Статті, блоги

Свобода і відповідальність (продовження)

Книгобачення | 29.11.11 15:31:58

Частина 3
"Інколи взагалі хочеться «поприколюватися» і спитати – а сьогодні наші видавці друкували б Франка, Коцюбинського без попередньої розкрутки імені? Або ЯК би вони рекламували, наприклад, Стефаника?..."

---

Андрій Судин:

У нашій розмові уже, як на мене, позначаються декілька розгалужень. І з огляду на коментарі, що з’являються тут на сайті, чи в розмовах із колегами...
Однак... може, це і повинно так бути? Свого роду багатоголосся, яке може вивести до істини. От унаслідок деяких теперішніх і давніших подій, і рейтингів, які зараз проводяться там чи там (мабуть, які нам не оминути, щоб не прокоментувати) і Ваших зауважень, знову і знову звертаю увагу на таку якусь дивну ситуацію у нашому видавничому (рекламно-інформаційному) і літературному (авторсько-критичному) процесі.
Якась постійне групове «несприйняття» і наче сварки, чвари. Часами видається, що письменникові вже не залежить на тому, щоб його визначали (чи сам він себе визначав) таким, яким має стояти «перед Богом», а не перед критиком, чи фанатами (скільки б їх для кого не було). Та й критик часами у нас розглядається скоріше не як лікар, не як «дороговказ», а як злісна чорна фігура на білому тлі. Може, і критики самі так про себе думають? А внаслідок сварок так виходить, що ось у «називанні книжок», у голосуванні за них беруть навіть не тисячі людей, хоча деколи виглядає, що ми бачимо перед собою шумний процес і навіть є за що сваритися.
Але я наразі не зовсім про це хотів спитати і поговорити. Окрім того, що Ви зауважили про певні невміння видавців працювати з інформацією, також побачив і зауваження щодо нинішнього читача. Почитав цитати із Ніцше іншого учасника нашої розмови, згадав ті, які свого часу сподобалися мені, і подумав...
Вимальовується якась, можливо навіть і природня, грань для розділення.
Наприклад, мене не раз колись турбували питання, а як відрізнити «гарну літературу» від поганої. Чи є критерії? Чи є щось таке загальне, що може показати нам одразу – так, це добре, а це – ні, погано, і «не читай!». А тут подумав – масова література, не масова література, читач знічев’я і читач вдячний, рівний письменникові... Писання задля душі, і писання заради грошей. Писання з відповідальністю, і писання запанібрата, аби сподобатися... Може, і нема такого поняття, як «погана» література, а просто література для «відповідних» кіл. Для справжніх читачів, і для читачів знічев’я (якщо це так називати) і якщо казати про крайнощі.
Наприклад, чи можна було б поділити всю світову літературу на два великих кавалки – ту, де чути «мову ангелів» і ту, де чути дзвін монет? Ту, де письменник пише кров'ю, і ту, де аби щось кинути, аби погризли.
Мабуть, якщо спробувати, то можна одразу заявити про те, що то дурня! Якось я прочитав про Хемінгуея (чи то пак, Гемінгвея), що його «Старий і море» усім тиражем у понад 5 мільйонів примірників (!) розійшовся за дві доби. Тобто мірка грошиків у читацькій оцінці таким мусить бути. Ринок наче теж присутній.
Але я, пам’ятаю, разом з тим подумав «Як то? Старий і море?!!! Масова література? Аж стільки мільйонів, і за два дні? Та ж його нині – якби не шкільна програма, – то хіба винятки читали б! Та й то, якби друзі порекомендували. Чи тоді в часи Гемінгвея інші читачі були? Подуріли ті понад 5 млн. нараз?»
А сам же ж той автор хіба не сказав одного разу «Що ж я так там погано написав, що їм то сподобалося?!» Маючи на увазі багатих снобів, які якраз і є часто і рознощиками, і паразитами слави. Тобто визначився сам – я не хочу, щоб ВОНИ мене любили! Мовляв, пишу для інших.
