Критика, рецензії
Лист в нікуди з приводу читання “Колекції пристрастей” Наталки Сняданко
А. Судин | 20.12.07 18:23:39
Лист в нікуди з приводу читання “Колекції пристрастей” Наталки Сняданко(із оповідей “серійного” критика-маніяка)
Купа різних відчуттів протягом читання. Дуже суперечливих і досі не зовсім чітких... Я наче не міг зрозуміти, чому читаю, навіщо мені це здалося, але читав...
Не знаю, може комусь це здасться дивним, але я не думаю, коли читаю (якщо можна так сказати про читання), а тільки сприймаю, бачу і відчуваю. До того ж припускаю, що так є у більшості читачів, якщо вони не збочені на записуванні крилатих слів і висловів, повчань на всі випадки життя (або не вимушені читати згідно з навчанням), а просто люблять читати, навчені читати.
Тобто книга читається, якщо вона вбирається, всотується всередину автоматично. Якщо ж бодай щось у ній відштовхує – ритм, стиль, тема, спосіб подання, то вона просто не читається. Не вдається творити читачеві образи, які подає до опису автор.
Але. Коли дочитаєш. Або навіть коли дочитаєш якусь завершену частину і відкладеш книжку, щоб глянути в простір, то думання таки вмикається. Особливо, коли мусиш для себе чи для когось пояснити своє ставлення до прочитаного.
І що ж ото надумалося?
А ось що...
Завантажити зображення © Книгобачення 2007Освічена та панна Сняданко (панна – не панна, то тільки словесний додаточок навмання з погляду незнайомого і старшого пана J). Знає вона багато і часами в черговий раз ловишся на гачок – який же ж я дурний у порівнянні із (пробачте) дівчиськом. Легко оперує знаннями; у словах, викладі – легка. Із Оксаною Забужко, може, не порівняєш (хоча напрошується, бо теми мало не переплітаються ? все ті ж таки “польові дослідження”, навіть дуже схожі роздуми є), бо в Забужко стиль заковиристий, витончений, вишуканий і виплеканий, ну, “навмисний” (шо у Пушкіна), а тут – простий природний самовільний легкий вітерець викладення думки.... Ну, вільна мова людини з літературно-філологічною освітою...
Отож дочитав і думаю: щось щемить всередині. Щемить і все. Знаю, що не даремно читав, бо дуже вже цікаво було подивитися на чоловіків (ну, і на себе в тому числі) ось ще із такого боку. Які ото деколи можуть бути упередження і готовності до різного роду стосунків з боку іншої статі. Ну, і хоча б ще раз переконатися, що мав рацію той французький вже досить давній письменник, який казав, що чоловіки були б у 20 разів сміливішими, якби знали, про що думають жінки. Або знову ж таки переконатися, що упередженості – це не ознака досвідченості, а навпаки – молодість скоріше упереджена, ніж зрілість (якщо зрілість, звичайно, мудра).... або прикро переконатися, що, наприклад, я Наталкою Сняданко, або ж її персонажем Олесею, був би зарахований за одну секунду до зануд, бо теж на одне речення можу відповідати аж ось таким листом, а не то двома реченнями чи трьома. J
(До речі, для мене колись у студентсько-шкільні роки то була кара – почути від дівчини це прізвисько – зануда. Я його боявся, як вогню, бо сам себе таким вважав J. Але то до речі. Сняданко (чи то пак її персонаж) дістала мене тим “занудою” через 20 з гаком років, бо, як мені здається, спілкування з нею мені могло б бути цікавим, але оскільки вона мене упереджено записала до зануд, то вже навряд би чи вийшло J. Такий собі щирий український зануда, з якими їй нецікаво, навіть якщо поганого запаху з рота нема J. Ну, що поробиш із тою упередженою молодістю? Чи то може не від молодості? J)
Ще одна річ, яка виникла як загальне важення, коли дочитав... В принципі прихильне ставлення до написаного. Незважаючи на те, що мені не імпонує отаке дещо зверхнє деколи мало не цинічне описування людей (навіть якщо то вкупі з САМОіронією).
І раптом. Відкриваю випадково котрийсь випуск журналу “Книжковий клуб +” і читаю на перших сторінках серед новин замітку про те, що “відома львівська письменниця” Наталка Сняданко закінчила своє презентаційне турне по Польщі, де вже не просто презентувала свою оту книжку про пристрасті, але і переклад її на польську.... (За збігом обставин, чи то іронією долі та замітка ішла поруч із іншою, де описувалося, що письменниця Ірена Карпа задля реклами опублікувала в якомусь-то журналі FHM своє фото, на якому вона оголена)...
