Критика, рецензії

То велосипед... чи кінь? Троянський....

А. Судин | 19.11.11 14:24:17

Герман Сергій. ВМХ : повість про велосипед без сідла / Сергій Герман. — Львів : ЛА «Піраміда», 2011. — 288 с.
ISBN 978-966-441-265-7

Прошу повірити мені: я дуже довго вагався, чи писати мені цього опуса. Навіть при тому, що не маю особливих шансів бути почутим у дуже великих масштабах. І не тільки через те, що можу мати певні суб’єктивні упередження (є кілька причин), але і через певний острах. Коли читав ту книжку, коли був на її презентації і вслухався у короткі розповіді, трактування, то постійно ловив себе на думці, що шукаю, можливо забагато підтекстів і не вірю в щирість. Хоча і дуже хотів би. Тобто власне постійно боюся перемудрувати. А раптом я приписую тому, що бачу і читаю зовсім не ті прості ознаки, які в них присутні, а домальовую ще щось, те, що автор і не збирався казати.
І все ж... промовчати таки не зміг, скільки себе не вмовляв. Таки почутий навіть невеликою кількістю людей, а раптом зможу щось попередити, або бодай скерувати в чиємусь читанні? Чи хоча б висловлю на розсуд те, що мене самого турбує і що комусь може і не впасти увічі.
А турбує ось що.

---

Маю певність, що кожен журналіст втрачає будь-які ілюзії романтики своєї роботи (а деколи також і суспільної вагомості) у перші ж, можливо навіть години почату кар’єри. Це не цинізм, це реалії. Спитайте будь-якого досвідченого журналіста. «Романтика» в журналістиці – це для спостерігача. З одного боку, дуже скоро стає ясно, що треба вкалувати, а не красуватися, і.... продаватися (щонайменше згідно з законом про авторське право писати «службові твори», а отже відпрацьовувати зарплату, оглядаючись на власника, чи редактора), а з іншого – що навіть якщо не продаєшся, то все одно ніколи не маєш переконання, що пишеш власну вільно висловлену думку, а не ту, яка збудована на тому, що тобі дали, що тобі дозволили побачити і потім вголос сказати. На чиюсь же ж таки користь.
У випадку одному – маніпулюєш (керуєш) чужою думкою за гроші (навіть якщо рекламні), а у іншому – з твоєю допомогою маніпулюють думкою, тебе не питаючи, і нічого не платячи, а ти віриш і надалі, що пишеш щиро і сміливо.
До чого тут ці категоричні вислови про журналістику?
А це перша причина мого можливого перемудрування. Адже ж Сергій Герман журналіст. Принаймні в минулому навіть дуже талановитий журналіст, який керував чудовою львівською газетою «Ратуша», яку я свого часу любив. І шкода мені було дуже, що та газета тоді зникла... Інші речі згадувати не буду.
Бо ж головне тут для мене – чому журналіст, який стільки років мовчав, раптом написав книжку. Хтось на презентації задав йому це питання, а він, власне, на нього не відповів. Якісь особливі переживання? Власний невдалий досвід? Адже ж тема надто якась підозріла для обговорювання зараз – «Майдан». Людині із прізвищем Герман.
І не кажіть, що прізвище ролі не відіграє, бо ж воно в авторитетності впливу думки не може не зіграти ролі. Автор же – не «проста» в цьому випадку людина: окрім того, що журналіст, спостерігач, він не «з низів», які стояли на майдані, а той, хто, на думку будь-якого читача, перебував поблизу тих, хто вершив (або намагався вершити) долі людей, начеб то насправді вирішуючи свої проблеми. Навіть якщо тільки як спостерігач.
Чого тільки варті досить довгі кількасторінкові описи схем створення капіталів сучасних олігархів (причому із табору «помаранчевих», до яких залічений персонаж), які мали б підтвердити його компетентність і добрі знання справи. В тому числі й «узаконити» цинізм.
Хоча... можна одразу таки ж упереджено зробити припущення, що основні спостереження мав не в таборі майданівців, а скоріше в протилежному до них таборі, а отже досвід описує бачений в іншому. Або ж переказує те, що йому казали в «його таборі».
Маю наперед якісь підозри? Та ні, я ж роман уже читав...
Якби ж цей у минулому журналіст, який дуже добре знає всі механізми роботи журналістики, в тому числі як редактор не взявся саме за таку «політизовану» тему. Або ж брав її із «вищого розгляду», не заглибленого з одного боку в мелодраму, а з іншого – у суто політико-економічні балачки. Якби говорив про саме найвищі й наважливіші людські цінності – те ж таки прагнення свободи, порядність, чесність... Але ж ні. Того у романі як кіт наплакав. Не про свободу і демократію ідеться, а про їх приниження.