А якщо поділити на кон’юнктурну (задля читача і читання) і ту, яка пишеться задля того, щоб поділитися... Тоді навіть графоманія переходить деколи в розряд тої, що віддає щирістю, чи то пак щиросердістю, а не в’їдливим, або манірним бажанням сподобатися.
Колись забивали нам баки так званою заангажованістю писання. Кон’юнктура на догоду ідеології. А тепер – або зворотна крайність – все тільки для автора і мистецтва, або все задля грошей, тобто беззастережне потурання, потрафляння смакам. Щонайменше, потрафляння поклику слави і самокрасуванню...
І ж у видавців, як Ви то зазначили, теж переходить до крайнощів. І реклама (якщо вона взагалі застосовується), чи заходи ПР будуються за законами потурання смакам найпримітивнішого споживача. Бо ж це пошук роздування тиражів.
А чи є взагалі критерії відрізнення «Великої літератури»? Отої відповідальної? Чому в Коельо така слава, а тут раптом починають ширитися думки, що то все примітивна кон’юнктурна попсова писанина? Тому що Коельо раптом уявив себе цілеспрямованим психотерапевтом? Помічником? Посередником?
Чи, може, величину письменника визначає обрана для опису тема? Якщо нібито про війну і мир, а всередині – мильна опера про панів і вельмож, то це буде великий твір?
Чи, можливо, таки все залежить від кількості читачів, до яких вирішив звернутися автор? Чим їх більше в полі зору письменника, тим славніший може бути твір? Тобто якщо то тільки групка людей, то твір або «елітний», або «для вузького кола читачів», чи й графоманський (для друзів). Натомість, якщо то сподівання на будь-кого у світі, звернення взагалі до Людини, власне ні до кого, то тоді то може бути шедевр?
Але ж часами буває, що автор взагалі тільки для однієї людини пише, а виходить таке, що раптом цікаве і важливе всім. Хіба невідомі такі приклади? Причому можна мати на увазі не тільки те, що одразу спадає на думку – Керрола – а, наприклад, мало не всю ліричну поезію.
А ще... чи не кожен із нас у дитячі роки (якщо вчили читати і таки навчили) пройшов етапи читання всього – в тому числі і тих книжок, які вважаються якраз масовими – і пригодницька література, і детективи... Досі ті класики застосовуються у дитячому читанні. І Майн Рід, і Купер, і Конан-Дойль... Між іншим, теж колись із задоволенням читав ті його детективні оповідання, і тільки вже пізніше дізнався, що він того свого персонажа, тобто Шерлока Холмса ненавидів, оскільки його він сприймав, як тупе заробітчанство, і прагнув писати набагато змістовніше і вагоміше.
Відчував відповідальність, і свого роду літературну шляхетність, яких не хочуть деколи сповідувати наші письменники?
Чи все залежить від того, які завдання стоять перед тим, хто сідає писати: потішити своє самолюбство, приєднатися до великих, покрасуватися перед публікою і дзеркалом, а чи бажання чимось просто поділитися, поспілкуватися, посперечатися і тоді вже все визначає читач, а не автор. Цікаво читачеві, то і «популярне». І чим більше цікаве більшості, то і «величніше»... Чому ото Зюскінд із «Парфумером» став масовим (абсолютно без внутрішніх у творі підстав для масовості), а, наприклад, Р. Шнайдер із «Сестрою сну» не став, хоча ідеться про дуже близькі речі? (приклад взятий навмання, таких у літературі і мистецтві загалом повно)... Можна ж бути певним, що ні той, ні той не думали про заробітки, коли писали свої твори... Та й зрештою, нещодавно обговорюваний Юстейн Гордер із «Vata Brevis».
Ну от добре... Нехай відрізнити твір великий від «малого» важко, а от як би ви відрізнили графоманію від не графоманії? Що мало б переважати?
І що справді мало б переважати у рекламі, чи створенні умов для розголосу твору?
Інколи взагалі хочеться «поприколюватися» і спитати – а сьогодні наші видавці друкували б Франка, Коцюбинського без попередньої розкрутки імені? Або ЯК би вони рекламували, наприклад, Стефаника?..