І тут мене як ошпарило, у зв’язку з чим і ото намилився щось написати J
Розумію, що ліпше, може, було б написати до самої Сняданко, чи до того ж “Книжкового клубу”, чи до іншої порядної газети, але я знаю, що не опублікують, я вже маю досвід (отой, який теж дає упередження J ). А Сняданко мій лист навряд чи що таки дасть. Та й нашо то чіпатися до дівчини, коли треба чіпатися до всієї літератури української? Особливо сучасної, яка всім своїм нутром схожа на українську естраду. Але якщо зачеплю всю літературу, то вже сам дістану на горіхи – а що сам для неї зробив – спитають мене! J))) І правильно спитають – патякати кожен вміє! )))
Мене вразила ота фраза “відома львівська письменниця”. В першу мить я себе вщипнув за задницю (вжив русизм, але шо поробиш J, у Сняданко вони теж є) і сказав собі, що то я, мабуть, заздрю, бо сам ні фіга такого не зробив, а вже лізу в критики. Тобто я ж ото книжки власної не маю, не опублікував нічого, і ото, мабуть, розізлився, що дівчиська в літературу лізуть..... але потім допетрав, що це тут ні до чого. У мене суперників і без того багато, в яких я не виграв жодною публікацією і вже не виграю. Дістало мене інше! Але ж якою, якою має бути та наша література, якщо за рахунок ось таких речей стають “відомими письменницями”?!!! Я ж завжди був певен із високою вимогливістю до себе, що задля того, щоб стати “відомим письменником” щось ІНШЕ потрібне. Переді мною лише доля Джека Лондона постане і вже того досить, а тут тільки одна цидулка – і вже відома... Невже у нас вже аж так погано? Навіть якщо то списати на недолугу рекламу...
І проблема ж не в якості письма...
Але все ж от чому я то читав (нехай із перескоками, але таки дочитав до кінця) і читали решта читачів і читачок?
І тут я раптом побачив себе у цілком іншому світлі. Я читав, бо мені було цікаво поколупатися.... в брудній білизні зі своєрідним запахом... Саме її мені й пропонували. Не що інше... Хоча всередині тексту авторка іронізує над такими послугами... але отак непомітно підсунула мені свою ( чи то чиюсь)...
Так, тільки не спішіть мене записувати в моралізатори, старі пеньки, які виступають за якісь-то норми моралі в літературі аж до протестів щодо вживання ненормованої лексики в письмі і відвертого описування сексуальних переживань. Не про то мова. Адже я в чому-в чому, а в тому вільна людина, аби було тільки задля чого про то писати. Наприклад, уже досить давно із одною панею, тоді ще літераторкою (яка потім чомусь облишила поезію) обговорював, наприклад, один із перших таких скандальних творів у тодішній радянські літературі “Ето я, Едичка” Едуарда Лімонова. Там було взагалі ще більше того і, хоча я вперто не визнавав то мистецтвом, але сприймав, як у принципі можливе до публікації, бо вписувалося гармонійно в тему, в образ, а до того ж мало в собі ідею, яку пропагувало в першу чергу – свободу особистості...
До того ж, не маю права я думати, що Сняданко вже аж настільки автобіографічна в тому писанні. Якщо так думати, то тоді вона якраз – не письменниця і скоренько зникне з обрію. Я сам знаю, як деколи народжуються такі речі, коли переплітається все – і своє, і не своє, почуте, побачене, підслухане і раптом спливає само собою отак переплетене у відповідному місці. Однак навіть при тому, що у тій речі далеко не все “документальне”, але подається, як саме документальне. Тобто (якщо таки провести ту паралель із Лімоновим, де виявлялося відверте саморозкриття задля підкреслення ідеї свободи), тут є теж певний натяк на художнє саморозкриття. Тільки яка у нього мета? Задля чого воно?
