Статті, блоги

Про виховання літературного смаку в дітей

О. Думанська, УАД | 05.11.11 20:00:45

За матеріалами науково-практичної конференції «Книгознавство та книжкова справа у соціокультурному просторі України: досягнення та перспективи»

Виховання літературного смаку – процес, який не має визначеної тривалості, бо загалом йдеться про навернення дітей до книги та про їхнє уміння відсіювати зерно від куколю. І ви , сподіваюся, в цьому мене підтримаєте.
Не відкидаючи такого чинника, як рекомендації батьків чи педагогів і бібліотекарів, я все ж гадаю, що починається літературний смак від «смакування» мовою. Тут ми наштовхуємося на суміжну проблему: як навчати дітей мови?

---

Сучасна школа, як і школа недавнього радянського минулого, робить усе можливе, щоб звести навчання рідної мови до формалізованого фонетичного морфологічного та синтаксичного розбору, перебігши урожайним полем лексики та фразеології приблизно так, як біг пес через овес. На мою думку, саме лексичне і фразеологічне багатство мови, засвоєне і через етимологічні коментарі ( наприклад, чому кажуть «не виносити сміття з хати», «побити горщики» чи «позичати у Сірка очей» -- або чому ми називаємо крупу ГРЕЧКОЮ, а французи – САРАЦИНКОЮ, звідки походить слово ХЛІБ, ГЕТЬМАН, ЯРМАРОК) здатне розворушити притлумлену надлишком інформації дитячу спромогу.
За двадцять років викладання мови на підготовчому відділенні я ні разу не почула від гуманітарно спрямованих дітей, які обрали собі фах редактора, що їм цікаво на уроках української мови ( про літературу йтиметься далі). А якщо мову вони сприймають формально (іменник—назва предмета чи особи, підмет або прикладка, а дієслово – це переважно присудок), то і будь-який написаний текст «пережовують» без смаку. Це треба прочитати і відповісти на оцінку…
Отже, бажане поглиблене вивчення лексики та фразеології як один із чинників виховання в дитини «першопричини» літературного смаку.
Тепер про викладання літератури.
Починаючи з першого класу, наші діти читають незграбні вірші абетки, неадаптовані оповідки повчального змісту, а потім настає час класичної літератури та літератури ХХ століття. Для глибокого аналізу часу немає, та я й не ставила такої мети, але окремі постаті і тексти особисто в мене викликають здивування. Наприклад, така суперечлива особа, як Іван Вишенський, що хотів уберегти наші терени від впливу античної культури та ін.. (Я не маю на увазі Івана Вишенського як образ з поеми Франка). Його послання до єпископів як явище полемічної літератури варте уваги студентів-філологів, а не школярів. Далі… «Енеїда» Котляревського. Її або треба читати в класі і коментувати ( чи кожен вчитель це зробить якісно?), або просто дати за урок оглядово. Погодьтеся, що той бурлеск – для досвідченого читача. Я вже мовчу про цілу орду героїв з іменами, які не всі навіть здатні запам’ятати.
Куліш – «Чорна рада». Стиль письма архаїчний, сприйнятливий його сучасниками, але малоцікавий для прапраправнуків. Чому б не узяти його поезію, а роман подати оглядово? Зате розповісти про нього як про одного з перших українських видавців, перекладача Шекспіра й Біблії, дослідника козаччини.
Ольга Кобилянська – «Людина», удосконалений варіант розкритикованого Франком оповідання. Це при тому, що є новела «Битва» -- про знищення карпатських лісів. А «Меланхолійний вальс»? Я вже не кажу про «Царівну» -- набагато майстерніше виписану!
Загалом, ми якось забуваємо про те, що класики писали не для підлітків, а для людей дорослих. І тому педагогові доводиться дещо примітизувати задуми авторів. Наприклад, замовчувати основну причину, чому Коцюбинський утік у Кононівські поля і як типова життєва обставина послужила такому узагальненню про нерозривну сполуку життя творчого і життя реального.
Володимир Сосюра. «Так ніхто не кохав». Одна вчителька мене запитала: як пояснити дітям слова: я поет робітничої рані? Чому не поема «Мазепа»? Чому не пріснопам'ятний «Комсомолець», який у першому варіанті був «Гайдамака»?
