Статті, блоги
Свобода і відповідальність
Книгобачення | 20.11.11 12:38:35
Сьогодні на сторінках нашого сайту ми із письменницею Наталею Дев'ятко розпочинаємо розмову, яку плануємо не на один день і не лише на нашому сайті. Не тільки тому, що тема неосяжна, і не тільки тому, що в ній багато відгалужень, а й тому, що її нині якщо і обговорюють, то або похапцем, або на дріб’язковому рівні, а дуже хотілося б її постійної присутності в нашому «інформаційному» просторі. Хотілося б також втягування у її обговорення більшої кількості людей, причетних до слова. Тому ми будемо вести її не лише між собою, хоча збираємося у «інтерактивному спілкуванні» час від часу, можливо, задавати теми, «здійснювати повороти», хоча це право надаємо і кожному, хто хотів би втрутитися в ту розмову.Ми даємо і собі і читачеві в тому свободу.
І відповідальність.
«Наш» напрям розмови ми будемо подавати невеликими порціями для зручності сприйняття і можливості участі в ньому. Матеріал читача може бути вміщений як у коментарях на його розсуд, так і окремими статтями.
Сьогодні ось дві перші порції.
Андрій Судин:
Одна із вічних проблем мистецтва, а в тому числі і письменницької творчості – проблема свободи митця. Написано, висловлено багато, і можна продовжувати і продовжувати... Або не продовжувати.
Однак, як на мене, в сучасній українській літературі це питання зараз просто мусить бути обговорюване, оскільки час від часу, коли чуєш те обстоювання свободи, то натикаєшся на речі, такі (якщо б не вважати, що письменник мав би бути освіченою людиною) як невігластво. Та й, зрештою, і для видавців теж.
Часами під таким важливим і широким поняттям маються на увазі просто примітивні ознаки свободи хуліганства (за яке, до речі, є статті у КК), або, щонайменше, вияви люмпенського виховання, яке у виразі свободи стає бравадою, яка здатна впливати на читача. Особливо дитячого. Інколи складається таке враження, що частина письменників отим відстоюваним ними поняттям свободи намагаються прикрити абсолютну безвідповідальність за наслідки свого «слова». Одні – свідомо, а інші просто не уявляють собі, що таки мають вплив, і що цей вплив може бути руйнівним.
Ото на форумі видавців почув мало не таке саме від норвезького гостя Ерленда Лу, який теж у тій письменницькій браваді свободою заявив про те, що не думає про читача, коли пише, і тим самим викликав у деяких присутніх у залі запитання – а як же діти? І не лише з погляду «що пишеш», але і «як пишеш».
Письменник явно знітився... Адже ж на дітях це особливо відчутно. Якщо писати і не почувати себе «батьком», учителем, другом... то тоді як? У чому свобода? Писати і балакати так, як це роблять підлітки у підворітті – і це буде свободою?
Зрештою, ніколи нізащо не повірю, що письменник, пишучи, не уявляє собі, що хтось то буде читати. Лукавить він, коли мене переконує, що ні!, пишу тільки для себе...
Наталія Дев’ятко:
Цьогорічний форум видавців взагалі показав, наскільки далеко розійшлися шляхи українських письменників та українських читачів, та й взагалі книги і читача у нашій країні. Книга перестала бути об’єктом поклоніння і втрачає виховну функцію, і це насамперед пов’язане із поведінкою самих письменників.
Форум видавців співпадає з Літфестом, і те, що цьогоріч все частіше звучать заклики розвести ці дві події у часі, свідчить про те, наскільки насправді некомфортно фестивальникам поряд із такою кількістю затребуваних читачами книжок. Фестивальники скаржилися, що на їхні заходи приходять тільки «свої», що читач «поганий» і не хоче бути у «літпроцесі», а відвідує «торжище» форуму. Фестивальники не розуміли, що їхні взаємини читачеві нецікаві, що читач наївся виступів, епатажу, презентацій, що читачу набридли письменники, і він хоче не спілкуватися про літературу чи про письменницьке життя, а усамітнитись із книгою на канапі біля торшеру і поринути у живе, здорове, яскраве слово, яким і мають малювати свої світи сучасні письменники.