Наталія Дев’ятко:

Дуже складну тему Ви зачепили, Андрію, про яку я теж протягом багатьох років розмірковую. Як же насправді відрізнити творця від заробітчанина, а великий якісний твір від малого? Хіба можуть існувати якісь критерії, окрім власної думки кожного окремо взятого читача? Критики та літературознавці постійно вигадують цілі системи для оцінки, але здебільшого ці системи недієві і просто допомагають ствердитися у літературному середовищі самому критику.
Проте, мені пощастило, бо коли довелося обирати, куди вступати, я жодної хвилини не прагнула опинитися на філологічному факультеті, або на якомусь літературознавчому курсі. Мені ще тоді все ці забавки зі словом здавалися якщо не некромантією, то некрофілією. Але, то, звісно, просто не моє покликання, мої знання та вміння, певно, потрібніші в іншій сфері.
Копирсатися у книжках, наче патологоанатом, – що може бути огиднішим? Набагато цікавіше книжками мандрувати, не зачіпаючи їхніх життєвих струн. Згодом мені таки вдалося тому навчитися і навіть передавати цей досвід іншим. Завдяки цьому вмінню можна бачити світ і твір не лише як автор, але і як самі герої, що дає можливість бачити навіть те, що автор хотів написати, але з якоїсь причини не написав, або недобачив чи недочув. Звісно, що для таких мандрівок потрібен певний досвід і постійні тренування, а також відповідний стан душі та вільна енергія.
От саме про енергію я б і хотіла поговорити далі.
Щастя моє втілилося у тому, що я отримала освіту журналіста, але не просто репортера (тим почала бавитися ще у школі, тому вже у 17 років стала членом Національної Спілки журналістів України), а здобула освіту на факультеті «Систем та засобів масової комунікації», на той момент молодого, але дуже сильного факультету, де викладали найкращі викладачі Дніпропетровського національного університету.
Різниця із звичайною журналістикою колосальна, наприклад, у нас чотири роки був курс «Історії літератури», починаючи від міфів та давніх греків і закінчуючи сучасною постмодерною літературою. Це був не просто огляд творчості та аналіз творів. Аж ніяк! Кожний період у кожній країні починався з оглядової лекції історії та суспільного життя, а вже потім творчість письменника та його життєвий шлях розглядалася у контексті епохи, зокрема, торкалися і причин популярності того чи іншого твору саме відповідно до епохи. І так чотири роки про весь світ – неймовірно, правда?
Цей курс навчив мене розумінню справжнього місця літератури у житті людини і суспільних перетвореннях. Письменник може бути майстром, але якщо його творчість не резонує з епохою і не дає відповіді на суспільні виклики (які можуть проявлятися будь-як, навіть у ліриці), то він не буде затребуваним і не вплине на суспільство.
Щоправда, згодом, твори такого «забутого» письменника можуть бути знайдені іншими людьми і вже відповідно до наступної епохи зіграти свою рушійну суспільну роль, що бувало неодноразово. Але сучасна інформаційна епоха вносить свої корективи: оскільки текстів стало більше, ніж творів, і за їхнім шумом не чути голосів сотень талановитих письменників у всьому світі, то впливовим може насправді стати лише той твір, про який говорять за життя письменника. Коли ж письменник відходить від літератури або помирає, за цим інформаційним шумом його твори остаточно губляться, – це плата світу за постмодерний світогляд і суспільство споживання. Винятки, звісно, можуть бути, але це саме винятки, а не правило.
Справжньої творчості заради самої творчості не буває. Вона не потрібна читачам, бо скерована не на них, а на самого автора, або на маленьку групу таких як він поціновувачів «творчості у вежі зі слонової кістки». Це, до речі, сталося із сучасною українською літературою, – письменники пишуть не для читачів, а для критиків і своїх друзів письменників, що допомагає їм утвердитися у літературній тусовці. Зрозуміло, що така творчість буде нецікава читачам, які не мають відношення до цього угрупування.