Малишко – з «Рушником», Павличко – з «Двома кольорами». Звісно, це легко аналізувати і примітивно пояснювати.
Це я все кажу до того, що ми воліємо давати дітям не емоційне слово, а прості вивірені формули, щоб було усім усе зрозуміле.
Симоненко – «Ти знаєш, що ти людина». Поезія слабка, декларативна. Чому не триптих «Русь»? «Русь не дрімала, стомлена і млява…, бо відчував і грек, і печеніг відлуння кроків князя Святослава».
Чому не вірш «Україні»? Тому що там є слова ХАЙ МОВЧАТЬ АМЕРИКИ Й РОСІЇ, КОЛИ Я З ТОБОЮ ГОВОРЮ? І вже переляк: діти будуть вороже налаштовані проти Росії та Америки. Та не будуть, бо це узагальнення, художній прийом, коли власна назва пишеться у множині і з малої літери!
І в цьому контексті доцільно згадати той галас навколо ніжної дівчинки в червоному капелюшку, про яку написав Євген Дудар. Якась знеособлена батьківська громада запротестувала проти «прикольної» гуморески для восьмикласників, а Міністерство зразу ж в переляці скасувало цей твір для шкільної програми. Мотивація була така: оскільки дівчинка розмовляє не вишуканою літературною мовою, а суржико-сленговою мішаниною, то це зле вплине на дітей, які братимуть з дівчинки приклад. А ще вона курить! Неввічлива до бабусі!
Таке враження, що обурені автори листа ніколи не чули, як розмовляють діти, незалежно від того, чи вони вчаться в престижній гімназії, чи у звичайній мікрорайонській школі. Як на мене, то це був той виховний момент, коли вчителю випав шанс посміятися разом з учнями і переконати їх в тому, що мова – це та ж одежа. А заодно запитатися, як часто вони відмахуються від старших, вигукуючи «та що ти розумієш!, «це не твоє діло!» Зрештою, якщо в живописі є жанр карикатури, то в літературі він також наявний: згадайте хоча б «Наталку Полтавку» -- монологи і пісні возного.
Усе це кажу до того, що неможливо виховати літературний смак, якщо в дитини не розвинути не просто любов до мови, а допитливість до походження слів, до їх мандрівки світами, до сполучення у фраземні звороти та ін.
Неможливо розвинути смак, не вдосконаливши програму з літератури: адже ви підтвердите, що одні книги читають «для душі», а інші – «для оцінки». Я далека від того, щоб сподіватися на сполучення цих понять найближчого часу, тому що освітою командують люди, відірвані від безпосереднього виховання і навчання. Та можна щось робити в цьому керунку.
Англійці, називаючи потеріану комерційним проектом, засвідчують, що після неї діти почали читати й інші книги. Тобто, смак до читання художніх текстів пробуджено. А як із літературним смаком?
І тут ми підходимо до видавничої продукції – чи завжди вона якісна, щоб впливати на виформовування літературного смаку? На жаль, ні. Хоча потужні дитячі видавництва таки дбають про якість текстів. Наприклад, вінницька «Теза» чи наше «Видавництво Старого Лева». Не кажу про Малковича, бо про нього й так скрізь говорять. Є й «брак» -- коли в автуру покликано видавцем «розкручені імена», а вони виявилися не готовими до уявної розмови з юним читачем.
А добра книга – актуальна темою, образами і, головне, мовним втіленням – це чи не найважливіший чинник для пробудження смаку до слова.
Ви мені скажете, що я лиш означила цю проблему, та не вказала, як її вирішити. Цього ніхто й не зробить. Вона вирішується на кількох рівнях: на домашньому, на шкільному й на позашкільному. І так виходить, що позашкільний -- це бібліотечний, який і коригує перші два, відіграючи роль наставника, порадника, старшого товариша, якщо так можна сказати, який ні до чого не примушує і не виставляє оцінок, але може вказати на помилки.
Але тут же виникає похідне питання формування книжкового фонду. Мені здається, що безпосереднє спілкування бібліотекарів із видавцями та авторами, підтримане коштами з бюджету – це якраз той оптимальний крок, внаслідок якого у бібліотеки потрапить якісна продукція. Сформовані професіоналами списки літератури не повинні «редагуватися» обласними чи міськими чиновниками. Як і не повинно бути монополії «постачальника». Але то вже питання не моєї компетенції…