Свобода і відповідальність (продовження)
Книгобачення | 20.11.11 12:51:28
Частина 2
Андрій Судин
Щодо «текстів» (можна ремарку, щоб не забув?), бо взагалі-то зібрався запитатися ще про інше. Але ця тема теж, як на мене, справді стосується нашої розмови. Свого часу, коли я вперше зіткнувся із таким трактуванням «творів», то сприйняв це із внутрішнім поясненням авторської «скромності». Мовляв, не називаючи свою роботу «творчістю», письменник «принижує» її до ремесла. Тобто прерогатива творчості саме за Творцем, а письменник – лише інструмент у його руках. Або ж... називати результат письменницького ремесла твором може лише поціновувач, читач, або й узагалі нове покоління.
От навіть виходячи із того, що Ви розповіли про ті «текстові змагання», можна спробувати поділити умовно таких творців на дві психологічні групи. Перша – залежні від престижу, бажання називатися письменником (напевно, на початках воно у багатьох присутнє хоча б у якомусь виразі), відтак наперед сподобатися, а далі перейти у стан «богемності», причащеності.
І друга – залежні від «одержимості» сказати, поділитися, навіть не стільки «хвалитися» (я можу і вмію!), скільки дарувати (ось, я дарую найкраще, що зараз можу, а відтак дарунок не може бути нестаранно зробленим). Своє бачення, свої думки, ідеї, сюжети, настрої...
Звичайно, порівняння дуже умовне, але якщо глянути на ту свободу з такого кута, то ж і вийде – ті, хто байдужі до тих, на кого потім розраховують хіба що як на покупців, то і люблять привселюдно «плювати» в публіку, до якої їм «все одно», такі вони творчі і сміливі...
І, як не крути, а на тлі отого наче прагнення свободи творчості все одно просвічує майже неприкрита кон’юнктурність. Я вже це не раз помічав навіть на тих, хто нині вважається метром сучасної літератури. (Пригадую собі у Станіславського було ділення акторів на тих, які хизуються собою під час гри, і показують, ось я який, і тих, які справді природно живуть роллю, чужим життям, як своїм).
Зрештою, бог із нею, тою кон’юнктурністю, вона деколи не така вже і страшна, якщо націлена «стимулювання збуту», яке нині дуже важливе для видавців. У кон’юнктурних творах теж буває немало важливого для обговорення у суспільстві.
Свого часу мені дуже сподобався вислів Андрія Куркова у виступі перед студентами, коли його спитати про сприйняття ним себе як творця бестселерів. Він сказав, що взагалі-то в житті прагнув би іншого. Писати не бестселери, а лонгселери. Десь, певною мірою, мені здається, він висловив власне ставлення до того, що пише, певну зніяковілість від тої різниці, що він може, і що насправді є.
В принципі, і чтиво (принаймні те, що і раніше теж вважали чтивом на зразок детективів, чи кримінальних романів) може стати лонгселером, або ж у іншому виразі -- класикою (починаючи від Конан-Дойля, який, кажуть, ціле життя соромився і цурався Шерлока Хомса, як негідного заробітку, а далі продовжуючи Агатою Крісті чи Сіменоном, для яких це стало вже справді професією, що перейнята нині чималою кількістю «ремісників»). Адже детектив, кримінальний роман – це очевидна кон’юнктура, розрахована часто на масові, тобто мало розвинені смаки. Але з іншого боку – хіба ж це свобода? – постійно прагнути сподобатися і потурати смакам людей, яких у житті не надто ціниш навіть як співрозмовників... Хіба що самому бути таким, як вони...
Мені взагалі здається, що для письменника найприроднішим було б якраз от у тій свободі творчості прагнути не стільки справді «сподобатися читачеві», скільки сподобатися уявному співрозмовнику, якого поважає, може навіть ставить і вище за себе. З яким йому хотілося б спілкуватися своїм написаним. Можна мати за такого співрозмовника того ж таки письменника-кумира, якого любиш, незважаючи не те, що його вже давно нема (саме його ставити за «планку» порівняння), або ж іще доступніше і легше, як одного разу вивела такий критерій письменниця Ева Гата – «пишу так, щоб не було соромно дати почитати своїм дітям». Можна – «коханій людині», а можна і «собі», якщо подивитися на себе років за 20. От буде це лонгселером, чи «прожували, проковтнули, ззіли.... і...»