Тепер щодо письменництва і графоманії. Як на мене, використання терміну «графоманія» не зовсім коректне. Ним наразі маніпулюють критики, щоб самоутвердитись за рахунок молоді, і навіть деякі письменники, щоб знищити потенційних конкурентів.
Чим більше пишу сама і чим довше спілкуюся з іншими письменниками, тим краще усвідомлюю, що не лише ми обираємо світи, теми і персонажів, але і вони нас обирають, спочатку довго придивляючись і розмірковуючи, чи зможе письменник написати про них правдиву історію. Звичайно, чим більший досвід у письменника і розвинена інтуїція, тим більша кількість світів відкриється такому автору. Це невичерпне джерело оригінальних сюжетів і яскравих ідей, коли навіть не постає питання, чи є у письменника натхнення, бо воно приходить завжди, коли є час і сили для подорожі.
Немає жодного сюжету чи світу, який би відкрився письменнику, але був для нього недосяжним технічно чи емоційно. Щоправда, інколи для того, щоб написати правдиво, письменнику доводиться довчатися тому, що він не вміє, чи зростати емоційно, щоб мати змогу подивитися на світ очима героїв, які часто можуть бути розумніші чи емоційно складніші, ніж він сам.
Зрозуміло, що письменник має вчитися, і чим більше він вміє, тим чіткіше бачить світ, який йому відкрився. Розвиток має бути постійним, бо інакше технічно письменник деградує.
Є ще два нюанси.
По-перше, це довіра до світу та героїв, оскільки лише так світ може відкритися письменнику повністю. Далеко не всі письменники наважуються довіряти своїм героям, або боячись їхнього впливу, або не вірячи у можливість подібного «спілкування з вигадкою».
По-друге, письменник має вести здоровий спосіб життя. Надмірне вживання тютюну, алкоголю або взагалі вживання будь-яких наркотичних речовин деформує психіку, і згодом самі енергетичні процеси, що значно впливає не лише на сприйняття реального життя, але насамперед на адекватне сприйняття творчих світів. Людині, яка не контролює свої емоції та світосприйняття та не розуміє своїх емоційних реакцій, дуже небезпечно подорожувати по творчих світах: це як їхати напідпитку на шаленій швидкості по обледенілому шосе. Зважаючи на ці потенційні небезпеки, спрацьовують захисні механізми, і поступово енергетичні нитки обриваються, а творчі світи зачиняються від письменника, залишаючи його наодинці із порожніми словами.
Є ще одна важлива умова: самоусвідомлення автором своєї ролі у тексті. Щойно письменник починає вважати себе гуру чи богом у «своєму світі» і диктувати свої умови розвитку сюжету, персонажів чи ідеї, світ затуляється непробивною стіною від такого самозакоханого творця. А іноді такого письменника взагалі більше «не обирають» для справжньої творчості.