Звичайно, були у літературній практиці неодноразово випадки, коли письменник брався за перо вже зовсім немолодим за віком. Але так чи інакше мало б ітися тоді про амбітне прагнення створити якщо не шедевр, то щось дуже болюче, важливе для душі (якщо вже про таку рішучість та ще й у таки складних ринкових умовах для книжки, про яку автор, як можна було дізнатися із його реплік про стан того ринку, і не здогадується, бо стверджував, що українській книжці живеться чудово і «ніхто її не утискає», якось так дуже знайомі слова із завченою підміною понять, які ми вже чули з телеекрана).
Або ж у іншому випадку, це мала б бути іграшка для людини, якій уже нема чим зайнятися «на пенсії»: уже все більш-менш забезпечене і в бізнесі, і в побуті, у можливостях відпочивати не тільки на Чотових скелях, а й далі. Мовляв, ось, я ще й умію так. Нехай не шедевр, але ж не заперечите, що добре скроєне? А мо’ хто й таки скаже, що то шедевр і знайдеться свій фанат. Буде порівнювати з відомими стилями...
Чи... може то таке глибоко приховане каяття?
У тому ж таки виступі під час презентації автор таки підтвердив, що його не турбує комерційній бік справи, тобто, треба розуміти, письменницькі гроші його не хвилюють. (Знову ж таки, а чому? Тому що автор знає, що в Україні письменник на гонорари жити не може і мусить заробляти іншим? Вже не кажучи про редакторів. І якщо б письменник мав бізнес, то вже б і не писав нічого? А якщо пише і публікує, то чогось таки чекає? А чого чекає? Реакції читача? Критика? Ось моєї реакції? Чи, може, тому, що книжка вийшла «власним накладом»?)
Хоча, зрештою, справді, чому б людині, яка добула якогось значного життєвого досвіду, розумній людині не написати роман (чи нехай вже повість, як воно у заголовку) про те, що болить? І вийти з тим не «молодим автором», який дає на суд читача з трепетом своє творіння, а досвідченим журналістом, який давно має відточене перо і знає, що робить.
Другим моїм сумнівом, аби не перемудрувати, було те, що в канві самого роману не раз наголошується, що зневірений головний персонаж – ніби й справді хотів би вирватися з тих лабет політики, у яку він не вірить, і яка його їсть (хоча із якою сам добровільно погодився жити... знаючи, що від неї залежать гроші?), однак щось не надто з неї виривається. Мало б скластися враження, що, може, саме в цьому автор мав би бути найщиріший: і не говорить вголос, що, може й жалкує, що свого часу вліз у ту політику, але таки хотів би бути з тими, хто...
Тобто якраз отак приховано, завуальовано таємно кається.
Страшенно хотілося б вірити, а також і співчувати. Я ж то переконаний, що розумна людина, навіть якщо їй доводиться робити щось усупереч своїм переконанням, все ж розуміє, знає, що «все не так», а тому хотіла б бути на боці «праведного», а не «грішного». До того ж, десь на якомусь етапі прийти до висновку, що «праведне» не купується, праведне робиться щиро і з вірою, за праведне постають самі, без оплати (як це і було не майдані), адже це гріх треба купувати, платити за нього, це до гріха треба під’юджувати.
Начебто сумніватися, що автор людина начитана, чи наслухана, книжка не дає. Тобто все стоїть на тому, що авторитет цитатами і посиланнями має бути для читача незаперечний. А відтак сумнів продовжується. Таке співчуття до розумної людини під час читання може привести до «прийняття в себе його думки», перетворення себе на його прибічника, друга...
А це добре? Якщо я це прочитав? Чи добре, якщо багато людей стануть його друзями?
Найбільша біда у мене особисто якраз виникала із тим трактуванням революції, яке збоку на перший погляд теж виглядає дуже розумним. Переконаний не один читач би під ним підписався так воно гладко кладеться в голову. Але...
Крок за кроком я починав відчувати щось дуже недобре, а саме, що пишучи про «майданівців», автор їх не любить. Наче і ставиться до них інколи зі співчуттям, але співчуття те награне, бо чим далі, тим більше на дрібних прикладах стає ясним, що це тільки тонке розвінчування або тупості, або наївності, або нахабної впертості революціонерів. Це не зневіра людини, яка так багато втратила в житті, що вже ні в що не вірить, а особисте ставлення до того, що відбувається. Типовий добір прикладів, від якого віє всіма минулими аргументами з телеекранів. Особливо прикро (неправду кажу -- гидко) мені стало, коли дочитався до байки про те, що проститутка в барі дає 20-відсоткову революційну знижку (ги-ги!, як нині пишуть в неті). Якби не треба було читати далі через обов’язок, то кинув би тут же. У канві роману це має бути правдою. Але навіть якщо це було правдою і вжитті, я не погоджуся з людиною, яка пише про це ТАК. Бо вона мені подає «ходові» картинки агітації, а не спостереження. Ото тільки бракувало ще згадати про апельсини і американські валянки. Хоча... там і є мало не постійні згадки про Америку. Я вже не кажу про політтехнології. Та й про валянки теж, тільки... хитрющо ж як!
