Статті, блоги

Свобода і відповідальність (продовження)

Т. Литовченко | 22.11.11 21:19:02

Від ред.: Сьогодні у розмову втручається письменник Тимур Литовченко, який прислав свою репліку.
Даючи її без змін (все ж таки ми декларуємо свободу висловлення :) ) відчуваю потребу як редактор сайту, а також до певної міри модератор розмови) зазначити, що не все у частині висловів поділяю. Але наразі це все, чим прокоментую. Далі судити вам.
Особисто я висловлюся або в коментарях, або ж додам своє бачення як окрему публікацію. Зокрема щодо "політизації" оцінки письенницької творчості, як з огляду на її стимулювання, так і з огляду на підпорядкованість чи заангажованість...
Отже:

---

На мою думку, середньостатистичний (підкреслюю — саме середньостатистичний!) письменник вільний не більше, ніж саме суспільство. Наше українське суспільство поки що не є вільним і демократичним — відповідних середньостатистичних письменників і маємо! Звісно, з певними нечастими відхиленнями від такої «норми» в обидва боки…

Колись один з моїх видавців ошелешив (точніше, одна з моїх видавчинь ошелешила) мене запитанням:
— Тимуре Івановичу, зізнайтеся чесно: як ви, письменники допустили, щоб у вашому середовищі на верхівку пробилося стільки непотребу?!
Запитання з її боку виглядало дещо риторичним (адже на відміну від літературного твору, книга є продуктом колективної творчості, й саме видавець вирішує, творчість кого з письменників набере вигляду зброшурованого стосу паперу — себто, омріяної книги). Тим не менш, проблема колективної відповідальності письменників за кількість «непотребу» в літературі в будь-якому разі зводиться до проблеми персональної відповідальності кожного з письменників за результати індивідуальної творчості.
Отже…
Отже, зважимо на те, що всі ми родом з минулого. А в минулому у нас було що?! Вірно: СРСР з єдиним офіційно дозволеним творчим методом — соціалістичним реалізмом, з письменниками — «інженерами душ людських» на непрямому утриманні держави (через гарантовані гонорари за кон’юнктурні книги, членство в єдиній літературній спілці, отримання житлоплощі в «письменницьких» будинках тощо) і з диво-народом, «що читав найбільше у світі». Звісно, відхилення були в усьому: ухилялись від соцреалізму, писали «в шухляду», сидячи в «андеґраунді», читали самвидав, дефіцитні «товсті» журнали й заборонені книги… Але всі ці виключення лише підтверджували правило.
В один прекрасний момент вся ця система згнила на корені й самозруйнувалася. І настала… демократія? Ні — поки що просто свобода! Бо демократія — це не свобода сама по собі, а свобода дії у сполученні з чіткою відповідальністю за свої дії. Тоді як усі вихідці із самозруйнованого СРСР хотіли тільки й виключно свободи без найменшої відповідальності за свої дії.
Що ж: хотіли?.. отримали те, що тільки могли: криміналізовану державу.
Пам’ятаєте, як сказано у Висоцького:
«Мне вчера дали свободу —
Что я с ней делать буду?!»
Що робити на волі вчорашньому зеку?! Вкрав, випив — у в’язницю! Бо воля неїстівна, а їстоньки ж хочеться щодня! Без відповідальності за свої дії не можна уникнути зіткнення інтересів, різного роду конфліктів, у яких перемагають добре організовані, вишколені, нерідко озброєні формування.
Кримінальні…
А тих, хто програв на цьому «святі життя», очікує різке зубожіння й занурення у маргінес…
Втім, цей стислий суспільствознавчий відступ я зробив тому лише, щоб прояснити долю літератури в умовах наявного на українських теренах «дикунсько-бюрократичного недокапіталізму». Бо в літературі тривали точнісінько такі ж процеси.
Лише вчора середньостатистичні «інженери душ людських» були згуртовані в єдину спілку, творили в межах дозволеного соцреалізму, прославляли рідну КПРС, досягнення Великого Жовтня, трудові подвиги радянського народу і т.ін. А сьогодні настала свобода… Насамперед, свобода засудження радянської минувшини. Знов як у Висоцького:
«И хлещу я березовым веничком
По наследию мрачных времен!..»
Ну, гаразд: відшмагали самі себе, як та унтер-офіцерська вдова! Відшмагали раз, другий, третій… Далі розкрили потаємні шухляди ті, хто творив в «андеґраунді»: всі гадали, що звідти вийдуть на світ незрівнянні шедеври… Але там виявились здебільшого незрозумілі нікому інтелігентські рефлексії!..