Як же ж дізнатися, чи обрали письменника творчі світи, чи він просто грається словами? Іноді це складно усвідомити навіть самому письменнику. Проте, спосіб є. Якщо письменник сам-на-сам із текстом, і за ним немає нічого глибшого, ніж просто складені до купи слова, то письменник не відчуває ані емоційного піднесення (іноді виснаження, зважаючи на те, про що йде мова у творі), ані зв’язку із тим світом, про який пише.
Цей зв’язок дуже цікавий, він проявляється у неможливості не писати. А коли певний час не пишеш, накопичується стільки енергії, що від неї, здається, просто вибухнеш, якщо не втілиш в образи і слова, (є деякі технології, які дозволяють знижувати цей рівень не використаної енергії, але то окрема тема). Також цей зв’язок при достатньому рівні майстерності дозволяє писати дуже швидко та якісно, практично не редагуючи текст потім, а також якнайефективніше акумулювати енергію для інших справ, щоб вивільнити більше часу для творчості.
Частково відбувається певна перебудова психічної структури, оскільки письменник часто працює у межових станах свідомості, а для цього, щоб не нарватися на неприємності, потрібен шалений самоконтроль. Цьому мають вчити, але, нажаль, зараз практично не вчать. Самому ж навчатися вкрай важко і навіть небезпечно.
Це одна з причин, чому письменники часто або відмовляються від такого типу творчості, займаючись конструюванням і працюючи з енергетично не наповненими словами, або не виходять на достатньо високий технічний рівень втілення побаченого. Проте, саме цей тип творчості може дати більше тих творів, які, як Ви висловились, «написані кров’ю».
У 2006-му році я спробувала зібрати всі свої знання щодо такого типу творчості, щоб дати можливість молодим письменникам, які працюють за такої системи, зрозуміти, що вони насправді роблять, й усвідомити реальні ризики та перспективи такої творчості. Я назвала це «Інтуїтивним методом творчості», згодом стаття була опублікована у журналі «Порог», а по Інтернету розійшлася у сотнях, якщо не в тисячах копій. Найбільш повний варіант можна прочитати тут – http://samlib.ru/h/hishnaja_p/000wolshebnaja_skola.shtml
У статті у дещо спрощеному варіанті описаний шлях від початку написання такого твору до того моменту, коли рукопис лягає на стіл до редактора у видавництві. Також там подана табличка, де розписані відмінності у творчості «автора-конструктора» та «автора-інтуїта» (у крайніх проявах), подані розробки психологічних ігор, здатних стимулювати фантазію, і тест, який допомагає розрахувати ступінь впливу книги на читача (як взагалі, так і на окрему творчу людину).
Цікавий вплив самої статті, який проявився не одразу: автору, який пише інтуїтивно, ця стаття надає необхідну віру в себе, і за рахунок цього вчить розуміти себе і контролювати енергетичні потоки; а на автора, що не працює з підсвідомими енергіями і виключно конструює текст, стаття здійснює руйнівний вплив, іноді навіть перекриваючи мінімальні енергетичні канали, необхідні для ритмізації будь-якого твору, і такий письменник взагалі може перестати відчувати потребу у письменництві.
Причина проста – шаблон і твори на замовлення можуть бути лише сконструйовані, інтуїтивне письмо для таких завдань не придатне. Тому у заідеологізованих або повністю комерціалізованих (шаблонізованих) суспільствах не затребуване чи навіть шкідливе, оскільки може руйнувати тоталітарні системи управління, впливаючи на підсвідомість читачів, розвиваючи їх як особистостей, що як наслідок провокує розвиток самого суспільства та його демократизацію.
Кожен автор сам обирає, чи мандрувати світами і в міру своєї майстерності оповідати справжні історії, чи конструювати щось на замовлення, працюючи із шаблоном чи на певну ідеологію, яка не торкнулася його власних емоцій. І так само відбувається обрання типу творчості, завдяки якому можна виконати поставлене творче завдання.

Тепер щодо енергій, вкладених у текст твору. Ця думка прийшла до мене вже давно, але повністю розкрилася лише пару років тому, хоча тому передували багаторічні дослідження, наскільки ці підсвідомі процеси можливо дослідити.
Щоб читач «потрапив у твір» і «забув про все на світі», автор також має побувати у світі, про який пише. І хоча реально автор ніде не мандрує, але психологічно він переживає все, що відбувається з його героями так, як би це відбувалося з ним самим. Це, до речі, одна з причин, чому у літературі дуже мало якісно написаних негативних персонажів, бо більшість авторів підсвідомо боїться зазирнути «на темний бік» своєї душі, або через недостатньо розвинені емоційний спектр чи рівень самоконтролю спрацьовують захисні механізми.
Автор є посередником між тим світом, про який пише, і цим світом, для якого він пише. Тому він відчуває і тепло сонячного світла того світу, і вітер, і холод, і дотик крапель дощу, і, звісно, весь емоційний спектр всіх своїх героїв, – це якщо дещо спрощувати, бо цей процес трохи складніший. Завдяки енергії, яку автор вкладає у твір, все це можуть відчути і читачі.
Була виведена навіть пропорція: щоб читач відчув якусь емоцію, автор має відчути її у десять разів сильніше. Це не зовсім коректне визначення, але сам принцип діє.

