Критика, рецензії
Антон Глушко, магістр історії, аспірант відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України | 26.12.11 20:27:15
Геффернен М. Значення Європи. Географія та геополітика. – К: Дух і Літера, 2011. – 464 с.Історія – це політика, якою вона не була.
Політика – це історія, яка може бути.
Графф
Дослідження Майкла Геффернена – британського дослідника з Університету Лафборо можна назвати міні-енциклопедією геополітики. До українська читача ця наукова розвідка доходить за 13 років від її публікації в оригіналі, отже, постає питання про її актуальність. Чи не застаріли висновки? Чи можна поєднати думки, що їх продукує автор, з тими сучасними політичними, економічними й етнокультурними процесами, котрі відбуваються в європейській спільноті? Нарешті, чи синхронні кордони її політичної свідомості кінця 90-х рр. ХХ ст. з теперішніми – результатом внутрішньої нестабільності й посилення «євроскептицизму»?
Ці проблеми, які випливають з назви дослідження, є предметом сотень наукових студій. Усвідомлюючи широкий формат проблематики й окреслюючи поле аналізу Майкл Геффернен іде від абстрактного до конкретного: «Ця книжка є скромною спробою розглянути таке питання: що означала Європа в минулому, і що вона могла б означати в майбутньому?... Ця книга аж ніяк не є вичерпним аналізом, і не містить нових фактів… По-перше, головну увагу приділено ідеї Європи як політичного (курсив – авт. – А. Г.) простору… По-друге, більша частина книжки присвячена ХХ століттю, хоча в першому розділі подано набагато ширший історичний огляд» (С. 11, 16.). Таким чином, автор не уникає дискусій в постановці проблеми, а намагається (як географ, історик й політичний оглядач) окреслити:
1. Поле «європейської ідеї» від ґенези до сьогодення.
2. Феноменологію поняття, його місткість, структуру.
3. Проективність Європи в різних державах й епохах.
4. Перспективи європейської демократії – осердя політичного міту, на основі якого будується нова «цивільна релігія» (Т. Мастнак).
Як зазначає згаданий словенський дослідник, багатовимірність й поліфункціональність «європейського» випливає з ідеалістичної оцінки певного геополітичного простору, наділеного апріорними позитивними характеристиками, конституйованими тяглістю історичної традиції (Mastnak T. Mit Evrope in religija demokracije // Druzboslovne razprave. – 1996. – Letnik XII. – Stevilka 21. – S. 11–13.). Середовище певних політичних цінностей, наділених вищою вагою, підкріплених системою угод і «взаємозаліків», заснованих на примиренні й спільній історії. Такою Європа видається частині дослідників. Майкл Геффернен не постулює однозначне тлумачення терміну, не пропонує «робоче визначення», а подає мапу переконань і суджень вчених ХІV – XX ст.
Висвітлення цього суперечливого питання відбувається на основі тлумачення терміну «Європа» як ментально-географічного образу, який має сталі кордони і «сакральний центр» (осердя) – Німеччину і Францію. Первісний акцент євроцентризму, на думку автора, походив з уявлення про певну релігійну екстериторіальну надкультуру, артефакти, символи й практики якої сприяли витворенню «континентальної ідеології»( С. 26–27). Наведемо тотожну думку політолога й соціолога М. Веліконьї, який, аналізуючи діалектику міта, зазначив: «Політична релігійність (в нашому випадку – засновок ідеї Європи) й універсалістична риторика породжують ordinatio ad unum – одну ідентифікацію (в нашому випадку – уніфікацію в межах окресленого сакралізованого поля. – Прим. авт. – А. Г.)» (Velikonja M. Nedokoncane zgodbe – sodobna politicna mitologija // Casopis za kritiko znanosti. – 1994. – Letnik XXII. – Stevilka 168–169. – St. 155–156.). Почуття спільної приналежності до європейського політичного поля походило з оборонних мотивів і згодом, у «добу імперії» (Е. Ґобсбаум), набуло економічних й експансіоністських тенденцій.
Характеризуючи видозмінення розуміння Європи автор наголошує на внутрішній гетерогенності терміну як політичного, культурного і географічного простору (С. 12, 16.). Пріоритетність в аналізі євроцентричної парадигми надається політичним чинникам і процесам, локалізованим і актуалізованим, за задумом М. Геффернена, в ХХ столітті. Як зазначає автор, мотивуючи хронологічні рамки: «Зосередження на двадцятому сторіччі дозволяє вписати нещодавню європейську революцію (декомунізація 1989-1991 рр. – Прим. авт. – А. Г.) у відповідний історичний та географічний контекст»( С. 17.). Попри це, в першому розділі книги дається екскурс у історичну географію Європи, який дає можливість аналізувати плинність її ідеї та зміни політичної мотивації крізь призму географічних чинників й ідеології. В загальному обрисі Європа постає живим ментальним конструктом розділеним на культурний, політико-ідеологічний і географічний сегменти.
Зазначивши, що книга адресована передовсім студентам-географам, автор вивів дослідження в міждисциплінарну площину, на межу між соціологією, історією, географією, політологією й психологією. Гуманітарний дискурс, у основі якого – історичний екскурс у концептуалізацію ідеї Європи, підсилюється географічними даними й політичними акцентами. Проте, принциповим видається наголошення на тривкості оборонних чинників, побудованих на системі дихотомій (християнство – іслам, континентальна інтеграція – націоналізм, спільний ринок – автаркія, регіоналізм – уніфікація, історичні держави / «спільноти волі» – неісторичні держави / «спільноти долі»)( Щодо визначення термінів див. напр.: Booth W. G. Communities of Memory: On Identity, Memory, and Debt // The American Political Science Review. – 1999. – Vol. 3. – No.2. – PP. 249–263.).