А щоб написати цікаву, здорову книгу, яка привертає увагу насамперед глибиною думки, тонкими почуттями, захопливим сюжетом, а не випендрьожем, матюччям чи сексуальністю, політикою, автор має бути особистістю, і насамперед особистістю відповідальною.
Пам’ятаю, ще у 2001-му році на Всеукраїнському семінарі для творчої молоді, які іноді організовувала НСПУ, серед молодого покоління постало питання відповідальності за своє слово. Було це тоді, коли почали звучати вкрай деструктивні тексти, по-суті інформаційні віруси, частина з яких зачіпала навіть підсвідомість (маю відповідну освіту, тому легко бачу у тексті як свідомі вкраплення того деструктиву на рівні структур, так і навіяні модою, суспільством або власними комплексами та психологічними проблемами автора).
Це було десять років тому, але і тоді думки розділилися. Більшість вважала, що письменник має професійно написати текст, а те, як твір впливатиме на читача, – діло десяте. Більшість хотіла розважатися, пити каву або щось міцніше, і в перерві щось таки пописувати, оскільки це вкрай необхідне для літератора, щоб зберігати свій імідж і бути учасником мистецьких подій. Меншість наполягала на тому, що письменник має думати і розуміти, що він пише, і намагатися прорахувати, яким буде вплив на читача, особливо, якщо це юний читач, чия психіка тільки формується.
Минуло два роки, і я знову потрапила на такий самий семінар у 2003-му, але дещо в іншій компанії. Чесно кажучи, це був шок. Збочення у всіх його видах, починаючи від психологічного знущання над героями, автором і читачами, і закінчуючи навіть несміливими описами фізіології (на сміливі у тому віці ще духу та майстерності не вистачає). Питання про відповідальність за слово вже не поставало, бо з тим збоченням практично не було кому воювати, метрів же це не хвилювало, бо вони вбачали у тому «нове віяння молодої літератури».
Від мертвих, безликих текстів нудило, а іноді навіть не хотілося жити. І тоді меншість зробила єдине, що могла: якось, вже наприкінці, сидячи на подвір’ї письменницького будиночка і обговорюючи твори своєї групи, одна моя колега запропонувала, щоб кожен дав якийсь не підписаний твір, який ще не обговорювали. Вона перетасувала твори, роздала, а тоді запропонувала вгадати за авторським стилем, хто що написав. Не вгадав жоден. Виявилось, що збочена мертвечина насправді однакова, якщо прибрати ім’я автора з обкладинки, і по-справжньому безлика.
Більшість посміялася з такого експерименту, але так нічого і не зрозуміла. А я... по приїзду додому перечитала все, написане раніше, а тоді частину переписала, щоб текcти стали творами, а частину спалила, чому ніяк неможна було дати раду.
Деструктивні тексти насправді дуже погано горять. Так я назавжди «зав’язала» із постмодернізмом, хоча у мене дуже гарно виходило гратися словом і прописувати тонкий психологічний негатив, від якого ставало моторошно не лише моїм одноліткам. Той мертвецький шлях був не для мене, але наскільки вчасно я з нього зійшла, стало видно лише років через п’ять, коли твори в Україні остаточно стали текстами, а «жива» література буквально опинилася в ізоляції як «дитяча», «цнотлива», «застаріла», «не патріотична» і «не модна».
Тексти і твори – опозиція, на яку вказали мені не письменники, а звичайні читачі ще у далекому 2003-му році. «Не можна називати оповідання і вірші текстами, – сумували тоді наші екскурсоводи. – Текст – це рекламне оголошення, напис на паркані, брошура. А твір – це душа. Хіба ви не вкладаєте душу у те, що пишете? Чому ж ви всі, такі молоді і гарні, називаєте свої твори текстами?»
Наскільки мали рацію ті прості люди, стало повністю зрозуміло набагато пізніше, та й то не всім, хто на той час не бачив між цими двома поняттями принципової різниці.