Енергія не береться нізвідки. Це цілком зрозуміло.
Після кількарічних досліджень і розпитувань творчих людей різного віку, мені вдалося виділити п’ять основних енергетичних каналів:
1) сексуальна енергія (саме про неї писав Фрейд);
2) енергія, що походить від власного досвіду (це основне енергетичне джерело авторів-реалістів);
3) енергія вражень (саме завдяки їй хочеться писати щось своє, якщо прочитав якусь цікаву книгу, подивився гарний фільм чи послухав гарну музику тощо);
4) енергія національного (саме ця енергія пов’язує автора із народом на глибинному рівні);
5) енергія колективного несвідомого (те, що заряджає слово сакральною енергією і дає автору можливість потрапити у мить першотворення, працювати з архетипами).
Автор може мати доступ до кількох каналів, але інколи відкриваються всі п’ять. Наприклад, я знала молоду жінку, яка писала вірші виключно тоді, коли залишалася без чоловіка, бо у неї був відкритий тільки сексуальний енергетичний канал. Проте, не можна переоцінювати важливість сексуального каналу, серед опитаних мною були і щасливі подружні пари, що аж ніяк не впливало на їхню творчість. Окрім того, не для всіх творів потрібне інтенсивне використання саме цього типу енергії.
Зазвичай першими відкриваються канали, пов’язані з енергією досвіду та енергією вражень. Це відбувається у підлітковому віці, після ініціації, коли психіка отримує достатній емоційний спектр, щоб працювати з енергіями і скеровувати їх на творчість. Часто ці канали слабкі і можуть взагалі не провокувати до творчості, накопичена енергія витрачається на саморозвиток та різні уподобання.
Трохи згодом відкривається канал сексуальної енергії. Це період різноманітних любовних віршів. Якщо він не буде підкріплений іншими енергіями, згодом, коли проходить перша закоханість, або коли сексуальна енергія починає витрачатися на інше, людина перестає писати.
Канал, по якому іде енергія колективного несвідомого, може бути відкритим у будь-якому віці, це пов’язано з індивідуальними особливостями психіки. До певного часу це нестійкий канал, бо робота з архетипними енергіями потребує майстерності та психічної рівноваги, яких молодий автор зазвичай не має. Згодом, при набутті потрібних якостей та вмінь, цей канал стає одним з основних.
Цікаво, що останнім зазвичай відкривається канал, по якому іде енергія національного. Імовірно, що це пов’язане із самоусвідомленням автора як частини народу та прийнятті народної архетипної історії як частини свого існування та світоглядних установок. Проте, якісні великі за обсягом твори можуть бути написані і без потужної підпитки цією енергією, проте, взагалі без неї – навряд.
Чим більше каналів відкрито, чим вони сильніші, тим більше енергії має автор для творчості, але тим вимогливішим буде до себе, оскільки на цьому етапі усвідомлює всю відповідальність за написане. Це також одна з причин, чому, маючи доступ до цих енергій, автор не може гратися словом чи писати негативно заряджені антижиттєві твори: або це вилізе боком йому самому чи його читачам, або канали самі почнуть закриватися як непотрібні, якщо автор обере такий «ігровий» спосіб життя і творчості.
Якщо ж автор, який має доступ до енергетичних каналів, починає, образно кажучи, «славити смерть», що є, зокрема, однією з основних ознак постмодерної творчості, то це може в кращому випадку закінчитися для такого автора переходом на конструювання, в гіршому – руйнуванням психіки. Підсвідоме страшно мститься «авторам-зрадникам» за ігри. Не хочу називати імена, бо це буде некоректно по відношенню до талановитих людей, але навіть в україномовній літературній тусовці відомі з десяток тих авторів, хто серйозно постраждав через такі ігри.
Цікаво, що по вже написаному твору можна побачити, якщо маєш відповідний досвід, які енергії були задіяні при його написанні, і якої сили були потоки, з якими працював автор. Частково це проявляється у милозвучності тексту, його чіткій ритмізації, структурній складності, життєздатності і цілісності всіх пластів від сюжетного та ідейного до емоційного та сугестивного.

