Критика, рецензії
Репліка до прочитаної рецензії
П. Ятвяг | 21.12.07 21:52:56
(або продовження оповідей серійного критика-маніяка)Не збирався я на цю тему нічого писати. Є у мене на то особисті причини. Але не можу втриматися. Інакше, який би із мене був маніяк?
Мова іде про щойно опубліковану тут нижче рецензію на досить об'ємне виданння Софії Андрухович “Сьомга”. Дуже хотілося б не тільки час від часу кивати головою під час читання тої рецензії, але і подописувати, подописувати, подомальовувати... Бо так само не терплю висмоктування “глибоких” життєвих сентенцій із кольорових плям на трусах. І ж не труси мене шокують, а сентенції!
Не буду. Не про те мова. І пишу таки не тільки з приводу цього роману, але й іншого.
Її батька. Який теж з’явився не так давно. Тобто “Таємниця”...
Боюся, може дістатися мені на горіхи від такого писання, що замахнувся на святе, а саме на кумира сучасної української літератури, але ж таки не можу... Особливо тому, що прочитав сьогодні черговий нестримно похвальний опус в одній із Львівських газет. Звикають вже у нас, що те, що пишуть у промоційних текстах, наче і є єдино правильною думкою. Якщо от дуже хвалять пральний порошок, то засумніваються, що то нав’язлива реклама, а якщо книжку – то свята правда. Хоча деколи думаєш, а може то і добре, що хвалять... аби тільки читали... А з іншого боку, та ж вибрати тоді не можна на тлі того масового щось таке, що є вершиною! Бо вершин нема, є досить таки плоске плато сучасної української літератури... Одні й ті самі імена, одні й ті самі теми... Прирівнювання до рівня продажності на ринку... Оцінка потенційних здатностей до “розкрутки” (чи є еротика, кримінал, авантюра, смаженина, плітки)...
Не так давно у розмові з одним паном, який навчався в одній студентській групі із Юрієм Андруховичем, і який не раз задується в тій “Таємниці”, коли йдеться про ті ж таки студентські роки чи то Юрка Андруховича, чи то його персонажа, який сам собі ставить питання, хоча і ховається за спиною німця (щоб у романі було побільше Європи, закордону і ілюзорної всесвітності), я із сумною іронією відізвався про Андруховича, що він нині має статус в українській літературі мало не сучасного Франка. Вчувши у моїх словах не висловлений до кінця сарказм, однокурсник Андруховича стрепенувся і, не давши договорити, і прагнучи захистити однокашника від нападок невіри в талант прозаїка, заявив приблизно таке: “Так! А що тут такого! Якщо глянути на кількість перекладів на іноземні мови, то навіть і перевершив уже Франка!”.
Отак... Кількістю перекладів перевершив.
Але я про це згадав тільки з приводу розмови. А основна тема – а) моє зовсім нездивування від роману Софії Андрухович і б) неймовірне розчарування від роману Юрія Андруховича. Не те, що б я і раніше захоплювався читанням тої прози, але тут...
І я б абсолютно не мав би охоти і потреби ставити їх поруч, але ж вони самі напросилися. Причому за читання Юрія я взявся після читання Софії. І знаєте, що я відчув? Може і вас таке спіткало. То наче читав одне і те саме... Отак якщо взяти кавалки їх текстів і поперемішувати, то вийшов би один великий кавалок... Одно “для пацанів”, а інше “для дівчат” (з поправкою на те, що якби вік Софії був років на 25 більший, то і сцен для опису теж було б приблизно так само, як і в батька з тяглістю через літа). Якась така в першу хвилину неописувана нічим конкретним подібність. Послідовність викладу, мало не мемуарна, якісь дитсадкові чи шкільні вихователі-садюги, перші і подальші сексуальні відкриття і спостереження, відвертість і гіпервідвертість (означення не моє, а з інших публікацій), тобто певні зразки якщо можна так сказати не тільки духовного ексгібіціонізму, бридкий совковий чи постсовковий побут і поетизування нікчемства, намагання звичайнісінькими описами життя нагнати відчуття філософії того життя... ну, наче от пошук того, про щоб то таке написати, згадати ще... щоби вийшло вагомо. Так би мовити, зріз епохи.
Та навіть у вживанні ненормативної лексики... один до одного! Награна розкутість підлітка, якому все ще не набридло демонструвати свою оригінальність і сміливість. Ось як я вмію! Яке природне висловлення емоцій у відповідному місці! Крутизна і свобода! Отаке воно життя у письменника. І просте, і таке складне одночасно. Сміття і квіти!
Причому обоє в один голос відхрещуються в різних інтерв’ю від того, що втручаються в писання одне одного, тобто пишуть окремо. До речі я в це безапеляційно вірю.
Але...
Містичний збіг, близькість духу при територіальній віддаленості, нарешті гени?…
Якщо ви собі не задавали того питання, або відповіли одним зі згаданих варіантів, то я спробую або доповнити, або посперечатися.
