Критика, рецензії

Про нецензурщину в літературі... чи то писанині...

П. Ятвяг | 21.01.08 19:45:49

Чергові записки серійного маніяка-критика

Спробуйте послідкувати за моєю думкою і перевірити, чи правильно я собі міркую.
Загалом проблема, як на мене, маленька. Може б, і не писав про неї. Але хочеться для себе (а може і для когось із вас, шановні прихильники і неприхильники) раз і назавжди закрити. Причому я абсолютно не проти того, щоб посперечатися і далі, але, гадаю, то вже не стільки важливо для літератури, скільки взагалі для нас усіх.
До того ж привід є.

---

Перед новим роком на першому вкраїнському телевізійному каналі раптом уздрів рідкісну передачу до теми книжки. Мабуть, таким чином державний канал вирішив замкнути на колодочку рік книги в Україні. Зібрали докупи всілякі інтерв’ю по кілька хвилинок, які робили з різними письменниками протягом року і такими чином наче мали причетність до того року книги. Принаймні, я для себе такий висновок зробив.
Ну... було там багато всякого, про що цікаво було б поговорити. І про метрів на зразок Романа Іваничука, які взяли на себе право і зобов’язання досі визначати, хто писати вміє, а хто ні, хто талант, а хто не підлазить під їх мірку (ніби свого часу не навизначалися, працюючи в журналі “Жовтень”), і про “жіночність” у сучасному письменстві, і про “оголюваність” у писанні...
Але нащо ворушити тут такі громіздкі теми, якщо однією з обговорюваних там ні з того ні з сього проблем було якраз вживання ненормованої лексики сучасними письменниками, і, на жаль, як на мене, не довелося почути бодай однієї обгрунтованої думки стосовно того, добре це чи погано, що вони її вжуивають. Головним чином зводилося до того, чи то подобається особисто комусь, чи ні. Для одних, мовляв, книга – то святе, а тому на вулиці і в кнайпах це можна, а в книзі ? ніяк, а для інших – якщо письменник сам так балака, або його персонаж – то най собі будуть ті матюки. Деякі із інтер’юйованих, навіть собі під те наше ну дуже цнотливе піпікання зуміли і до камери поматюкатися, виявивши тим самим свою особисту свободу і богемно-творчу розкутість... Є у і нас такі визнані генії, яким можна. Тобто вони собі дозволяють, ну і ми їм до рота заглядаємо.

Отже.
Якщо глянути в корінь (а для мене не може бути іншого способу)...

Повторюся. Спробуйте помислити зі мною і перевірити, чи я правильно собі будую думку.
А збудував я собі її вперше, коли мій син уже задерикуватим підлітком запитався якось, а що тут ненормального в такому вживанні, мовляв слова як слова, і що в них такого? Чому не можна? Ну, як ото той Вовочка із анекдоту “Дупа є, а слова нема?”

Отож я собі думаю. Справді, слова у первісному вигляді щось собі називають. Те, що справді якось має бути назване. І воно в первісному вигляді нічого в собі особливого ніколи не мало. Називало та й усе. У моєму дитинстві, коли я приїжджав до села і там до мене говорили всякі такі слова (ну, не матюки, але ті слова, які в місті виглядали, як непристойні), то я відчував, що у них нема нічого лайливого (саме так – лайливого і образливого). То були просто вислови, якими щось мені сповіщали. Повідомляли просто, для спілкування. Якраз у тому первісному варіанті. Хоча я особисто на той час вже не міг вживати їх так просто, бо вони були для мене саме непристойними. Навчили вже.
А що саме навчили? А те, що з часом ті слова познаходили собі евфемізми. Одне вважалося грубим, нешляхетним, нецивілізованим, неінтелігентним, а інше – полегшеним, хоча називало те саме. Наприклад, тільки в інституті навчаючись, дізнався, що слово “Хєр” – починалося цілком пристойно. Це була назва літери алфавіту. Ото як “Аз”, чи “Буки”. Досі в російській мові збереглося цілком пристойне похідне від неї “похєріть”, тобто перекреслити отою літерою “Х”. Просто деколи нею почали заміняти відповідне “грубе” слово і саме слово з часом те перетворилося на грубе. Замість “того” слова казали літеру, “х” якої воно починається.
Кляті інтелігенти-святенники, які відібрали у нас свободу слова... гм...