Як працює комунікація між автором, книгою і читачем? Автор книгу заряджає і залишає у вільному плаванні. Надалі читач спілкується з книгою, а не з автором. До речі, це одна з найбільш розповсюджених помилок сучасних українських письменників, які намагаються здійснювати комунікацію з читачем, а книгу сприймають як додаток до себе, що унеможливлює самостійну читацьку подорож по творчому світу.
Щоб увійти у комунікацію з акумульованою у книзі енергією й отримати власний енергетичний сплеск, читач має витратити трохи власної енергії, щоб створити емоційний резонанс з текстом твору і за рахунок нього отримати енергію для розвитку власної особистості.
Чим сильніше заряджена книга, тим більше потрібно енергії від читача. Зокрема, це причина, чому втомлений читач не може читати емоційно і сюжетно складні книги, бо у нього немає енергії для початкового резонансу. Також такі книги не може читати лінивий читач, який не хоче віддавати енергію, звикаючи тільки брати – тобто, розважатися або сприймати виключно шаблон, зрозумілий і звичний.
Кожна книга, яка спричинила емоційний резонанс, змінює читача, оскільки розвиває його психіку, свідомість, розумові здібності, корегує світоглядні уявлення. При цьому жанр та сюжетне наповнення не мають ніякого значення. Будь-яка енергетично заряджена книга діє на свою читацьку аудиторію.
Так само змінюється і сам автор, розвиваючись під час написання книги.
Цікаво також, що, не залежно від сюжету, енергетично заряджена книга (дія сакральних та архетипних енергій) виводить читача на вищу сходинку самоусвідомлення і дає бажання жити, і часто позитивно змінювати світ навколо себе.
Якщо ж автор раніше працював з архетипними енергіями, а згодом, внаслідок зміни способу життя і мислення, втратив зв’язок із цими енергіями, але технічно так само будує твір, враховуючи наявність цих енергій і залишаючи для них місце у структурі, отримуємо форму без змісту. Саме така книга з «порожніми» смислами та архетипами, не заряджена життям, має найбільш руйнівний вплив і може оселити в підсвідомості читача купу інформаційних світоглядних вірусів. Тому цілком зрозуміла захисна функція колективного і національного несвідомого по знищенню таких авторів як «творців-руйнівників». Хоча, звісно, це окрема тема, але також дотична до свободи та відповідальності автора за написане.

Тепер щодо читачів, бо з їхнім сприйняттям все також непросто. Твір енергетично заряджений, «написаний кров’ю», але не кожен читач може його сприйняти.
Зазвичай причин може бути три:
1) Читач психічно не здатний сприйняти таку сильну енергетику, у його психіці не задіяні відповідні механізми, щоб контактувати з твором. Часто таке відбувається, коли читач довгий час (або під час ініціального підліткового періоду) «труїться» неякісною шаблонною літературою, яка не дає нічного, окрім вбивання часу. Не навчений сприймати енергетику тексту, читач підсвідомо відкладає енергетично заряджені книги, бо вони можуть пошкодити його психіку.
2) Читач поки не може повністю увійти в резонанс з твором, бо це може бути для нього шкідливо, оскільки він не має базового життєвого та емоційного реального досвіду. Так спрацьовують захисні механізми психіки, згодом читач може повернутися до відкладеної книги і сприйняти її.
3) Читач налаштований на інші резонансні частоти, які не співпадають з основними резонансними частотами автора. Це розуміння неможливості адекватного контакту також відбувається на підсвідомому рівні. Саме тому важливо, щоб енергетично заряджених книг було якомога більше, щоб кожен читач знаходив свої частоти для резонансу.
Написати одну книгу, яка б резонувала з усіма читачами, здатними увійти в контакт з енергетично зарядженими книгами, неможливо і не потрібно. Хоча, чим талановитіший автор і з чим сильнішими енергетичними потоками він працює, тим більшу аудиторію може охопити своїм емоційним спектром, втіленим у творі.
Цікаво, що хоча багато людей, як авторів, так і читачів, підсвідомо, а інколи й цілком усвідомлено розуміють все вище сказане, але, на превеликий жаль, я не зустрічала жодного випадку, коли б такі теми обговорювались публічно, а не у вузькому колі однодумців.
Тому дуже вдячна Вам, Андрію, за можливість висловитись саме на таку тему.