Статті, блоги

Віталій Кривоніс: "...наш «Титанік» ще не намацав свого айсберга."

Книгобачення | 10.12.11 13:31:37

Сьогодні у нас у гостях книготорговець. Чи то пак розмова присвячена книготоргівлі, бо, власне, професіональні інтереси нашого гостя, життєві зацікавлення – це не книготоргівля, оскільки для нього вона стала наразі однією з життєвих реалізацій (зробимо припущення – тимчасових, див. біографічну довідку на закінчення публікації). Але тим то і цікавіша вийшла розмова. Адже спілкується із нами той, хто має і допитливість журналіста, і спостережливість письменника, і вдумливість критика.
Зрештою, у підсумку розмова таки вийшла не лише про книготоргівлю...

---

Андрій Судин:
Передусім, одразу попереджу, що найбільше і головним чином хотів би опертися в нашій розмові на Вашу думку як професіонала в галузі книготоргівлі. Наразі у мене, наприклад, із цим дуже багато питань. Як щодо стану галузі, в якій Ви працюєте і яку наразі надто часто на всі заставки сварять видавці, так і щодо студентів, яких ми в Українській академії друкарства готуємо саме як професійних книготорговців...
Для початку.
Якраз те, з чого, можливо, почалося наше знайомство на сайті «Книгобачення». Особисто мене зачепила та цитата із Ніцше про читачів. Навіть відшукав свою, одну із улюблених. І потім ви підтвердили те, що, мало не як і він, теж скептично ставитеся до сучасного «складу» читацької аудиторії...
Невже справді так проблематично із нашим покупцем? Невже тільки й що на книжки «найнижчої полиці» (як кажуть деякі маркетологи) він орієнтується?
Справді. От цікаво, яка структура у вас тих продажів, якщо вже казати такою мовою маркетологів, -- за назвами, або хоча ж тематикою, чи жанрами? Що переважає?

