Критика, рецензії
Новини від Тетяни Грунської
Кор "Книгобачення" | 24.11.11 8:17:12
Тетяна Грунська розпочала свій – особливий – діалог з читачами «Міським романом» та «Сільським романом», увібравши у дві книги, на перший погляд, доволі хаотично, сюжети звичайного, буденного життя мешканців названих територій. Але скажіть мені, чи наше з вами пробування логічно вивірене? Чи ми не буваємо щодня свідками полярно протилежних епізодів великої людської комедії-трагедії-драми?
Авторка застановила собі не вдаватися до дешевого епатажу, а тихим голосом оповідати про тих, що втрапили саме під її кут зору: зрадливі (або вірні) жінки, такі ж чоловіки, щедрі на добро бабусі, дотепні дідусі, бешкетливі діти, нещасні невістки, ліниві зяті, скупі сусіди. Цей однорідний ряд можна було б продовжувати, але він і так позначає типові риси навколишнього буття. І нема на то ради – ми різні, не лише працьовиті й зичливі, й сердечні, й не метушливі, й приязні…Згодом Тетяна Грунська не відмовилася від новел, образків, шкіців і уклала «Дорожній роман» та «Роман на припоні», засвідчивши стійке уподобання до обраної форми оповіді, певно таки розуміючи, що є читачі -- шанувальники книги, яку можна розгорнути на будь-якій сторінці. А розлогий роман з багатьма персонажами доводиться читати – якщо він зацікавлює – від першої сторінки до останньої…
Притягання до новел не полишає письменницю, коли вона задумала роман «Вероніка та її коханці», бо насправді кілька епізодів із пригод головної героїні – це сполучені в одне новели, які можна «споживати» й окремо. «Грабіжник, або чуже побачення» та «Роман речей» ствердили письменницю як послідовну прихильницю відтворення навколишнього життя, і саме в «Романі речей» авторка олюднює потрібні нам речі і ранжирує їх за дією, тому вони сумують, зворушують, кохають і кохаються та ін. – так названо частини роману.
Те, що в новій книзі «Злодій» у повісті «За півгодини до…» ви натрапите на уже знайому Вероніку, вас не розчарує. Бо ця самодостатня й самозакохана кобіта, яка пишається своїм письменницьким статусом і, здається, навіть у сні не забуває про нього, відчуває на власній шкурі й банальні проблеми та клопоти тих, кому пише свої книги. У пошуках «правди життя», як сказали б літературознавці радянського штибу, вона рушає ніби у свою юнацьку пору, а насправді намагається якось по-бухгалтерськи вираховувати «красиве і корисне»: випробовує свої чари на чоловіках і визначає корисніть спілкування.
Хочеться зразу ж застерегти: не вишукуйте в поведінці героїні спільного з поведінкою письменниці. Автори, звичайно, опираються на свій досвід, але ж він у них просякнутий спостереженням і пізнанням людини як такої! Повірте, письменник, що продукує лишень власні рефлексії, зійде з дистанції на першій же книжці і перестане бути цікавим читачам. А от «влізти» в тілесну оболонку вигаданої особи і наповнити її тим, що називають мистецькою правдою, щоб хтось мовив «я навіть знаю ту людину» -- це риса, властива умілому авторові-авторці.
І, нарешті, заанонсована повість «Злодій» та образ сучасного нам чоловіка – підстаркуватого красеня Олекси, ласого спершу до гаманців у жіночих торбинках, а вже потім до утіх переважно «на одну ніч». Ну, що скажеш? Технологія викрадання гаманців виписана філігранно, і не одна читачка тепер остерігатиметься не лише у натовпі, але навіть у малолюдді. Типаж підтоптаного казанови місцевого ґатунку також упізнаваний: ніяких особливих ніжностей, головне – без клопотів завалити на ліжко. І ця механічна монотонність в примітивній фізіології посилюється такою ж монотонною реакцією вдоволених партнерш: від повії до студентки. І письменниця це увиразнює повторенням лексеми «сласно» чи зафіксованим рухом гострого язичка по горішній губі.
Сюжет повісті викінчений традиційно – за скнарість і порушення злодійського кодексу Олексу добряче відтовкли. Хоча, як на мене, краще б він послизнувся на банановій шкірці і зламав собі карк, аби «суворі месники» з битами застали його уже скаліченим…
Повість насичена цікавими образами другого плану, як от колишній тесть Олекси, що затято збирає макулатуру, хоч і не потребує тих копійок; чи його дядько Степан, який згоден за десять гривень служити прикриттям своєму племіннику; чи син Остап – представник педагогічної інтелігенції, що спокушає студенток. Але переказувати повість – невдячна справа: її треба прочитати, щоб зрозуміти задум письменниці: життя, загалом, прекрасне, але у ньому ціла прірва гріха, закамуфльована пофарбованим волоссям, шовковистою сорочкою, модним «Пассатом» тощо. І з тої прірви стирчать роги скупого злодія, що донині труситься над програвачем з минулого тисячоліття.
Нова книга Тетяни Грунської недаремно сформована з двох творів: у першому увагу зосереджено на самозакоханій жінці, у другому – на такому ж нарцисі-чоловікові. Адже – хто знає?— торбинка Вероніки так само загрожена…