І далі я думав собі (і своєму синові пояснював) так. У чому ж криється грубість тих слів? По-перше, у відсутності шляхетного походження тих, хто їх зазвичай говорить. По-друге те, що з часом більшість тих слів, які заробили собі евфемізми, стали лайливими. Ними навмисне лаються і ображають. Ну, і по-третє (як мінімум) вони для певних груп населення словами-зв’язками, а по-іншому – словами-паразитами. СМІТТЯМ!
Я вже якось казав: коли мене вперше переконували на зорі вживання тої лексики в писанні на прикладі Едічки Лімонова, що матюки у нього вживаються як тропи, то я категорично був проти, бо шкірою чув – це просто пряме вживання лексики людиною, яка підкреслює своє походження із харківських дворових нетрищ. А ще то навіть не свобода, а типове боязливе відхрещування від інтелігентськості, спосіб “наближення до народу”. Інтелігенція – вона ж гнила, як учив великий Лєнін.

І отже далі. Як я собі думав.
Якщо я особисто вживаю так звану ненормовану лексику, то я тим самим себе залучаю до певної групи, яка теж її вільно вживає. Було якось, що мої молодші колеги так собі висловилися про мене, що от, мовляв, пан редактор вже цілком своя людина, от тільки матюкатися ще навчити і буде цілком наш. А було, що мій молодший якось взяв так злегка мене на кпини, що я йому нагадую мультяшного Неда Фландерса із “Сімпсонів”. І якось так тим дітям було цілком не до тями, що я свого часу дуже легко і багато вмів то робити, а перестав, бо так вирішив, і я навпаки свідомо відівчався то робити, робив над собою зусилля, щоб контролювати мову.

По-перше, тому, що прочитав колись, що людина, яка має багато слів-паразитів (не обов’язково матюків, але, як я вже казав, вони часто такими словами бувають) тим самим виявляє свій інтелектуальний недорозвиток. Тобто не вміє контролювати власне мовлення. Більше того, людина, яка вміє висловити почуття тільки емоційними вигуками, – теж стоїть на рівні нижчого інтелектуального розвитку. Себто людині розвинутій досить легко висловитися точно і влучно не лише з “ахами” і “охами” і стандартними фразами. Тому не кажіть мені ніколи, що матюкам притаманна якась особлива емоційна забарвленість. Одна молода письменниця саме так висловилася про матюки, захищаючи їх присутність у літературі. Мовляв, іншими словами, не такими “соковитими” виявити почуття неможливо. Ше одна знайшлася мені Еллочка Людоїдка. Сміялися колись ті Ільфі і Петров, а до вкраїнських письменниць деяких так і не дійшло. Ясно, що тупій людині двома матюками висловитися легше, ніж повними реченнями. Вони ж такі “соковиті!”, так по-своєму подають нюанси здичавіння...

По-друге, я вирішив про себе, що люблю чистоту. Тобто я подумав собі так. Якщо є слова, які можна визначити як сміття, то я їх повинен вичищати точнісінько так само, як бруд навколо себе.
Ще по-іншому. Ми не хочемо жити в смітнику, відтак навколо себе прибираємо, а тому повинні слідкувати і за чистотою мови. Щоправда, значна частина нашого населення навколо себе якраз смітить дуже просто (і не замислюючись) у прямому сенсі, тобто вони навколо своїх домівок і на вулицях, у себе під ногами поробили смітники. Про них ми кажемо -- ну, рагулі, що зробиш, їм все одно, чи в смітті вони живуть, чи на вулицях у них брудно, чи в будинки, в які вони заходять чисто... Точнісінько так само не дбають і про мову. Для них то нормально – бруд навколо.
Я от не хотів бути рагулем, тому і не хотів і не хочу матюгатися.
Тобто справді (ну, не зі святенництва!, а просто від бажання відділитися від тих груп, до яких належати не хочу) привчався не вживати тих лайливих слів. Не потрібні вони мені. Не від сором’язливості, чи чистоплюйства, а від твердого прагнення бути вищим від того. Ну чому я не можу того прагнути і хотіти того від інших – не опускатися до їх рівня, а прагнути підтягувати той рівень вище (як що я вже той інтелігент). Чому я маю соромитися того, що я саме він?
Казав мені одного разу мій товариш – “нема у нас національної історії шляхетності, тому ми народ не шляхетний”. А я йому – “так хто ж тобі заважає бути самому шляхетним? Поводься шляхетно і будеш мати шляхетність. Твоя дитина, чужа дитина буде мати вдома приклад шляхетності”.
Але де там! Ні... демократизм і наближеність до народу у нас ціняться більше. Ото Іваничук у своєму інтерв’ю сварився на Андруховича, що вживає багато “поганих слів”. А нащо Андруховичу “гра в бісер”, якщо він не Герман Гессе? Йому якраз і треба бути ближче до народу, щоб бути простішим, і щоб зрозуміли, і за свого взяли! Він не цурається, а навпаки притирається до відповідних груп суспільства. Уявити собі, щоб у тій богемній братії всі говорили, як "чистоплюї", важко. А відтак білябогемна братія теж бере то собі за зразок. І тягнеться одне за одним – якщо письменник так говорить, то чому б мені теж так не говорити? Це ж нормально!