Віталій Кривоніс:
Отже, по пунктах.
По-перше, красно дякую, пане Андрію, що надали трибуну, бо наболіло...
По-друге. Щодо покупця. Чи пак читача. Можу довго розводитися про некомпетентність сучасного українського читача, та мусим бути вдячними, що купує хоч щось, що не зраджує справжню, паперову книгу. Це ложка меду.
Тепер діжка того... іншого.
Про структури продажу (все дуже загально, не маю права вдаватися глибоко у цифри, даруйте, комерційна таїна).
Беззаперечно лідирує – не відкриватиму Америки – жанрова література. Три кити: детектив (сюди: трилер, так званий «іронічний» детектив, історичний детектив, «блатний» роман про зону і зеків; лідери тут, беззмінно, Акунін і Донцова, і дещо менше – скандинавський детектив, передусім Стіг Ларсон), фантастика (де є внутрішня доволі складна піджанрова структура) і «жіночий роман» – від вишуканої психологічної мелодрами до читва в дусі, даруйте, «на кареті, під каретою». Це, умовно кажучи, половина прибутку. Шалений попит був свого часу на пригоди Гаррі Поттера англійки Джоан Роулінг, особливо у виданні «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Чи це каже про читача погано?
Питання смаку. На мою скромну думку, серед «жанрової» літератури співвідношення вартісного продукту і читва 1:9. Є чудові взірці письменства, наприклад, серед фантастики: згадати хоча б Рея Бредбері, Кліфорда Саймака, Доріс Лессінг, братів Стругацьких, Андрія Валентинова, глибоко шанованих мною Олега Ладиженського та Дмитра Громова (Г.Л. Олді). Інша справа, що на одного Бредбері приходиться півсотні... той... непотребу, одним словом. Відповідна ситуація із читачем. Але про це трохи згодом...
Історичний роман – на маргінесі. Тут є кілька визнаних фаворитів, переважно закордонних, що увійшли до золотих лав класики – Дюма, Скотт, Пікуль, Загребельний, Еко, Перес-Реверте тощо. На класичну і сучасну літературу попит значно менший. І це не дивно: нащо купувати книгу в папері, коли майже всю класику можна скачати з мережі. Стосовно сучасної літератури, то найбільшим попитом користуються європейські автори: згаданий Умберто Еко, норвежець Ерленд Лу (а його земляка Ларса Саабі Крістенсена забули...), французи Марк Леві, Бернард Вербер і Фредерік Бегбедер, поляк Януш Леон Вишневський... та, незмінно, японець Муракамі. Стійким попитом користуються такі російськомовні автори, як Віктор Пєлєвін, М.Веллер, Діна Рубіна, Людмила Уліцька. Остаточно зійшли на маргінес Владімір Сорокін та Єдічка Лімонов, що мене особисто дуже тішить.
А з філософії непогано купують того-таки Ніцше. Але, я гадаю, виключно через його архетипічні шевченківські вуса на обкладинці (пророків завше плутають...)
Щодо україномовного сектору...
Тут є нюанси. Регіон-бо у нас у мовному питанні дивний: місто Дніпропетровськ балакає умовно-російською, околиці міста – суржиком. Отже, асортимент переважно закордонний, багато позицій мусимо дублювати російською та українською. Читач, відповідно, у чотирьох випадках із семи обирає російських варіант, хай він часто і перекладений так, що очі лоба лізуть (се я, зокрема, про російський переклад тої ж Роулінг). А що обирає у Дніпрі україномовний читач із нашого городу?
Ще два роки тому тримався попит на суч.укр.літ. Лідерами продажів були Ірена Карпа та, хто б ви думали, Сергій Жадан. Ну і, зі старої гвардії, Андрухович та Забужко. За минулі два роки сталися разючі зміни. Все! Феніта! Не купують. Не хочуть. Не цікаво. Наїлися. Нікого не цікавлять «Польові дослідження» та «Лексикон інтимних місць». Попит на цей бренд стрімко впав. Але підскочили – відсотків на сорок – продажі «шестидесятників», особливо Ліни Костенко з її «Записками українського самашедшего». Ну і не можна не згадати «Чорного ворона» Шкляра, але попит на цей артефакт зумовлений, на мою думку, хвилею потужного піару («Табачнику не сподобалось, а що скажеш ти?»).
Отаке от.
А лідерами з продажів загалом є модна селф-хелпівська псевдопсихологічна література, ерзац-езотерика і брошури штибу «Лікувальні властивості сірчаної кислоти».
Ні, це не жарт. Які вже тут жарти.
Тепер про читача.
За моїми спостереженнями, близько сімдесяти відсотків покупців орієнтуються на певну сезонну моду при виборі книжки. Це ми про художню, бо щодо наукової, технічної та дитячо-шкільної ситуація дещо інша. Такий читач, взагалі-то кажучи, не сильно і вміє читати. Шука знайомі літери. Читає знічев’я. Вбиває час (а час, як ми знаємо з Керола, сильно не любить, коли його вбивають). Хизується своєю культурністю. Легке, розважальне читво сприймається ним поверхнево, задля драйву (в кращому разі – саспенсу). Такий читач переважно зосереджений на якомусь одному жанрі, напрямі, на кількох відомих авторах, себто має доволі вузький кругозір.
Ще відсотків двадцять – притомні, цікаві люди зі смаком, інколи схильні до снобізму. Вони більш-менш обізнані у літературі загалом і у певних напрямках зокрема. З ними приємно працювати, вони знають, чого бажають, можуть нормально пояснити свої критерії до книги. Ще десять відсотків – це мрія кожного торгівця і, гадаю, автора. Це компетентні читачі. Люблять і шанують книгу. Сприймають твір естетично, емоційно та інтелектуально, буквально проживають його. Так, вони примхливі. Можуть годинами кружляти над стендами, наче орел-риболов над хвилями. Але – вони постійні, надійні, ерудовані, в них є чого повчитися. Від них прибуток хай і не захмарний, проте – постійний, а це, як на мене, дорого вартує. Віковий контингент – народжені у вісімдесяті роки минулого століття, трохи «семидесятників» та старші – за сорок п’ять. Щодо гендеру – 50/50, що радує. Соціально – наша міська інтелігенція. Не та, що «гумус нації» за метким висловом класика, а та, що справді думає і вчить думати інших.

Андрій Судин:
Відтак. Як ви вважаєте? А чому?
Бо моя гіпотеза вже досить давня і проста: за всі роки, коли держава перестала цікавитися читачем і його виховувати (зникли програми пропаганди книги на державному рівні, які були в осоружні радянські часи). Між іншим. Якось я прочитав таку собі критику на О. Афоніна, президента УАВК, що, мовляв, він ностальгує за радянськими часами, бо щось надто часто їх згадує. А я ж то розумію, чому і у зв’язку з чим згадує.
І моя думка в тому теж дуже проста. Поверхневому журналісту, який не бачить коренів, дуже легко тепер критикувати всіх, хто бодай словом добре обізветься про минуле. А я ж там бачу пряму вказівку для нас: звертання уваги на книгу і книжкову політику КОРИСНЕ ДЕРЖАВІ! Саме тому там так на неї і звертали увагу. І, зважимо, далеко не тільки з огляду на цензуру і обмеження свободи слова. Держава була ініціатором цілої низки заходів пропаганди і книги, і авторів, і читання, і змісту читання...
А ми це втратили.
Тобто. Чи не здається Вам, що за ті часи ми не стільки втратили мережу книгорозповсюдження, скільки читача, про якого просто перестали дбати і якого припинили виховувати? Просто покинули, починаючи від четвертого класу школи... Чи я помиляюся?