Добре, нехай це буде підкреслене відсторонення вигаданого персонажа і особисте неприйняття, але знову ж тоді повернуся до першого свого питання. А навіщо? Що тоді в основі? Особливо, коли натикаєшся на сентенції, які так по-блюзнірськи лунали у часи фальсифікації виборів. Коли із уст тодішнього Президента (Л. Кучми) теж можна було почути цитату про те, що «наслідками революції користуються мерзотники». То є сенс таке повторювати знову? І хто у нашому випадку є мерзотником? Ті, хто домовилися про переділ влади тоді, чи ті, хто хотів таки дати людям гасла демократії?
Якщо слідувати такій логіці, яка там поволі нав’язується, то ніякі революції не дали нікому користі. Тобто нащо було там щось робити Спартаку? Може, і про це згадати? Треба було залишатися в рабстві! То ми й мали б досі рабство, якби не революції, мали б досі кріпацтво, погоджуючись на ярмо. Нащо ті революції? Нащо та демократія? Не треба лізти далі, ліпше залишатися експлуатованими. І казати собі, чухаючи потилицю, – та всі вони однакові! А особливо ті, що зараз! І ті, яких зі злістю б не те що по тюрмах, по ямах позакопували б... якби не революції...
Смішними виглядають навіть такі «спостереження», як із тим листом Че... Тупі революціонери... Не знають, хто такий Че і чого хотів.
Революції хотів! Змін хотів для людей! Чого ще? Нині щоб знати, хто такий був Маркс, треба читати «Капітал»? Кожен з вулиці скаже, що то кака-бека, без читання. І не стане революціонером, бо вже політтехнології постаралися. Аякже – політтехнології!
Зрештою, якщо не знають, то хто у тому винен? Не занедбані школи, взагалі освіта, яких продовжують руйнувати і далі?
У головного персонажа у переживаннях горе. Загинув син. Можна опертися на цю думку, як причину зневіри і душевного занепаду. Але і вона у мене час від часу викликає недовіру (пробачте мені підозріливість, і потенційне блюзнірство, на яке одразу можна кивнути, мабуть на що теж є розрахунок – на святі речі замахуюся, адже у автора в біографії...). Бо тут мені теж часами видається, що нею спекулюють. Намагаються видати за дійсне те, що є пунктиком втирання в довіру.
Я б сам вкусив себе за язика за такий вислів.
Однак мій син був у Києві під час подій. Сам поїхав, його не купувала ні Америка, ні олігархи. І теж міг би загинути, якби події почали розгортатися іншим чином. То чи так би я писав про свого сина, який там був? Писав би я про нього як про недоумка? Або ж, може, «гірко» кепкував би над тим періодом здруженості і злагодженості, некупленості почуттів?
Чи казав би я йому сьогодні, що це провал і він прислужився мерзотникам? Чи він сам не здатен зрозуміти, нащо і що робив? Чи йому тепер треба дати відчуття, що він таким був? Сказати – більше не пхайся! Бачиш, що вийшло? Залишайся рабом олігархів, хай правлять далі. Не шукай серед них ліпших, тих, які все ж здатні опиратися на гасла демократії, твоєї свободи, а не «сильної руки», яка придушить усіх, начебто для твого блага.
Як же ж бридко виглядають ті порівняння із комсомольськими лідерами, вискочками... Не заперечую, що це може бути мені особисто так (бридко), бо бачив це все по-іншому, з іншого боку, але і далі твердо переконаний, що якби автор любив би тих людей, не вважав би за «нижчих за себе», то так би зверхньо не писав.
У романі навіть прихильники нового президента зневажливо його обзивають, і повторюють оскоминні вислови про бджіл та вулики.
Знову ж таки про журналістику. Чи літературу в цьому випадку. Більшість із відомих у світі авторів (журналістів, письменників) зазвичай наполягають на своїй незаангажованості і свободі думки. Не підпорядкованості владі. Хіба що при радянській владі письменники могли не мати з нею конфліктів.
Журналісти називають деколи із пафосом себе сторожовими псами демократії. Письменники ж майже завжди сперечалися із сучасною їм владою. Бо ж... очевидно, що влада – це майже ніколи не повноцінне втілення демократії, хоча владу і можна спонукати до демократії (в тому числі найбільше – революціями, або страхом революції). Інакше і зараз не було б ніяких заворушень у тій тихій Європі, та й у США.