Я не знаю, чи варто (але мені треба! J), загадати тут деякі досі трансльовані і серед частини населення Росії і України популярні телешоу. Наприклад, із таким собі примітивом (як мінімум сценічним), актором Нагієвим “Окна” (де основу сюжету, який обсмоктується в студії, складає інсценізований побутовий скандал, схожий на привселюдне видлубування бруду спід нігтів), або таке собі “реаліті-шоу” “Дом” (із камерами спостереження в “гуртожитку” з молодими людьми, які встановлюють між собою попарні контакти і їх обговорюють), або теж телешоу “Запретная зона”, де наче б то на очах у глядачів розслідуються різні висмоктані з пальця домашні драми, в тому числі із застосуванням прихованих камер, інших засобів слідкування... При всій примітивності задумів цих шоу, де все побудовано на підгляданні і на колупанні в чужих дрібних побутових і сексуальних “проблемах”, вони не тільки мають свою досить велику аудиторію, але і, як то не дивно, претендують на виховну, навіть і просвітницьку роль (sic! – сказали б на підтвердження у давнину). Так, не дивуйтеся, саме тому ці телешоу в мене і викликали врешті асоціацію із тим, що лягло в основу “літературного творіння” Сняданко.
Я подумав собі – ну скільки ж ще та українська література буде робити з людей відомих за рахунок отих “Окон”? Де, врешті, ті, на кого можна буде орієнтуватися у чомусь вищому?
У мене почала рости антипатія до Наталки Сняданко і я мусив зрозуміти, чому, бо при читанні вона була, як я казав, мені дуже приваблива. Наприклад, тою ж таки досить тонкою і симпатичною самоіронією героїні.... чи то письменниці...
Ну, нехай уже упередженість героїні у ставленні до чоловіків, але було щось і набагато більше, важливіше.
Передусім я подумав, що, можливо, річ у “жіночості” прози. Ще зі школи нас привчали, аналізуючи твори, що є якась отака чоловіча проза, а є жіноча (поезію чомусь так не ділили). Хоча вже тоді можна було б здогадатися (незважаючи на те, що говорили про ту “жіночість” і не без гордості саме вчительки з української літератури, до яких довіра мала б бути вища саме через їх приналежність до жіночої статі), що не буває літератури жіночої чи чоловічої. Є просто література, суть якої полягає лише в глибині підходу до зображення явищ, а не в статі письменника. Я міг би погодитися, що у жінок не завжди проза заходила далі за не надто глибокий аналіз стосунків у коханні і побутових, але мені не хочеться. Бо навіть тут є приклади настільки сильних творів (моя улюблена “Лісова пісня”), що ділити щось на жіноче і чоловіче не піднімається рука. Хто ще так зумів написати про кохання і не тільки? Це література, і нікуди не дітися. (До речі, про Лесю Українку Н. Сняданко не згадала у своїх записках про пристрасті, цитуючи різних класиків... )
Але...
От гляньмо таки на Забужко і Сняданко.
Наприклад, можна було б прослідкувати у них (але дуже різною мірою, бо у Забужко це не лежить на поверхні) те, що я окреслив би як ксенофілію. Переважно частіше прийнято говорити про ксенофобію. Але тут, стосовно нашої нації, мабуть, варто говорити навпаки про жіночу ксенофілію. Отака парадоксальна зневага до українця і, як спротив, тяга до іноземця.
Чи засміялася б на таке зауваження Сняданко? Я певен, що так, але якби вона мислила хоча б, як Забужко, вона б спитала себе після того сміху, чи не маю я рації. Щоправда, якби вона б мислила, як Забужко, то не написала б так свої “колекції”, а якось інакше, з іншими акцентами... Бо щодо Забужко моя оцінка ксенофілії занадто притягнута за вуха...
Але що я маю на увазі ото про Сняданко, Забужко і ксенофілію?
А ось що. При всій святості національного в душі, любові до рідного, навіть неприхованому чітко вираженому навмисне підкреслюваному патріотизмі в обох є суперечливе (і це зрозуміло) ставлення до багатьох представників національного. До речі, я бачу його у своїх дітях, більше того я бачу його у собі (принаймні у своєму шкільному віці, у своїй недорослості). Я навіть досі пам’ятаю той сором, який мене охопив одного разу, коли я це усвідомив. (Можливо, Сняданко, це ще доведеться пройти).
Маючи у собі любов до свого, такого рідного і близького, з чим виросли, і бачачи численні вияви отого ницого і неприємного у співвітчизниках (ми вже звикли називати то на Львівщині рогулізмом), а також зневагу з боку багатьох іноземців, які автоматично часто бачаться як культурно розвиненіші, а до того ж отримавши певні поштовхи до особистого інтелектуального і духовного розвитку, ми починаємо соромитися того, що єднає нас із тим “рогулізмом”, тобто із тим “нашим”. Ми інстинктивно починаємо ділити все національне на святе, якого торкатися не можна і нице, якого ми хочемо позбутися. Але не в собі.... І навіть не в інших...