Добре... коли справді, варто подати персонаж так, що він інакше не вміє. Ну, тупий такий, ну, настрій такий, ну, походить із такої групи, то я розумію. Я особисто прихильник природності в усьому. Я б теж не зміг описати людину, яка матюкається, якось так, щоб це приховати... Мав би то за неправду. Хоча не вважав би, що то було б бідою, якби замість слова поставили б крапочки, як оте “піііі!” у радіо чи телеефірі. Та я не написав би і якось так літературно, коли люди людина каже “зупа” чи “мешти”... бо то для неї природно.
Натомість, коли письменник сам у побуті, а відтак, “хизуючись”, і в писанні, вживає ту лексику, чи вважає то за нормальне, я не розумію... Тоді нехай не дивується, якщо його зачислять до відповідної групи людей, для яких то не проблема – образити словом жінку, дитину, насміятися над чистотою. Рівень інтелектуальний і культурного розвитку такий. Не соромно йому бути тролейбусним рогулем. Не інтелігент.

Відтак (як я собі думаю) в уживанні ненормованої лексики у писанні є два типи – життєва правда і кон'юнктурне примазування.

Наразі я в нашій літературі бачу частіше той другий тип. Навмисне вживання тої лексики, щоб сподобатися певним групам читачів. Більше ні для чого. Або безпосередня приналежність до тих груп читачів, тільки трошки ліпше вміння викладати пусту баканину письмово.

Наостаток додам одну ще думочку, на яку мене ще в школі наштовхнув один мій однокласник. Він спитав мене – “а чому в літературі ніколи не описують таких простих речей, як ото люди ходять до туалету, чи ще щось таке подібне? Ніби того і нема... вони шо бояться?!” Я тоді подумав – “мабуть, просто є в житті речі, які не потребують описування. Вони ясні і без того. Нащо описувати їх одноманітність і типовість? А коли описувати, то тільки в якомусь контексті – або ситуація якась особлива, або персонаж якось то не так робить і тим себе виявляє не так, як усі... ну, в мінімальному випадку – хворий...” І потім майже завжди мав на то підтвердження (не буду їх зараз перелічувати). Хіба би комусь дуже кортіло попідглядати, як то роблять інші, поцікавитися, з чого складається бруд у когось під нігтями, чим сформована блювота... Мовляв, і блювота буває різною – у когось від хвороби, у когось від отруєння, у когось від пияцтва. Тобто можна виснувати істину і уважно розглядаючи бруд.

Тому тут думаю точнісінько так само. Тобто, власне, нема особливого сенсу в літературі (та й в інших місцях) матюгатися. І той, хто то робить, просто принижує інших. Щоправда, деколи не розуміє, чим і роззявляє рота, коли йому зробити зауваження. Ну, як ото нормальний рогуль “А шо?! Свобода!”.
Я не прошу пана письменника розвивати читачів, вести їх вгору. Вже бог із ним, бо ж зараз звинуватять у вимаганні заангажованості літератури, надмірної дидактичності, мовляв не для того пишуть (хоча я деколи – присій богу -- не розумію, нащо вони взагалі беруться за те перо). Але прошу хоча б не принижувати. Не робити хамовитим бидлом. І не казати, що то така свобода і нікому то зла не причинить.
Матюк – сміття, а отже його треба викидати, а не розповсюджувати. І той, хто вважається письменником, таки відповідальний за це, адже він під егідою свободи просто елементарно свинячить та ще й тим пишається.. підсміюється над іншими – ну, і насвинячив, ну й шо! Свинячу вдома, свинячу біля своєї жінки і дитини, свинячу на вулиці біля перехожих і сусідів, свинячу з такими самими друзями, свинячу в книжці на цілий доступний навколишній світ...
Точнісінько така сама "демократія" і в тому, щоб класти купи де попало, ходити опорожнятися в брами і під брами, кидати папірці собі під ноги, сміття з балкона і лузати насіння в травмаї...

Свобода!
А справді: ну що такого в тих словах? То ж тільки слова!
І...
Мабуть, саме таке Слово було у Бога, га?

Ну, хіба я неправильно десь мислю?
Десь є таке неправильне місце?