Бо я, коли замислився, то вирішив для себе одне – це таки не батько і донька, а “чужі” між собою люди писали, неподібні. Просто книжки у них такі подібні вийшли. До того ж не тільки у них. Я це зрозумів, коли мене почало особливо нудити на сторінках, де Андрухович старший дійшов до оповідей про армію. Ще бракувало мені і тут слухати ті оповіді про сержантів, прапорщиків і іже з ними, чого я вже і так наслухався протягом життя. І задля чого? Так само, задля чого я маю пізнавати пусті балачки дівчисьок і читати про те, що вони одягають, як судять одна одну і як спілкуються зі своїми однолітками?
Я розумію, коли я в молоді роки читав у Хемінгуея (і не розумів нащо) довгих описів спожитої їжі і випитих напоїв, то тоді я тільки починав і не все розумів під тиском авторитету нобелівського лауреата. Але нащо воно таке мені тепер?
То може просто це книжки не мої? У них свій читач? Вони потрібні тим, хто наразі ще не читав описів Хемінгуея? Хто “правду і красу життя” мусить пізнавати саме так? Тобто треба просто відкласти собі ті книжки і хай будуть для інших? Хай читають їх ті, хто знаходить у них насолоду?
Але ж усі майже без винятку ЗМІ подають мені ті твори мало не як шедеври. Оно почитайте анонси, інтерв’ю, матеріали презентацій. Зрідка десь виникне несміливе слівце критики, наче ото та українська література просто тільки своєю національністю свята і торкатися її “брудними лапами” не можна, наче вона не повинна сама собою бути кращою, тягнутися до кращих зразків, порівнювати себе не з гіршим у себе, а з кращим у світі...
От цікаво, що б сказав Андрухович про себе, якби спробував поставити себе сам (без чиєїсь допомоги) поруч із Хемінгуеєм?.. Або із тим же Франком... Особливо з погляду тої “Таємниці”. Ну, невже у вас не виникло жодного разу при читанні тої книжки думки, що людині просто нема що нам сказати? Йому нічого не болить! Або так – що таке може сказати кожен із нас, аби тільки дали можливість пописати... У найкращому випадку це звернення (як тепер популярніше – месидж) типового попутника в поїзді і таку філософію життя змалювати може кожен. А от почитайте й поколупайтеся в тому моєму житті і спробуйте розгадати, де правда, а де вигадка, де реальні особи... Якщо вже вам цікаво. А ви мені розкажіть про свій перший досвід, про свою комуналку і дитячі спогади про сусідів і батьків, підліткові витівки і прочитані перші книжки... А ще про те, як ви ставилися до Брежнєва чи Андропова... Якщо будете мати такий хист викладати, то теж видасте свій роман.
Хист письменника ? у вмінні послідовно викладати?
Я вже не заглиблююся у ті так звані відвертості, або “привідкриття” завіси у те літературно-мистецьке життя. У фільмі А. Тарковського “Сталкер” був такий персонаж Письменник, який дуже чітко змалював таке писання з викопуванням істини. “Викопував то я істину, але викопав купу не скажу чого”. Грубувато трошки, але таки правильно. Щоправда, я не хочу вірити в цинізм Ю. Андруховича, що він то писав із кон’юнктурних міркувань (не надто це пасує до цього роману на відміну від деяких інших), або писав, бо треба було щось написати. Та ще й щоб там була така мила серцю європейськість. Але не хочу також, щоб всі, хто таке буде читати, думали, що саме то і є література, або хоча б що всі в Україні думають, що то література. Нехай собі думає донька, що вона на рівні із батьком, або батько тішиться, як то він на рівні із донькою, не особливо переймаючись тим, що то рівень якраз в міру усередненості мислення, але ті, хто будуть вчитися писати в Україні, мабуть повинні таки ставити собі за приклад щось інше.
А ще мені особисто часто шкода, що Юрій Андрухович ще тоді “пішов у прозаїки”. Колись була у мене така думка стосовно його ж здається вислову, чи то когось про нього “поет, який вижив у армії”. Я тоді подумав – як то поет може взагалі існувати в армії? То хіба можна бути не поетом, а Дем’яном Бєдним. То якась нісенітнция щодо Андруховича. Поет там може не вижити, а хіба що народитися. Або вмерти. Можливо, саме тоді, в армії все сталося навпаки? Таки відповідно до правди життя? І якби Андрухович не став прозаїком, то взагалі нині мало б хто його знав? Бо у нас не люблять читати поезію, а люблять колупатися в політиці і дивитися реаліті-шоу. Навчили вже в телебаченні, а тепер вчать у літературі.
Хоча поет, як на мене, із нього був гарний. Сам із задоволенням (і недаремно) себе цитує... Є що в собі любити.
А моя репліка, гадаю, людині, яка може з певністю про себе сказати, що вже здійснилася, не зашкодить.