Віталій Кривоніс:
Найн! Найн! Руки геть од В’єтнаму! :)
Наша держава – слоненятко у порцеляновій крамниці. Будь-які втручання держави у культурні процеси за ринкових умов є передусім вимиванням грошей з бюджету на різні проекти, ефективність яких приблизно дорівнює нулю. Не думаю, що загальний рівень ефективності державного менеджменту дозволить нині провадження будь-яких продуктивних заходів із заохочення населення до читання. Це про нашу нинішню державу. Будьмо реалістами. «Держава – то є фальшивий холодний монстр із фальшивими холодними тельбухами» (Ф.Ніцше, «Так казав Заратустра»). Ну... принаймні, наша держава.
Я, чесно сказати, мав великі надії на якісь притомні кроки з боку держави після Майдану. Ну, хоча б щодо податкових канікул для видавців на російський кшталт... Дзуськи. Дещо виріс рівень перекладів наукової та художньої літератури українською, з’явилася мода дублювати російські книги українською, але не знаю напевно, наскільки цьому посприяли ті чи інші кроки з боку держави. Добре хоч створили комісію з моралі.
Бо це засилля сексу і насилля... не вдаватиму з себе праведника, але все ж має межу.
Та і щодо радянського досвіду... Не знаю, Львів традиційно завжди був інтелігентним, «книжним» містом, а от у нас гарна книга тоді була раритетом. Той, як його, дефіцитом. Їздили в Москву по ковбасу, туалетний папір і по книжки. З іншого боку – «Південмаш», закрите місто... Коротше, ми тої підтримки, про яку каже пан Афонін, не побачили. Навіть навпаки.
Цікавий у цьому плані російський досвід. Взяти хоча б акцію «Читати модно», яку пан Афонін вельми хвалив. Не знаю, наскільки вона заохотила молодь до читання, та виглядало ефектно. Інші справа, що і там не обійшлося без курйозу. Читаю прайс від, здається, «Амфори»: «Бегбедер ЧМодно». Це така серія: «[Ч]итати Модно». Уявіть, як ми реготали.
Маю висловити апокрифічну точку зору на проблему втрати читача. Тут, я гадаю, найвагоміший чинник – соціально-економічний. Чому багато читали за радянських часів? Бо могли. Мали час, сили та натхнення. Сильно спрощуючи: або знічев’я пий горілку, або читай книжки. У нас переважно пили, у вас, гадаю, читали. Потім настали дев’яності. Не стало ані часу, ані сил на якісне, складне читання. Працюй на трьох роботах, крутися, як турбіна, і нема вже сил на Пруста, Кафку чи Хемінгвея. Згодом ситуація дещо вирівнялася, та більше на користь розважального читва, ніж серйозної літератури. Мій знайомий збирав колекцію того-таки Пруста. Зібрав, поставив на полицю. Питаю: ну то як, читаєш? Убивча відповідь: а коли мені читати!?
От чесно, не думаю, що радянський читач був ерудованіший, обізнаніший, компетентніший за сучасного. Хіба за рахунок шкільної програми. Той читач добре знав, що «Тарас Бульба» – це не лише ресторан української кухні у Москві. Але і він гадки не мав, у кого крав сюжети Пушкін.

Андрій Судин:
Хоча, ясна річ, таке можна сказати і про інші країни, де теж скаржаться на «вимивання» читача. І дорога книжка, і надто «мудра», і не масова. Тиражі знижуються, читачі хочуть «смаженого»... Та чи не завжди так було?
І як, на вашу думку, можна поділити нашого читача зараз. Знову ж таки за «імпортними» заявами – читають приблизно 30 відсотків населення, потроху читають теж приблизно ті самі 30, а решта взагалі не читають. Чи справді так у нас? У тому числі, от хто у вас найчастіше є покупцем книги? І що треба було б, щоб той контингент якось мінявся у кращий для Вас бік?

Віталій Кривоніс:
Порівняно з Європами наша книга дешева. Коли не рахувати тих, що йдуть через російський кордон: бо мито. Надто «мудра»? Та де там... І з масовістю наче все добре. І мушу згодитися, що читачі хочуть «смаженого», але вони того хочуть з позаминулого століття, з доби романів-фельєтонів, коли привчилися читати двірники та покоївки.
Не можу погодитися, що не читають. Так, за три останні роки продажі підупали в середньому відсотків на 15, на деякі позиції – взагалі на 80-85, але наш «Титанік» ще не намацав свого айсберга. Це прямі наслідки «покращення нашого життя вже сьогодні». Але щодо співвідношення читаючої та нечитаючої публіки – перепрошую, не проводив спеціальних досліджень, і не знаю, хто в Україні проводив, тому не вдаватиму тут Великого Експерта.
Хоча ні, була стаття про перспективу дебілізації українців (Кароліна Тимків, «Фига в книге. Украине угрожает дебилизация». «Корреспондент» №31 від 12 серпня 2011). Але наскільки я зрозумів, там ішлося про покоління народжених у дев’яності, себто сучасних учнів старших класів та перших курсів. Для них я маю особливо ніжне визначення Idioti literati (бовдури грамотні) за аналогією із середньовічними Idioti illiterati (бовдури неграмотні, цим терміном у медієвістиці позначалися прості неписемні люди). На жаль, вони на це заслужили. Провину слід покладати першочергово на батьків і – опосередковано – на державу в обличчі школи (хоча і там, як на мене, головну роль грає людський фактор). Цей прошарок і справді читає мало, найчастіше – з-під ломаки, шкільні твори, і має до них стійку відразу, а також абсолютно не орієнтується у літературному дискурсі. Є поодинокі винятки, що тішить.
Але дуже важко відповісти, хто найчастіше купує книги. Тут усе залежить від обставин, від власне жанру, напрямку літератури. Загалом контингент мене задовольняє, якщо не рахувати отих «дев’яностиків». Але як дати з ними ради – окреме і складне питання. Не можу погодитися, що для них нема пропозиції, як на це скаржилися окремі промовці на дискусії про перспективи розвитку підліткової літератури (круглий стіл «Яких книжок потребують підлітки», організований 18.09.2010 видавництвом «Теза» на львівському книжковому форумі). Маю побоювання, що це покоління ми всі, книготорговці, видавці та письменники, втратили.
З іншого боку, надихає читацьке завзяття... середньої та молодшої школи. Чи то такі «діти Індиго», чи то з батьками пощастило, хтозна. Ці маленькі читачі самостійні, метикуваті, прискіпливі, в них аж очі горять! Я дуже їх люблю.