В контексті культурологічного (феноменологічного) тлумачення Європи Майкл Геффернен виділяє «приписовий» (компліментарний) погляд як на «самостверджувану духовну сутність, що розгортається в історії і не потребує жодних пояснень»( С. 12.). Воно обстоювалося переважно в добу Реформації й Просвітництва, а пізніше – фрагментарно згадувалося як один з аргументів на підтримку тої чи іншої моделі європейської компліментарності.
Натомість, географічне тлумачення Європи не завжди співпадало з пропонованими геополітичними проектами. Наводячи німецьких і британських вчених, автор наголошує на мімікрії «східного кордону» Європи (С. 111–112, 116–117.). Останній не сягав Уралу, а проходив почасти територією Польщі, Румунії й Болгарії. Відмова Росії й Туреччині в «європейськості» пояснювалася не лише в категоріях культури, а й етнопсихології. Стигматизація образу росіянина й турка-османа обумовлювалася травматичним історичним досвідом, коли представники цих народів поставали основними зовнішніми загрозами «європейському домові».
Політичний простір Європи М. Геффернен характеризує як суміш ідеологічних конструктів, моральних імперативів й етноісторичних стереотипів. На давнє протистояння британського ізоляціонізму й німецького європоцентризму накладається поява нових національних держав у ХХ столітті й занепад імперій – Австро-Угорської і Другого Рейху. В провідних державах ідея європейськості стає неодмінними атрибутом ідеологічних програм, відходячи від наукового дискурсу до інтелектуальних «вправ» і ситуативного політичного розрахунку(Matic M. Mit i politika. – Beograd: Radnicka stampa, 1984. – St. 106, 163, 225.). Попри зміни політичних еліт, як відзначає М. Геффернен, ідея Європи лишалася у фокусі повсякдення як певний рецепт порятунку і між - та внутрішньодержавного компромісу.
Показовим у цьому є конфлікт-суперечка між Л. В. Лайдом і сером Т. Голдічем. Обидва вчених, поза геополітичними теоретичними дебатами, вдавалися до оцінки європейської моралі чи то пак відсутності останньої(Перебіг дискусії подано тут: С. 143–147.). В окремих підрозділах, присвячених фашизму й нацизму, М. Геффернен звертається до расового аспекту європейськості, де концепти «арійців» і «латинян» є підставою для нового «хрестового походу» в ім’я Alma Mater – Європи. При цьому подається негативний досвід монодержавного арбітражу на континенті як альтернативі колективному наднаціональному утворенню (Ліги Націй). Проміжною ланкою теоретичних конструкцій фашистських й нацистських вчених була суб’єктивна мораль – ідеї «очищення» і «справедливості» накидалися іншим народам як апріорні й священні (С. 221, 226.). Поряд з цим, для підсилення аргументаційної бази залучалися натуралістичні категорії біополітики – «дегенерація», «забрудненість», «очищення» тощо. В контексті вище означених дискусій автор подає і російський «євразійський проект», який протиставляє «занепалому» і «прагматичному» Заходу («Нове Середньовіччя» М. О. Бердяєва) консолідований і моральний «православний простір» (від «слов’янського містицизму» до екстериторіального «духовного месіанізму») (С. 236, 241–242.). Цей проект вирізняє певне суголосся з німецькою «Серединною Європою» («Mitteleuropa»), що позначається сьогодні на динаміці міждержавних взаємин РФ і ФРН.
Спроба спекулятивної моралізації образу Європи продовжується й донині. Її елементом є ретроспекція в судженнях, апеляція до «втраченого минулого» і віртуалізація конкретної політичної мети (С. 187.). В теперішніх умовах формування спільної «карти пам’яті» супроводжується звертанням до фантомних явищ минулого, до ностальгічних почуттів укупі з державною ідеологією (наприклад, побіжно згаданий автором проект «Західних Балкан»).
Перегляд європейських кордонів синхронно з науково-технічними прогресом відбився на інституційно-правових механізмах розбудови континентальної співдружності держав. Поглинання «малих націй» великими не відбулося, комуністична система зруйнована, отже, робить висновок М. Геффернен, зарано проголошувати «кінець національної держави» чи «кінець географії»( С. 376.).
В поєднанні різних культурних, наукових, публіцистичних і релігійних акцентів полягає дослідницька значущість книги М. Геффернена. Висвітлення множинних дискусій і пошуків, підкріплених не лише «об’єктивним знан-ням», а й мітами, приписами, ідеологемами надає праці динаміки, конструктивності, строкатості в думках і залишає читачеві простір для міркувань і власних конотацій. Автор не лише подає історичну статистику, а й наповнює її аналітичним змістом, який складатиме частину проблемного поля пізнання й розпізнавання образу Європи. Звідси, багатоаспектна розвідка британського географа стає частиною широкого текстового поля оцінок «європейськості», коли правомірність суджень доводиться у прискіпливому аналізі на сторінках книг, в інтелектуальному змаганні й щоденній аналітиці на межі з утопією.
Для українського читача видання праці М. Геффернена – вагома подія. Переклад однієї з небагатьох розвідок з феноменології Європи українською, можна припустити розширить межі наукових дискусій і сприятиме подальшому залученню наших співвітчизників у її культурний і політичний простір.