І ось вам картина олією художника Рєпіна «Припливли»: за вікном на вулиці, нагадую — свобода (помилково названа демократією), але свобода — річ неїстівна… а їстоньки ж письменникові ой як хочеться!.. причому треба ж таке — їсти хочеться щодня!.. Що ж робити письменникам?! Ясна річ, робити те, що вони звикли робити: ОБСЛУГОВУВАТИ!!! Тільки й різниці, що раніше вони обслуговували «суспільне замовлення» від КПРС, а тепер «замовниками» став:
— або криміналітет;
— або у пом’якшеному варіанті — просто криміналізовані чи морально розбещені особистості;
— або навпаки аутсайдері, які опинилися на маргінесі.
Обслуговування «суспільного замовлення» відбувалося за активної підтримки видавців, яким потрібно було впарювати видані ними книги відповідному читацькому контингенту. Отак і стали ідеальними літературними героями «круті хлопці» й «відморожені телиці»… або навпаки — «відморожені хлопці» та «круті телиці»… Втім, яка різниця?! І те, й інше — то є варіант літературної норми!
Була у цьому літературному «розкладі» також своя «контркультура»: невизнані генії чмошного вигляду, які ведуть «вишукані» (насправді ж зарозумілі) бесіди, паралельно длубаючись то в носі, то в… кгм-м-м!.. Самі розумієте, в якому місці.
Наскільки відповідально все це писалося? Не сумнівайтесь: писалося це все з величезною відповідальністю!!!
Бо у нас немає літературного ринку — натомість є провінційний літературний базарчик, де бал правлять зарубіжні «гранди» й куди місцеві видавці підкидають центнери макулатури, розраховані переважно на криміналітет, розбещених або ж на аутсайдерів! Замовники є — письменники пишуть, видавці добирають «якнайкраще» з написаного і видають… «Якнайкраще» — себто, якнайкривавіше, якнайбрудніше і якнайвідмороженіше! Бо і видавець, і письменник відповідають за кількість роздертих трупів і шмарклів, за потоки бруду, крові, лайна й матюків, якими заповнюються сторінки чтива. Бо відповідальність перед «братвою» (що є основним замовником за таких умов) — чітка і зрозуміла.
Отака картина олією художника Рєпіна «Припливли» закладалась у «кляті 90-ті». Нині ж, на початку ХХІ століття вона дещо трансформувалася відповідно до суспільних змін. Тут криміналізована держава поступово трансформується у кримінальну. На зміну «новим українцям», «бандюкам» та «телицям» прийшли більш цивілізовані чиновники-хабарники, державні корупціонери. Вони навчилися регулювати «тиск пари» в середовищі маргіналізованого суспільства, час від часу влаштовуючи «революційні» викиди енергії… під міцним, але водночас ненав’язливим контролем потужних партій. Останній приклад такого штибу — нещодавні акції протесту під стінами Верховної Ради, де засідає «регіональна» парламентська більшість… очолювані провінційними лідерами правлячої Партії регіонів!!! Звісно, від таких «ігрищ» суспільство давно вже втомилося, а втомившись — розчарувалося…
Сучасна література, покликана обслуговувати вже не криміналізоване, а кримінальне суспільство, за цих умов також почала «втомлюватися» й занепадати.
Все просто. Раніше письменники за потурання, більш того — за палкого сприяння видавців припинили витягати своїх читачів з болота (бо така робота потребує зусиль і є невдячною!) змагалися, хто кого перематюкає, перебруднить і перекривавить. І от — СТАЛОСЯ!!! Письменник остаточно примостився біля свого маргіналізованого читача… в одній калюжі багнюки й не заговорив — зарохкав так, щоб його зрозуміли навіть люди з IQ=0.
Але як не прикро, тут виявилося, що читання — справа нудна, навіть у розрахунку на читача з IQ=0 потребує певних мозкових зусиль. Краще подивитися телевізор!.. Але в «телеящику» все несправжнє — тож замість перегляду шоу «Дом-2» краще налигатися в зюзю, побити дружину або побитися з сусідом… Які нерви!!! Який адреналін!!!
Отож і виходить, що письменник, який занурився у калюжу та рохкає по-свинячому, нікому не цікавий! Хоч як щиро він намагався задовольнити (за допомогою видавця) «вибагливий» читацький смак. Звідси й балачки про «вмирання літератури»…
Хоча насправді зовсім не література вмирає, а всього лише прошарок кон’юнктурників, які дуже-дуже відповідально працювали на інтерес кримінальної верхівки — й нарешті допрацювалися.

Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Ніч з 20 на 21 листопада 2011 року, Київ