Андрій Судин:
Чи часто доводиться вам спілкуватися, балакати із покупцями книги? І про що, якщо доводиться? Наприклад, а якщо я зі своєю гіпотезою помиляюся, і все не так, то чи питають вони про якусь книгу, якої нема, а мала б бути? ЧИ задовольняє вас асортимент? Чи вдоволені ви роботою видавців? Чи завжди вони роблять те, щоб книга таки потрапила до свого покупця, знайшла його?

Віталій Кривоніс:
Спілкуватися з людьми – половина моєї роботи. Зорієнтувати читача у певному напрямі, підказати, порадити відповідно до його вимог – прояснити ті вимоги, зрештою, бо далеко не кожен може їх нормально сформулювати – надати вичерпну інформацію про ту чи іншу книгу та автора, про напрям, про якість перекладу тощо. Доволі часто доводиться виправдовуватися з приводу відсутності тої чи іншої книги. Тому, звичайно, асортимент лишає бажати кращого. Не можу сказати, що вдоволений роботою видавців. Багато позицій до нас просто не доходить, передусім із Західної України. Чи завжди видавці опікуються тим, аби книга потрапила до читача? Чи вони взагалі щось роблять? Свіжий приклад. Російське видавництво «Росмен» надрукувало першу частину трилогії німкені Корнелії Функе «Чорнильне серце», а дві інші не надрукувало і сказало, що не надрукує: не пішло. А наша «Теза» видала усю трилогію, в прекрасному перекладі! То де, як гадаєте, я її знайшов? На цьогорічному форумі видавців у Львові! І це не поодинокий випадок. Мені взагалі здається, що видавець у нас таки сильно економить на рекламі. Навіть не завжди вчасно оновлює інформацію про новинки на сайті. І свою задачу бачить у тому, щоб скинути тираж гуртовикам: робіть далі, що собі хочете. Товар майже не забезпечено інформаційною підтримкою з боку видавця. Є кілька винятків: «Фоліо», «А-БА-БА», «Клуб сімейного дозвілля». Їх у нас більш-менш знають. Але з десятком-другим видавництв, чия продукція аж ніяк не поступається, ситуація значно гірша.

Андрій Судин:
Взагалі – Ваша думка, якою мала б бути у нас книготоргівля і що потрібно їй для розвитку. От що вам особисто, як книготорговцеві треба для розвитку власної діяльності... бізнесу, якщо на то пішло. Якось мені довелося мати справу з людиною, якій від щирого серця хотів допомогти відкрити гарний бізнес у цікавому місті, обласного підпорядкування. І за кілька років вона його втратила, заявивши, що в тому місті (інтимному, якщо процитувати одного відомого зараз автора) це просто неможливо, бо там все з’їдає наркоманія і до книгарні молоді люди просто не доходять... Місто, яке колись було невеликим інтелектуальним центром із великою кількістю науковців, раптом перестало купувати книжки.
Щоправда, Ваше місто не таке. Тут поки що наче з того боку повинно бути перспективно. Навчальних закладів досить, багато науковців і викладачів, студентів...
Чи я в неправильному напрямку веду дії?