Ми перебуваємо в середовищі, яке пропонує нам очевидні виходи. Чому для того ж селюка такою привабливою є російська мова? Бо вона символізує вихід зі свого середовища. Для того ж селюка важливо приховати свої комплекси селюка і найлегший і найтупіший спосіб, яким він користується, – це прилаштовується до міської субкультури. Отак я колись давно у шкільні роки договорився до того, що мені зробили зауваження, що я мав би краще перейти на рідну російську, аніж старатися говорити по-українськи. Я так намагався показати у важливому для мене середовищі, що я “не рогуль”, очевидно ним стаючи, що рідну українську у вимові перетворив на чужу. (Якраз той випадок, який приніс мені внутрішній глибокий сором і вилікував від того).
У прагненні позбутися всього, що є неприємним у нашій нації ми наче автоматично намагаємося вискочити із самої нації, виокремити себе, як інакших. Особливо це помітно, як тільки відбудеться хоча б якийсь невеликий переступ у власному культурному розвитку, або внаслідок розвитку особливої чутливості. Чутливі люди часами і без знань правил доброго тону знають, що зле, а що добре у спілкуванні, чим можна зашкодити іншим і тому прагнуть того не робити.
У ставленні Сняданко до чоловіків (тут можу говорити про неї, а не її героїню, бо як би там не було, а написане виявляє і ставлення до написаного письменника, а щось там непомітно засудження персонажа, хоча мова іде “від я” і можна було б сміливіше іронізувати над тим “я”) виявляється саме отой комплекс, істинної причини якого вона так і не бачить. Причому все ж таки не назву цей комплекс ксенофілії суто жіночим. Він якийсь український, а не жіночий. Приниження нації ми всі намагаємося компенсувати за рахунок прилучення до “Європи”, навіть ширше -- до панськості. Ми, українці-західняки, хочемо бути “як пани” на Заході, а ті, що на сході України, бачать свою “панськість” у Росії (господа, барє...), бо власних традицій вишуканого пансько-інтелігентського історично не мали.
І ось маємо переливання такої дурні – в особистісні стосунки. Скільки б не сміялася Сняданко над моїми словами, я лише можу поспівчувати їй. Адже ж вона при тому всьому сама бачить, наскільки позанаціональним є все на тому всьому поприщі міжстатевих стосунків, а натомість хоче чи не хоче, а вимальовує картину непривабливого українського недоумка, хоча й іронізує, що він ось такий святий, що його, пробачте, до такого важкого і ницого акту дефлорації опускати не можна...
Тільки заради Бога, не сприйміть ці мої слова, як образу “щирого патріота” за свого вкраїнського хлопа... Тут інше, тут сум з приводу самого такого способу мислення, бо в основу навіть сексу (блін! J) вже закладається національна ознака. Що у Забужко, що у Сняданко. Наприклад, сексуальна неосвіченість самої героїні розповіді у порівнянні здавалося б з освіченістю іншою, вузівською, все ж таки теж неосвіченість і вона, ота сексуальна неосвіченість (а тому готовність до упереджених оцінок людей) – це все ж таки неосвіченість. ТЕМНОТА, якої вона не тільки не соромиться, а ще й хизується нею, звинувачуючи кого завгодно – українця, росіянина, єврея, італійця, німця – але не себе і не свою темноту.
У мене був такий однокласник, який казав, що його дружина мусить бути обов’язково українкою (я школу закінчував у 1974, сам розгул інтернаціонального виховання J ). Ну, він ще додавав, що вона мусить бути ідеальною чистюлею. А в результаті його першою жінкою стала не українка. І мене, між іншим, більше приваблювали тоді стосунки із російськомовними дівчатами. І все лише тому, що вони були вільніші, відвертіші, простіші у стосунках, а наші україночки – були мовчазні до неймовірної скромності, зазвичай скуті, стримані, або ж навпаки через ті ж таки комплекси і страхи, надмір ущипливі, як ото героїня Наталки Сняданко, коли спілкувалася зі “своїми”, а не з п’яним італійцем, що лізе до її ліжка.
А який висновок тої повісті? Яка ж таки ідея задля якої все викладалося?