А от, якщо б Вам задали таке питання – чи думаєте Ви про читача, коли пишете, що б Ви відповіли? Як би взагалі відповіли на такій прес-конференції замість Ерленда Лу?
І ще. Чи не здається Вам, що нині у «спотвореному переосмисленні» маркетингу видавничої справи самі видавці стимулюють у письменниках якраз оту кон’юнктурність? «Пиши так, щоб продавалося!». А продається масово і швидко, ясно що. Якщо розраховувати не на найкращі людські спонуки. А ще й, якщо їх і навмисне подразнювати. А відтак і між письменниками теж фіксується «рівень», на який треба орієнтуватися, і ще далі культура культивування бравади. Не генетично задана маргінальність як особливість творчої особи, а імітація маргінальності як спосіб «примазатися».
Наталія Дев’ятко:
Дуже цікаві і складні запитання Ви ставите, Андрію. На деякі і не відповіси одразу. Відповім зустрічним запитанням: а чи багато відомо про того нещасного масового читача, якого не проґавить випадку копнути ані себе поважаючий автор, ані не менш себе поважаючий критик?
Чим більше про це замислююся, тим більше розумію, що у багатьох авторів, критиків, літературознавців, редакторів журналів і видавців цілком хибне уявлення про масового читача, що той читач у їхньому розумінні – абсолютно віртуальне утворення, яке мало відповідає реальності. Той, кого вони змальовують як «масового читача», насправді взагалі не читає книги. І це хибне бачення дуже шкідливе і для видавців, і для авторів, і для читачів. Така віртуальність частково і є причиною тусовочності і безвідповідальності письменників.
Кілька років тому мені довелося попрацювати у книжковому магазині, звісно, що спілкувалася і з покупцями, і з продавцями, але моєю основною роботою було інше. Одним словом, я мала доступ до інформації, як реально продаються книги, наскільки вони є запитуваними у читачів. І зауважу, що мешкаю у Дніпропетровську, а це специфічний російськомовний регіон. Тоді я дізналася правду і як люди насправді вибирають книжки, і як реально ставляться до української мови, і, що особливо важливо, які книги читає і читатиме молоде покоління, як розвиватиметься попит і якими будуть запити молодого читача, – це вже зараз можна досить непогано спрогнозувати.
З одного боку, бачачи, які книги продаються і які хочуть читати люди, з іншого можу спостерігати, як працює більшість українських видавців. І це щонайменше викликає подив.
Видавець, на мою думку, має в першу чергу бути зацікавленим у прибутку, а прибуток – це продаж книг. Продаж напряму залежить від ціни книги: чим вона нижча, тим більше буде у книги покупців, тобто читачів; чим більше читачів - тим більше шанувальників і фанів. Чим більшій кількості людей сподобається книга, тим частіше вони говоритимуть про неї зі своїми друзями і рекомендуватимуть цей твір іншим, й у книги з’являтимуться нові читачі, частина з яких також порадить її своїм друзям.
Це прогресія: інформація про книгу розповсюджується сама собою через особисті зв’язки, але якщо наклад книги досягає відповідного рівня.
Та насамперед ціна книги залежить від накладу: чим він більший, тим дешевша собівартість, отже і ціна книги у книгарні. Водночас стартувати з великого накладу українські видавці зазвичай не можуть, бо немає читацького попиту – і це також правда.
Що ж це за такий парадокс? Чим ми гірші від інших країн? Чи у нас не хочуть читати українською?
Але ж хочуть! Навіть на сході України – було б якісно, як, наприклад, роками купують цикл про «Гаррі Поттера».
Я гадаю, є три проблеми, актуальні для українських видавців:
1. Погане представництво у книгарнях, особливо на сході України, де у деяких книгарнях вже навіть створюють окремі стенди для української літератури відповідно до вікових груп. Цього року я бачила такий навіть у Ялті, де на великій площині окремо стоїть україномовна література для підлітків.