Віталій Кривоніс:
Пане Андрію, дякую за слушне і цікаве питання. Мені саме до того йшлося...
Так, наркоманії і в нас не бракує. Та це, на щастя, не стає перепоною на шляху молоді до книги. Але, на жаль, покупець не завжди знаходить затребуваний товар. А я не завжди маю змогу йому допомогти: знаю, що там-то і там-то вийшла така і така книжечка, проте не можу дістати потрібну кількість. Відсутня логістична комунікація. І це найболючіша тема...
Хотілося б створити щось на кшталт інформаційно-комунікативного центру мисливців на книги. В ідеалі ця схема мала би працювати так. Видавець забезпечує свій продукт інформаційною підтримкою на національному рівні, вкладається в промоушн, потужні рекламні кампанії. Мисливець вивчає попит у регіоні та здійснює швидку комунікацію між видавцем та регіональним розповсюдником: філією мережі або ж одиноким реалізатором, ПП, тощо. Дістає потрібне і хутко доправляє до кінцевого пункту. Звісно, тут є свої підводні камені, але наявність такого універсального посередника значно спростила б процедуру покращення асортименту на місцях. Далеко не всі мають змогу самотужки мандрувати Україною у пошуках питомого товару. Але я не знаю, наскільки у тому зацікавлений видавець і книжкові мережі. Ефективність останніх в аспекті покращення асортименту падає з року в рік.
Тої проблеми не було б, коли б наш видавець відкривав би свої торгівельні представництва по регіонах, як це роблять у цивілізованому світі. Але – чи кожне видавництво має таку фінансову потугу? Це до теми податкових канікул...

Андрій Судин:
Скажіть... От у розмові з Вами на сайті мені дуже імпонувала Ваша книжкова ерудованість, обізнаність у різних жанрах літератури, та ж таки начитаність, освіта... Наскільки це, на Вашу думку має бути професіональним? Ви скоріше виняток, чи це мало б бути правилом, коли книготорговець розбирається у книгах? Чи йому досить бути економістом, бухгалтером, маркетологом...

Віталій Кривоніс:
По-перше, красно дякую, мені аж ніяково...
По-друге, як казав Микола Макіавеллі, - ніщо не є вірним саме по собі, але завжди залежно від обставин. Я маю стійке переконання, що будь-який торгівець має знати свій товар. Ресторатор не сплутає «Шато-Матьє» з, даруйте, «Солнцем в бакалє». Та насамперед це залежить від того, на яку аудиторію працює реалізатор, який має товар, чи широкого вжитку, а чи специфічну літературу? Звичайно, працюючи зі швидкопсуючуюся книжковою попсою-ковбасою (даруйте кулінарні метафори), можна не звертати уваги на зміст: варто знати лише кілька модних брендів. Особливо коли «пляжний сезон». Та коли йдеться про більш-менш широку аудиторію... В нас із цим проблема. Особливо щодо персоналу книжкових мереж. Уявіть книжковий супермаркет, де замість ґрунтовної консультації вам у ліпшому випадку радять «почитати відгуки в інтернеті». Таке ставлення просто обурює. І не дивно, що в таких крамницях майже нема покупців!
Досвід каже, що найбільшого успіху досягають саме ті книготоргівці, які досконало знають свій товар. Але це стосується переважно специфічної літератури. Знаю хлопців, які починали з торгівлі фантастикою, але, будучі обізнаними в різних напрямках письменства, історії, культури, філософії, змогли розширити бізнес. Люди бо вже звикли, що ці хлопці знають свою справу, завжди підкажуть, порадять, а за потреби дістануть будь-яку книгу хай навіть у чорта з лап. Аналогічна ситуація з академічною книгою. В нас працює фахівець із цього питання, чия всестороння обізнаність приваблює покупців і партнерів. Тому – так, дуже бажано розбиратися у товарі.

Андрій Судин:
Відтак наступне питання: от якби ви мали вчити продавця книг, то чого б учили у першу чергу? Мені важливо це не тільки як викладачу, який має до того стосунок, а, гадаю, це хотіли б почути і ті, хто збираються із часом (принаймні поки що у стінах навчального закладу) стати книготорговцями.

Віталій Кривоніс:
Перепрошую, пане Андрію, але не певен, що зможу дати чітку відповідь на це питання. З багатьох причин. Мій особистий досвід у цій галузі – п’ять років, це зовсім не багато, тож не думаю, що зміг би «вчити». Коли я прийшов у цей бізнес, то ніхто мене особливо і не вчив. Той, знаєте, як у «Старшій Едді»: «Ніхто не поїв мя, ніхто не живив», тобто мій вчитель – переважно власний досвід: найгірший із вчителів, якщо вірити Сократу. Втім, можу обережно дати кілька порад, а от щодо їхньої вартості – хай кожен вирішує сам.
По-перше, і найголовніше – вміти спілкуватися з людьми. Насамперед – із покупцем. Вміти визначити його вподобання, його, так би мовити, культурне поле, особисті міфічну площину, ідеологію, переконання тощо, щоб знати, що йому буде цікаво, що корисно, а що навіть не варто пропонувати. Тут нема універсальних рецептур, такі речі приходять із досвідом, але на це варто заздалегідь звертати увагу.
По-друге, бути в курсі видавничих процесів. Це дає змогу вибудувати базу оптимальних постачальників, володіти інформацією про ринок загалом и ринок новинок насамперед, бо не секрет, що завдяки інтернету книга є новинкою два-три тижні.
По-третє, цікавитися маркетинговими дослідженнями щодо читацького смаку, за можливості впроваджувати власні дослідження, опитування, тести. Це дає змогу самостійно обирати курс у морі книжкової продукції, виходячи з актуального попиту.
Ну і по-четверте, робити те, чого не можна доручати нашій державі: виховувати читача. Прищеплювати йому смак, базуючись на найкращих взірцях письменства, наявних у обраному читачем напрямку. Це, звичайно, не завжди прибутково. Але – це необхідно; це той наш моральний обов’язок, який ми не маємо права передоручати чиновникам. Зі зрозумілих, я думаю, причин.