А тут... мало не філософія спокою, поразки... Це письменницьке кредо, задля якого треба було «входити в літературу»?
Мова ж у нашому житті (як би хто не мріяв) не йде про одноразове здобуття демократії, а про шлях до неї. В тому числі – чи є сенс у підтримці влади олігархів для буд-якого письменника? Та й навіть журналіста, якщо він таки мислить і «не продажний» аж настільки. Чи все ж таки йому вигідно захищати ту владу і жити при ній, далі обстоюючи її права «смоктати з народу»? Вигідно знову і знову продаватися, хоча тепер уже за більші гроші, а не рекламні.
Ну, от... справді. Може я помиляюся? Може, зовсім той роман і не частинка політтехнології, запущена в обіг на Галичині? Галичині, яка тепер просто МУСИТЬ бути маргіналізована в «електораті», бо ж скоро нові вибори...
Посудіть. У романі нема нічого, що би не сподобалося теперішній владі, і повно того, що має переконати «революціонерів», що демократія нам не потрібна. Нам потрібна незмінна влада. Бо, мовляв, якою б вона не була... і т.д.
Як там у романі? «Ідеологію замінили політтехнології». Розумна теза? Та ж теж підміна понять. Так звані політтехнології були, є і будуть, бо вони таки частина ідеології, а не ціла ідеологія. Хоча насправді то тільки мрія політтехнологів, щоб вони замінили людям все, і щоб можна було ними маніпулювати, як не скажу ким.
Висновок роману? Крутіть педалі (одягніть рожеві окуляри?), залишайтеся оптимістами, працюйте на своє (своє?) благо, і буде вам добре. Не треба революцій, потрібна праця. Як же ж добре вчуваються в тому неодноразово висловлені слова теж львів’янки, теж розумної жінки і теж в минулому дуже гарної журналістки в економічній тематиці.
Я би навіть сказав їхніми словами інакше.
Тарасе Григоровичу! Чого то ви й досі на цілу Україну, як колись на російську імперію кричите? Перестаньте. Ліпше би взялися за плуга і попрацювали. Не має значення, на чию користь і чи не відберуть у вас плуга. Просто повкалуйте! Не репетуйте про революції, крутіть педалі...
А ще іншими словами, якщо автор і хотів мене заспокоїти і змусити «крутити педалі», то домігся зворотного. Може, перед тим романом я би і справді подумав, чи йти на вибори, а тепер таки піду.
Може в цьому користь роману?!
Щоправда, боюся, що ось такий «нонконформіст», я буду тут у меншості.
Теж от страх перемудрування.
Може справді перемудрував? Побачив у звичайнісінькому посередньому романі, який ні на що не претендує навіть у висловах скромного автора, аж якісь політтехнології?
То тоді все ж таки кажіть мені – навіщо його було писати? Може, автор таки хотів нам щось сказати? Може, таки у нього є амбіції не тільки колись загубленого журналіста, а й письменника? Адже деякі друзі вже мало не шедевром його називають, таки починаючи вишукувати стилі і порівняння, аналізують образи, характеризуючи сцени, заохочуючи до читання...
Угу... роман справді читається, бо писав фахівець. Не мала дитина, не початківець. Але якби ж він не намагався влізти у свідомість, експлуатуючи надто вже типові деколи вже навіть середньостатистичні заїжджені для теперішньої Галичини сентенції! Якось навіть так, ніби хтось нам збоку нашими словами із гілки Дерева пізнання намагається щось підшептати... І шепоче ж то не друг ані Ющенка, ані Тимошенко. І то в ті часи, коли ті, хто в переддень революції об’єдналися, але їх розвела по закамарках та ж таки політтехнологія, тепер знову разом, хоча тоді несамовито заперечували свою єдність. І коли повертаються всі передреволюційні «цінності», проти яких була націлена та революція.
Та й наостаток ще одне. Щодо мудрості, точності і виваженості висловів. Теж деколи закрадалися сумніви. Наприклад, сентенція про Фауста на початку. За що там Фауст продавав чортові душу? Чи то за жінок, чи за соціальний прогрес... Хто читав поему, той знає що ні за те, ні за те інше турбувало Фауста. Набагато значущіше, якщо з його особистого боку, і набагато важливіше з людського, читацького боку, та й набагато щиріше. І якщо автор саме такі слова вкладає в уста свого персонажа, то або лукавить, або ж не можна довіряти подальшим його літературним, а також і історико-філософським рефлексіям.
Навіть не буду йому нагадувати, яка була мета Фауста. Мабуть, він таку б автор перед собою і не ставив. Як і не ставить перед нами. А якщо і ставить, то не у варіанті «Хіба ревуть воли»...
Крутіть педалі!