Якби не було попиту, не було б і такого стенду. Але стоять на ньому тільки харківські видання. Хіба немає альтернативи? Є. Тільки маркетингові відділи інших видавництв не спрацювали. І так по всій Україні.
А також погане представництво в інтернет-магазинах, за якими взагалі майбутнє. І це при тому, що українські інтернетівські книгарні активно розвивають україномовні сектори.
2. Невміння прогнозувати розвиток світових тенденцій, підміна понять, як наприклад, що фентезі в Україні може бути написане тільки на національну тематику або з використанням елементів національної міфології, водночас міфологічний світогляд та архетипні структури часто відкидаються. Реальні тенденції ж відслідковуються, наприклад, по тому, що популярно у глядачів (особливо показове високобюджетне кіно, цікаве широкій аудиторії від дітей до дорослих), – цей масовий глядач, який є і читачем, невдовзі шукатиме подібне й у книжках.
Світова література розвивається, натомість українську масову літературу намагаються загнати у вузький шаблон, який має два прояви: «так само, як в Росії, тільки українською» (виключно відповідно до шаблонних серій), і деформована «стереотипна українскість» – гумор (читай у сучасному варіанті стьоб), лірика (читай у сучасному варіанті порно-еротика), національно-історичний напрям (плачі і «визвольні змагання») та «національне» (наприклад, те ж саме «українське фентезі»).
На щастя, Україна не відірвана від світового інформаційного простору, й розумні читачі та автори орієнтуються на світові тенденції якісної літератури масового характеру. Але відсутність потужної інформаційної підтримки саме українських авторів та оригінальної якісної української книги, розрахованої на масового читача, вже сформувала недовіру масового читача до тих поодиноких оригінальних книг, які з’являються на ринку.
І це при тому, що на сьогодні основний конкурент - російські книги відповідних жанрів, розраховані на певні аудиторні групи, – на 50-150% дорожчі за українські книги тих самих жанрів і для тих самих груп. Аудиторії ж уже сформовані, потрібно лише показати читачеві, що він може отримати книгу, яка його зацікавить, дешевше за російськомовну і часто кращої якості.
Чому українські видавці не використовують цей «золотий шанс», на це можуть відповісти, певно, тільки вони самі.
3. Відсутність адекватних рекламних кампаній і правильного позиціонування товару, якщо розглядати книгу саме як товар, який має продаватися.
Потенційні читачі не знають про книги, які б могли стати їхніми улюбленими!
Кількість рекламних акцій, звісно, збільшується, але не створюються відповідні тренди, бо сил двох чи трьох видавництв для цього недостатньо. Саме тому у нас досі читають фантастику російською, навіть коли це суцільний шаблон, а «короновані» книги і сьогодні днем з вогнем не знайдеш у багатьох магазинах. Навіть відомі і талановиті автори насправді відомі у дуже вузьких колах таких самих письменників, а не для пересічного масового читача, який дає справжню популярність книзі, можливість автору заробляти на життя письменництвом, тобто не відволікатися на суєту і додаткову нецікаву роботу, і, без всякого сумніву, – прибуток видавцю.
Скажу більше: український масовий читач не знає навіть про всесвітньовідомих письменників, перекладених українською мовою!
Наведу приклад. При всій моїй повазі до видавництва «Теза», але як можна було не скористатися унікальним шансом для «чорнильної» трилогії?
В Росії книга «не пішла» (ну, це окрема історія з деякими російськими видавництвами, які погано перекладають бестселери, а тоді полюбляють судитися з перекладачами, що заради любові до книги роблять альтернативні якісні та безкоштовні переклади). Третя частина взагалі не була видана, читачі її шукають, чекають, але дарма.
Водночас в Україні вже є вся трилогія українською, дуже гарно видана. Чому до потенційного читача у достатній мірі не донесена інформація про існування цієї книги?
Окрім того, «Чорнильне серце» було екранізоване, фільм подивилися тисячі людей, частина з них – потенційні читачі і покупці. Чи був факт екранізації врахований у рекламній кампанії книги? Мені про це невідомо, тобто, певно, не був.
Заради цікавості запитувала на вулицях у молоді, чи знають вони хто така Корнелія Функе? Жодної позитивної відповіді. Згадувала про «Чорнильне серце», й одразу знаходились глядачі фільму, більшість з яких не знала про існування книг, дехто навіть дивувався, що є продовження, і казав, що подивиться про ці книги в Інтернеті.