Андрій Судин:
У тих освітніх програмах, які продукує наше міністерство освіти, такого окремого поняття, як книготоргівля нема (хоча згідно з законом про Видавничу справу «розповсюдження видавничої продукції» належить до «видавничої діяльності»). Є напрям навчання, є торговельне підприємництво, у якому готують «Товарознавців», і у якому можлива лише така спеціалізація, як книготоргівля. Тобто книготорговця мусять готувати спочатку як товарознавця і підприємця в галузі торгівлі (з усіма наслідками читання йому дисциплін із галузі продовольчих і непродовольчих товарів), а тоді вже спеціалізуватися в книзі, де знання книги можуть бути зведені до мінімуму. Між іншим, у закладах, де таких спеціалістів готують (товарознавців, наприклад) про книгу мову не ведуть, бо ж є «ходовіші» спеціальності. Там теж до книги ставляться саме так, як в уряді – товар, бізнес, та й не надто прибутковий, то чого з ним цяцькатися... А у навчальних закладах, де є так зване «Книгознавство», то там готують бібліотекарів, аж ніяк не торговців. Як одного разу висловився викладач, з яким довелося говорити у Німеччині – бібліотекар не повинен любити і знати книжку, йому нема часу читати, він мусить любити читача, і його потреби, вміти обслуговувати і швидко виконувати його побажання.
Як ви ставитеся до такого ділення на спеціальності? Справді, не треба готувати фахівців саме з книготоргівлі? Вистачить тільки видавців, які повинні знати, для кого і для чого видають? Саме вони повинні вивчати ринок і керувати ним? А відтак тим керуватися «посередники» -- гуртовики і роздрібники?

Віталій Кривоніс:
Дуже прикметно, що Ваш знайомий викладач саме з Німеччини: там ув історії були прекрасні випадки любові до читача (інцидент під Бранденбурзькою брамою, наприклад). Це доволі кумедно.
Не сильно розумію, як бібліотекар може задовольнити потребу читача, коли не знає, з чим працює. Так само не розумію, як торгівець може допомогти покупцеві, якщо не тямить у книзі. Хіба запропонувати кілька загальновідомих модних позицій? Це, знаєте, як у «Гаррі Поттері»: є простий вибір, а є правильний. Найпростіше кинути покупцеві кістку, але покупець не собака, хай навіть іноді гавкає. Зрештою це матиме наслідком звуження асортименту, зменшення наявної пропозиції, відтак – неминуче зменшення попиту. В нас у місті через це протягом трьох років зачинилося чотири книгарні.
Так, марно заперечувати, що книготорговця мають готувати передусім як товарознавця і підприємця. Але ігнорувати специфіку товару? Наприклад, наші товарознавці дуже добре обізнані у літературі загалом, хоча, може, їм і бракує знань стосовно сучасного стану деяких галузей літератури, проте загалом вони свій товар знають: інакше на цьому ринку вижити важко. Але це передусім питання особистого ставлення книготорговця до свого товару і своєї роботи.
Чи треба готувати фахівця саме із книготоргівлі? На мою думку, це залежить від того, чи потрібні видавцям такі кадри. Мені здається, що – ні, видавцеві не потрібні, відсутнє потенційне замовлення. А дуже шкода. Бо вивчати ринок, попит і пропозицію, купівельну спроможність певних читацьких прошарків тощо – це наша спільна задача, як видавців, так і книгорозповсюджувачів. Якби вдалося запустити синергетичні принципи у цій системі, гадаю, ми всі мали б значно менше проблем. З одного боку, видавець мусив би прагнути зацікавити книготорговця, приручити його, так би мовити, з іншого – вкрай важко співпрацювати із байдужим до свого товару реалізатором, що не тямить специфіки продукту.
Хай там як, але книготорговець мусить бути свідомим того факту, що книга – це не просто позиція в прайсі. Це насамперед – твір, культурний артефакт, певним чином структурована інформація, тож незле враховувати, як цей твір впишеться в той чи інший інформаційно-культурний простір. Зрештою, це питання створення спільноти постійних покупців і партнерів. Цього не можна навчитися, просто продивляючись коментарі на літсайтах та дані ринкових досліджень, які часто-густо не мають стосунку до реальності.
І, до речі, дуже даремно ведуть розмови про книгу як про неходовий товар. Зробити його ходовим за три-п’ять років цілком реально. І отут виникає питання до держави: не треба помагати, любі друзі, лише НЕ ЗАВАЖАЙТЕ, максимально знижте податки на кілька років, там, я не знаю, впровадьте пільги видавцям, переведіть усіх книготорговців та бібліотечні колектори на сумісність із єдиним податком і подивіться, що буде... В Росії на це зважилися. Чи в Україні знайдеться для того хоч краплина політичної волі?

