Критика, рецензії
„Сортуючи власну брудну білизну...”
Ю. Рижко | 20.12.07 18:28:43
Новий роман Софії Андрухович „Сьомга” з’явився ще на початку року, але галас довкола його не вщухає і досі. Чи то немає нічого цікавішого в тихому сучукрлітському житті, чи то книжка й дійсно настільки епатажна, що всім порядним людям не терпиться висловити свої „думки з приводу”. До речі, причини цієї епатажності як на мене цілком українські: з одного боку традиційно обурені захисники цнотливої моралі, з іншого – традиційно захоплені маргінальні пошановувачі.Втім, книга і справді варта уваги. Навіть якщо відкинути всі ці “піар-штуки” з обкладинкою та заанонсованою псевдо( кажу одразу )-схожістю з Г.Міллером, А.Мердок та Дж.Остен
Нехай не образиться шановна авторка, але основна відмінність між нею і Генрі Міллером в тому, що останній, пишучи свої твори, не збирався писати „книгу про секс”, але сталось так, що інакше в нього не виходило, а тому й було все красиво і легко. Софія поставила за мету написати про той таки секс (цілком здорове, комерційне бажання!), а от вийшло про... (Про це потім) Тому неорганічними, а подекуди просто вмонтованими здаються окремі еротичні, чи то пак, порнографічні „сцени”. Як і штучною є спроба пов’язати воєдино всі вміщені до книги оповідання одним спільним образом „непристойної рожевої рибки”, яка, як виявилось, не просто має схожість з одним жіночим органом, а й з самою жінкою. А відтак всі ці речі виглядають погано продуманими. Хоча читаючи текст, здається, що про таку річ як продуманість тут не може бути і мови: потоки свідомості (здається, це вони) подекуди переливаються в бабське, пардон, торохтіння, коли щоб не оминути чогось головного, треба розповісти про все. Якраз в потоці цього „всього” і важко віднайти якусь концептуальність. Та про що це я знову...
На думку Софії, усе написане склалось в один пазл, кожна частинка якого дає змогу зрозуміти становлення головної героїні. Це, словами англійців, „скелет у шафі”, який ховається в кожному з нас, незалежно від того виявляємо ми його чи ні. Між іншим, не можна не відзначити, що твір насправді вийшов дуже особистісним. Читача не залишає переконання, в тому, що авторка ділиться своїм особистим досвідом, розповідає про реальні події. А зваживши на те, що „справжня” Софія Андрухович від таких чуток відхрещується, то маємо віддати належне її вмінню творити під чужою маскою.
У своїх текстах Софія може претендувати на озвучення табуйованих думок, які ще в не зовсім безнадійних випадках віднаходяться у глибинах пам’яті і приймаються як достовірні. Хто читав, і хто відчував, той знає про що я. Це своєрідна психотерапія, яка розвіює такий собі підлітковий страх інакшості, дає змогу заспокоїтись, тому що якщо хтось каже про це вголос, можна сказати про себе бодай пошепки. Ми всі такі і ми – не відхилення від загально затвердженої норми. Можливо, саме так нас і треба лікувати від нездорової „нормальності”, спричиненої крайньою (мразма)моральністю?