Здавалося б, “ура!” – можна героїні і читачам зробити висновок, що головне в стосунках статей не національне, а духовна близькість. Але от признайтеся щиро – ви особисто такий висновок зробили? Я от – ні, бо мене до нього не привели. Мені дали змогу порадіти, що серед європейців все ж є кращі, за нас... і що героїні пощастило більше, ніж описуваним українським і неукраїнським літературним геніям, із яких вона іронічно починає розповідь, пересмикуючи цитати і знову ж таки порівнюючи зі “світовими” стандартами... А може їм не пощастило тому, що вони не сексуальної шукали спорідненості і що сексуальну спорідненість їм мало дати інше? Або що нереалізованість їхніх кохань пролягає через надмірну чутливість, якої, може, бракує “здоровій дівці” Сняданко і яка їй не зрозуміла? Хоча б чутливість не зробити комусь боляче...
Ще одне.
Мене одного разу згадувана тут пані (яка взагалі-то таки писала гарні вірші і мала свої друкован збірки і була публікована у ) звинуватила у “сльозливості” в моєму писанні, а я для сміху взяв і понавибирав цитат із Шевченка, де згадуються його “сльози”. Там що не крок, то плач... а деколи “вже не плачу не сміюся, а вию совою... “ спробуйте колись самі, то неважко. Віршів із плачем – там повно! А ще інший “дослідник” Шевченка повибирав все, що стосується крові і вбивства у його віршах і назвав його вурдалаком. Упередженість у виборі завжди така.
Сняданко у тому – не виняток. Чесне слово, мене дуже зачепило її пересмикування цитат і їх порівняння знову ж таки з “європейськими”... Адже хворобливе, болюче, а тому деколи спотворене почуття, передане образом, так легко пародіювати і висміювати... Якщо мати достатньо на то “здорового” бадьорого і позбавленого співчуття цинізму.
І знову в жодному випадку не можна розцінювати ці мої слова як спробу захисту старим пеньком цінностей національної літератури. Шо я там маю вступатися за Франка чи Стуса. Мені то до лямпки. Більше того, вслід за Сняданко я можу додати, що сам особисто за своїми відчуттями і оцінками із своїм досвідом (можливо і замалим для таких оцінок, не заперечую) переконаний, що українська література не дала поки що жодного письменника, який міг би вільно увійти в контекст світової літератури (врешті і не увійшов). Виняток суб’єктивний я роблю тільки для Лесі Українки, яка і досі рівнем, тематикою мислення, які є дуже важливими для літературного твору, може бути залучена до світової когорти. Як ото, наприклад, російські Достоєвський і Толстой. Можливо, є щось таке у Франка, щось у Коцюбинського... Я маю на увазі, що чимало освічених літературно людей у світі Достоєвського і Толстого знають, можливо і ще інших (там немало таких імен є), а хто де в творчості звертається до бодай когось з українських письменників? І де в їхній творчості проблематика, яка хвилювала б будь-кого у світі, що виводить її на вселюдські цінності, а не лише внутрішні, національні?...
Але і це, мабуть, не найголовніше в усьому, що я хотів сказати, а найголовніше – ось що.
І надалі, поки ми будемо вважати, що така література варта називатися письменницькою роботою, її вершиною, ми не будемо мати шансів на те, що ми завоюємо успіх у тих іноземців. Ми знову ж таким, маючи “лише” на найвищому рівні Андруховича, так і будемо сидіти в себе любити-нелюбити своїх і точно так само їхати “туди” і любити-нелюбити чужих. Так, поіронізуємо над собою, посміємося над ними, але не більше. Ми не будемо цікавими нікому. Якщо Сняданко із “цим” може їздити по світах, це просто жах.... Ні, нехай їздить, раз їй так пощастило, але якщо це основа до нашої теперішньої літератури, і саме тим місцем її демонструють, зокрема у Польщі, то я глибоко сумую з того приводу...
І ж не маю я нічого проти неї, нехай собі буде, у кожного слухача мусить бути свій Степан Гіга, Теодор Кукурудза, Тая Повалій, Тіна Карль чи Філя Кіркоров, але ж вона не одна! Видавці нині нічим, я бачу, не ліпші за телепродюсерів. Аби продавалося! Тому вони і готові те, що публікують, демонструвати як вищі зразки літератури...
Шкода мені тої розумної дівчини Наталки, зіпсують вони її і вона сама повірить, що відома письменниця.
Ееех! І шкода мені теж себе і свого змарнованого життя J