Андрій Судин:
Колись почув один цікавий вислів, який мене досі не полишає. Зарубіжний гість сказав: «У нас, якщо посадити видавців і книготорговців за один стіл, то обов’язково посваряться». Інколи так виходить і у нас. Видавці нарікають то на малу кількість торговців, відсутність мереж, гуртової торгівлі, то на їх бездіяльність у рекламному, мерчандайзинговому, пропагандистському плані, а деколи і дослідницькому, тобто мало знають ринок, а тому і не вміють продати. Мовляв, книга чудова, але продавці не вміють її подати.
Як ви до того ставитеся?
Наскільки, на Вашу думку, книготорговцеві треба застосовувати ті дослідницькі, та й взагалі маркетингові дії? Тобто наскільки він може бути і повинен бути самостійним, наскільки мусить орієнтуватися на дії видавця, і наскільки мусить із ним співпрацювати? Та й узагалі, а чи потрібна книготорговцеві реклама? Або участь у пропагандистських діях щодо книги. І які форми ви б вважали найкращими для того?

Віталій Кривоніс:
Як гарно, що Ви про це спитали.
Якось довелося мені відвідати подібний «круглий стіл». І добре, що не мав при собі холодної зброї, а то скінчилося б як у фіналі «Пісні про Нібелунгів». Бо послухати видавців, то виходить, що всі негаразди на ринку від книготорговців. Наприклад, абсолютно даремно нарікають на відсутність мереж. У Дніпропетровську на сьогодні діють кілька філій від п’яти книготорговельних мереж, загалом майже двадцять торговельних точок. Не яток на ринку, знаєте, а крамниць. Інша справа, що їхня політика добору асортименту викликає у мене подив і сум, але це, здається, спадщина «Союзпєчаті», коли згори (з Києва) спускають директиви, а на скарги і пропозиції знизу, з регіональних відділів, не звертають уваги. І щоби потрапити у мережу, видавець має докласти значних зусиль, переплатити за місце на стенді тощо. Це позначається на кінцевій ціні товару, що зрештою злітає за хмари. Тому до книжкових мереж я теж маю багато зауваг.
І, відповідно, маю стати на захист побратимів із гільдії одиноких книготорговців.
Як уже зазначав вище, вивчати ринок та популяризувати продукт мусимо разом, згори і знизу, на місцях та на рівні національних проектів. Це не важко зробити силами трьох-чотирьох великих видавництв, не залучаючи державних коштів, але тісно співпрацюючи з книготорговцями в регіонах. Видавець не працює із покупцем безпосередньо, з покупцем працюємо ми, відтак, маю нахабство твердити, краще знаємо ринок, отже закиди видавців на цю тему є безпідставними. Мені тут за секретом розповіли, як видавець вивчає попит. Є відділ маркетингу. Менеджери тижнями сидять у «Фейсбуці», на порносайтах тощо, а у п’ятницю шеф натякає, що чекає на звіт. Тоді менеджер хутенько лізе на різні літфоруми, де обговорюють читво, продивляється коментарі і на основі тої інформації, власне, звітує. Наскільки його респондентна база є репрезентативною?.. А потім, звичайно, видавець скаржиться, що торгівець не може продати сніг ескімосам. Хоча ні, гарний дилер таки продасть, але чи мені одному здається, що це трохи нерентабельно – пропонувати ескімосам сніг? Це я до чого: видавець не володіє інформацією стосовно реального попиту.
І щодо рекламно-інформаційної підтримки продукту. На мій погляд, з боку видавця вона є абсолютно недостатньою. За винятком, може, трьох-чотирьох великих видавництв. Іноді взагалі виникає сумнів, а чи треба йому продавати товар? Чи треба шукати партнерів у регіонах? Чи треба виходити на загальнодержавний рівень розповсюдження продукції? Чи треба робити тури на підтримку власних книг, дбати про висвітлення у пресі, на ТБ і радіо, в інтернеті, влаштовувати презентації? Та хоча б оновлювати інформацію про свою продукцію на власному сайті!
З іншого боку, маю скрушно похитати головою: так, і з нашого боку трапляються ґанджі. Якось моя знайома спитала в одній книгарні – мовляв, виходить остання книжка про Гаррі Поттера, чи ви не плануєте зробити таку-сяку презентацію? Еге ж, відказали їй, і саму Роулінг з Англії випишемо! На жаль, подібне хамство є мало не звичною практикою. Бо ідеться про потенційно сильний товар: все одно купуватимуть. А коли йдеться про слабкий товар, то навіть не ворушаться його рекламувати. Чи має книготорговець вивчати попит? – а хто має і може зробити це краще за нього?! У якій формі – ну, елементарно складати статистику продажів і робити порівняльний аналіз, пропонувати покупцям брати участь у опитуваннях, заповнювати анкети штибу «Що ви читали в цьому сезоні?», на що очікуєте, які ваші побажання стосовно асортименту, щось таке. Я роблю це в усній формі і не так систематизовано, як мав би (зрештою, ніхто не досконалий).
Чи треба нам реклама? – а чи треба вовкові лапи? ні, якщо хоче вмерти голодною смертю. Виключно на «сильних» позиціях довго на ринку ще ніхто не проіснував: кількість таких позицій вельми обмежена. Але розробляти концепції пропаганди книги мав би все-таки видавець. Із залученням, звісна річ, книготорговця. Чому? Видавець має потенційно потужніший фінансовий та інформаційний ресурс. Втім, це не звільняє торгівця від ініціативи: у вигляді, наприклад, тих же презентацій із залученням місцевої преси.
Не винайду ровера, коли скажу, вже вкотре, що видавець і книготорговець мають співпрацювати у галузях маркетингу та реклами, взаємно інформувати один одного. І хоч не хоч, а торгівець мусить реагувати на певні кроки видавця. Мусить цікавитися пропозицією, врешті-решт. Але, звісно, Боже борони ставати від нього залежним, втрачати ініціативу. Тут знову ж таки все залежить від обставин.