Екранізація взагалі дає неймовірний рекламний поштовх. І про «Сутінки», і про «Ерагона», і свого часу навіть про «Гаррі Поттера», каюсь, я сама дізнавалася завдяки екранізаціям.
До речі, запитайте на вулицях свого міста у простих людей: хто такий Ерленд Лу? 90%, якщо не більше, не відповість взагалі.
Хоча, з іншого боку, на що можна скаржитись, коли, наприклад, у Дніпропетровську сьогодні немає жодного видавництва, яке було б зацікавлено у продажу своїх книг і видавало б книги не за кошти авторів, спонсорів або за рахунок конкурсних програм.
Ось і виходить, що бажаючи продавати книжки, більшість українських видавців не вміє цього робити. На мою думку, видавці в Україні лише вчаться маркетингу і правильному позиціонуванню книг. І через те, що вчаться дуже повільно, а економічна ситуація в країні складається не найкращим чином, втрачають талановитих авторів, бо автор, у якого банально немає часу і сил працювати зі словом, оскільки він змушений заробляти на життя іншим, поступово втрачає не тільки професійні навички, але й саме бажання писати.
А знаєте, що насправді найкраще продається? Езотерика і макулатура на кшталт «Зціли себе сам». Ніяким художнім книгам будь-якою мовою до тих продажів не дорівнятися.
Ось що я б хотіла сказати про кон’юнктуру українського книжкового ринку і читацький попит та свободу і відповідальність письменників, які від цього ринку залежать.
А на запитання «чи думаю про читача, коли пишу», скажу так: книжковими світами можна мандрувати, автор ходить тими дорогами першим і завдяки своїй майстерності визначає більшість точок, з яких на цей світ будуть дивитися читачі, що підуть слідом за ним.
Так звісно, я думаю про читача, коли пишу, тому і не пишу того, що мені самій було б не цікаво читати, навіть якщо це модно чи популярно.
Але і до свого читача маю певні вимоги: дороги того світу можуть виявитися для складними, темними, жорстокими чи просто чужими, проте, я не відступатиму від того, що бачу, щоб догодити читачеві чи спростити текст. Якщо все те бачив автор і навіть зміг про це розказати, то хіба читач менш розумний та уважний, ніж письменник, щоб це сприйняти?
Книга – творення світу, читання – співтворення, неуважний читач, який прагне тільки розваг, творцем бути не може.
На мої книги писали різні відгуки та рецензії, але саме той, масовий читач, каже правду, щиро і просто. І часто ці думки найцінніші.
Klabautermann | Контакт: T_82@rambler.ru | 21.11.11 15:05:38
По-перше, красна дяка панові Андрію Судину та панні Наталі Дев'ятко за цікаві та актуальні питання. По-друге... умний дядя Ніцше свого часу гарно сказав про масового читача: "Той, хто добре знає читача, вже не старається для нього". Сам працюю на ниві книготоргівлі, і можу підтвердити, що 90% наших любих читачів некомпетентні люмпени, що хизуються своїм умінням шукати знайомі букви. з іншого боку, є ж 10% "ідеальних" читачів, емоційно здорових, розумних, цікавих! А кількісно це дуже і дуже багато! По-третє, поза "я не думаю про читача" для незнаного письменника це, в принципі, нормально, але для того ж герра Лу... нє вєрю: це саме поза. Умний дядя сер Олді добре сказав про це: "не думаю про читача, коли пишу. Починаю думати, коли намагаюся оприлюднити твір". Тобто, можна писати і мертвечину, і матючину, але варто уникати пропонувати подібні твори певним типам аудиторії. Так, у дитячих творах заборонено вживати такі слова, як, наприклад, "лахудра" (це собі дозволила, якщо не помиляюся, Свєта Поваляєва). Англійська література має сталі традиції панківської, "контркультурної" літератури, але аудиторії Денні Кінга та Джоан Роулінг там чомусь не перетинаються. Це лише в нас на ринку неїстівний літературний "вєнєгрєт", вже даруйте кулінарну метафору...