічні та історичні поняття лежать поруч. Штат Коннеккут, Прінсетонський університет, епоха Меідзі. Посмішили "жорстокий режим Усташі" та місто Херсон у 653 році (Херсонесу зробили обрізання).
- взагалі, для книги характерна бездумна передача західних реалій. Так, у розділі про Китай розповідається, що всі китайці могли скласти іспит, щоб потрапити у ряди джентрі. Угу, а також перів, сеньйорів та столбових дворян - на вибір)
- українську граматику в книзі мають так, що ніяка Забужко з Покальчуком не опишуть. "Навернулися на іслам", "розірвав з товариством", "більш інклюзивний підхід" та багато іншого тішать читача.
Тут варто згадати вставки про українське християнство, виконані (бінго!) Катериною Новіковою. Про їх фаховий рівень свідчить одна деталь: за словами автора, у XVI-XVIII століттях на території України існували Українська католицька церква та Українська православна церква. Хто не в курсі: у католиків немає національних церков (крім церков Sui iuris, тобто східного обряду. Називати структури, які зараз звуться УГКЦ, Українською католицькою церквою некоректно), а з боку православ'я в цей час існувала Київська митрополія.
Фаховий історик знайде в тексті ще купу бугагашеньок, мені вистачило.
На закінчення: в "Очерках бурси" Помяловський опрацьовує старий семінарський анекдот про бурсака, який переклав Spiritus quidem promptus est, caro autem infirma ("Дух сильний, плоть немічна") дослівно - "Спирт хороший, а м'ясо погане". Як бачимо, від бурсака до "конфесійного журналіста" у справі перекладу один крок.
Більше читайте у блозі http://archervarius.livejournal.com/
Оксана Думанська | 08.03.12 12:00:30
Цікаво й дотепно проаналізовано переклад; автор матеріалу -- добрий знавець мов, і це тішить на тлі нашого загального малописьменства. Щодо редактора як такого, то він нині незапотребований ("незатребуваний", як калькують з російської), оскільки видавництва працюють в режимі тотальної економії. І вже не перший рік. Про редагування художніх текстів: звісно, автор має відповідати за все написане своїм іменем, але "свіжоокий" редактор ткне його в якісь смішні помилки. От нещодавно мені кандидат технічних наук процитував найпопулярнішу авторку дамських романів, яка так змалювала героїню -- рівненька спина без ключиць. Ви уявляєте такий кістяк? Чи має право редактор втручатися в сюжет та інші замисли? Він може порадити, але якщо авторська пиха роздута до неба, то на поради не ведуться, як правило. Тоді хай видавець ставить позначку -- в авторській редакції чи в саморедагуванні автора.