Андрій Судин:
Або ж... От як фахівець у галузі... Знаєте, я часами боюся щось їм казати про майбутню професію дуже обнадійливе, бо і досвід складний у тому, і знання про наші теперішні реалії насовують надто багато песимізму. Колись я більше вірив у можливі зміни, і казав першокурсникам – може за ті п’ять років, що ви вчитеся, у нас щось зміниться і книжкова галузь почне динамічно розвиватися. Тепер інколи не знаю, що і бажати випускникам. При тому, що таки багато із них таки люблять книгу і йдуть працювати у галузь. Колись прочитав у одному з есе Оруела, яке стосувалося його роботи в молоді роки у книгарні (щоправда, комісійною книгою), що він після тої роботи незлюбив книгу. Не надто обнадійлива думка письменника...
А от що б ви побажали хоча б от друго-, третьо-, четвертокурсникам? На що звернути увагу? Що варто досліджувати? Чого чекати від того книжкового життя?

Між іншим, а от що б ви хотіли дослідити на тому ринку і, якщо це складно зробити самостійно, то, наприклад, доручити нам – викладачам, науковцям, студентам?

Віталій Кривоніс:
Не знаю обставин Оруела, які підстави він мав незлюбити книгу... В мене ситуація протилежна: книгу полюбив ще дужче, а от читача якось навпаки. Це так, до слова.
Одразу мушу попередити, що швидких і насправді значних статків на торгівлі книгою тепер не матимеш. Оптимально, на що варто сповідатися і чого реально досягнути – скромний, але постійний, стабільний прибуток. Абсолютно необхідна умова: створення кола постійних покупців: вірних, ваших, приручених, за яких ви будете відповідальні, хе-хе. В тому числі – за їхній естетичний смак. Як цього досягти – див. вище. Спілкуйтеся, з’ясовуйте, чого шукають і чекають від книги ваші покупці, за якими критеріями обирають літературу. Слідкуйте за літературним дискурсом, це не зайве. Відвідуйте в обов’язковому порядку Львівський книжковий форум та київський «Медвін», особливо заходи, присвячені аспектам книговидання. А головне – знайте і любіть книгу, яко пастир стадо своє.
Приводів для песимізму і справді не бракує, але не думаю, що це неподоланні труднощі. От коли всі оздобляться рідерами, тоді ми і справді муситимемо полишити цей бізнес. Але до того ще років п’ятнадцять-двадцять, маємо трохи часу...
До речі, завжди було цікаво дослідити таке питання:
- на що покупець першочергово звертає увагу при виборі книги?
або таке:
- чи мова, якою видана книга, переважує для покупця її зміст, себто чи справді «краще гірше, зате своє»?

---

Про нашого гостя:
Народився 29 жовтня 1984 року в м. Дніпропетровськ. 2006 року закінчив Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара (факультет систем та засобів масової комунікації, спеціальність «Журналістика»).
Редактор відділу критики першого україномовного журналу фантастики «УФО» («Український фантастичний оглядач»), числа №3(9) 2009 и №4(10) 2009. Твори друкувалися у збірках «Собори наших душ» (2000, Дніпропетровськ), «Digital-романтизм» (2006, Київ), «Сила малого» (2008, Луцьк), «Юності омріяні шляхи» (2009, Дніпропетровськ), а також у журналі «УФО» і художньо-публіцистичному збірнику «Українська перемога – Конотопська битва» (2009, Дніпропетровськ).
Учасник третього літературного семінару під керівництвом письменників-фантастів Г.Л. Олді та Андрія Валентинова «Партеніт-2011».
Член обласного літературного об'єднання імені Павла Кононенка.
Прозаїк, перекладач, журналіст.
У сфері захоплень та уподобань – історія (передусім раннє Середньовіччя), історична реконструкція, лінгвістика, психологія, міфологія.