Статті, блоги

Час відьом

Віталій Кривоніс | 12.10.11 22:28:39

Двадцять років тому, коли священики молилися за Україну, а люди ставали на коліна на майданах, бо «народилася страшна краса »(1) , коли рухнув моноліт на кістках, а наш народ отримав-таки незалежну державу, – всі чекали нове покоління в культурі і, зокрема, в літературі. Всі чекали, що нова, пружна і могутня хвиля зірве греблю, насичить живою водою духовну ниву, відродить занехаяні чорноземи. Що письменники дістануть із запилених шухляд заховані від цензури скарби – романи, повісті, збірки оповідань... і тоді почнеться таке...

---

Не почалося.
Не дістали.
Не було чого.
Шухляди виявилися порожніми, надії – марними. А тоді стало не до літератури...
Звичайно, дев’яності роки позначилися кількома знаковими постатями у літературі, як-от Забужко чи Андрухович. Але – виключно на рівні постатей, і аж ніяк не на рівні покоління чи хоч би школи; а єдиним «жанровим» письменником, хто, так би мовити, відбувся, є Андрій Курков (та й то радше по Європах, аніж на наших теренах).
Минуло десять років. Підзабулися «бандитські дев’яності», набувши навіть певного ностальгійного романтизму, молода нація сяк-так сперлася на ноги, з’явився навіть україномовний книжковий ринок. І нові автори, нові імена, молоді інтелектуали: Жадан, Карпа, Дереш, Чех, Поваляєва, Люко Дашвар, тоді ж стали у пригоді трохи старші – Матіос, Ульяненко, Покальчук, Винничук тощо. І це таки було нове покоління, більше знане під промовистою назвою «укр. суч. літ.» – інша справа, що масових симпатій постмодерна парадигма не здобула. І не могла здобути: адже типові герої «мейнстріму» виявилися «ментально чужими» (Ю.Камаєв) для пересічного читача, якому лишилося вдовольнятися Акуніним, Донцовою, Бушковим і Лук’яненком (не Левком, а Сєргєєм, який російський фантаст). Інтелектуали писали про інтелектуалів і маргіналів, із якими важко (а подеколи і просто гидко) себе асоціювати.
Це коли дуже-дуже спрощувати ситуацію.
Тут «жанровій», чи пак масовій прозі є чим похвалитися: романи Кокотюхи, Роздобудько, подружжя Дяченків, Дубинянської, Литовченка, Кравченко (тої, що Девіль), того ж Винничука... Проте, знову ж таки – не порівняти зі злетом відповідного ринкового сегменту в тій таки Росії (мовчу вже про Європу). Масовий український читач – із багатьох причин – знову кинутий напризволяще.
Минуло ще десять років. Роззирнімося навколо. І визнаймо щиро: справи кепські.
Немає зайвої потреби казати про слабку сегментацію книжкового ринку, про відсутність контакту масового читача і масового письменника, про відсутність «жанрової прози» як такої, про хиби видавницької політики тощо. Ситуація відома. Краще запитаємо: а чи взагалі є надія зацікавити нове покоління читачів, чи є адекватна пропозиція?
Як співав один відомий рок-музикант:
«Де ви, ті, хто зметуть нас з лиця землі?»
Насправді – не так уже й далеко.
Озирніться на прадавній Степ, возз’єднаний вічним Дніпром-Славутою. Туди, де колись точилася кривава борня, де розкидані козацькі шаблі й кістки, де на курганах чатують кам’яні баби, де ходили босоніж лірники і кобзарі, відьми і характерники, майстри чарів і слова. Вони ніде не ділися. Вони – поруч. Вони завжди поруч.

Січеславщина дала світові щонайменше трьох видатних прозаїків: Підмогильного, Гончара і Загребельного. Мабуть, це таки непоганий анамнез. А коли пригадати внесок Придніпров’я у масову літературу, то зринають імена фантастів Віктора Савченка, Василя Головачова (і хай будуть на його совісті «хохли» та популяризація імперської міфологеми), Федора Чешка, Яна Валєтова, Оксани Панкеєвої, «детективників» Бондаренка і згаданої Кравченко... Так, нехай половина з них пише російською, та хіба це проблема для нашого двомовного краю?
Але чомусь мені здається, що обличчя нового покоління наших прозаїків буде жіночим.
Дивіться самі: Леся Несторівна Степовичка, голова Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників України, широкому загалу відома не лише як поетеса, а ще й як авторка роману «Шлюб із кухлем пільзенського пива», одного з найкращих взірців «емігрантської» прози, де майстерно переплітаються психологічний, соціальний, філософський і навіть лінгвістичний плани. Чи взяти творчість Олександри Кравченко-Девіль: її психологічні, соціальні, історичні романи вже давно полюбилися дніпропетровським читачкам. Ще можна згадати дитячого письменника Еліну Заржицьку, лауреата конкурсу «Коронація слова-2011» (взагалі-то вона казкар, але мене особисто найбільше вразила її повість «Три сходинки Голодомору»). Не можу не відзначити також роман дніпродзержинської поетеси Марії Дружко «Шейла», присвячений подіям нещодавньої війни в Іраку, а також збірки Наталки Дев’ятко «Казки країни сновидінь», «Три кроки до світанку» і її дебютний роман «Компас і карта», першу частину трилогії «Скарби Примарних островів». А згадаймо ще кількарічний проект «Молода муза»: майже всі переможці останніх років – жінки, дівчата, прекрасні мавки і відьми, справжні чаклунки. Подібні до тих майстринь чарів і слова, що берегли і передавали пам’ять пращурів із покоління у покоління коло родових вогнищ. Тепер вогнища нам замінив Інтернет, і це не тішить, але, хай там як, традиція триває.
І це прекрасно.
Звичайно, вони всі дуже різні, за тематикою, за стилістикою, вони творять оригінальні, неподібні один до одного світи, проте є багато спільного: потужні, справжні почуття, сильні герої, небайдужість до чужого страждання, принципове небажання загравати з читачем, підсовуючи шаблонну жуйку чи гламурну карамельку, відсутність маргінальних, «контркультурних», антисоціальних і ширше – протиприродних практик у тематиці й естетиці, а ще – потяг до психологізму, до дивних перлів людської душі, і непереборний життєстверджуючий романтизм (притаманний на загал нашій літературі!), з якого нині так модно кпити.
І маю втіху твердити, що відьомського полку прибуло.

Із творчістю цьогорічної переможниці «Молодої музи» у старшій групі прози Ольги Кремльової (творче псевдо – Ольга Кай) я знайомий десь із 2006 року. На літературному конкурсі «Сучасна Нереалістична Проза», що проходив на російському інтернет-ресурсі www.samlib.ru , трапилося її оповідання «Лебединая песня». І перше враження – гарний переклад невідомого твору Бредбері. Потужна екологічна ідея, яскравий «постапокаліптичний» «відеоряд» і гостре до щему відчуття втрати – але і надія, прихована в глибині простенького дитячого малюнка...
Екологічну тематику авторка розвиває у романі «Городская ромашка» – і переносить проблему забруднення з зовнішнього, матеріального плану в психологічний, морально-етичний, світоглядний, виходить на рівень міфічного конфлікту «чистоти» і «скверни». Кому цікаво, ось посилання на мою розгорнуту рецензію на цей чудовий твір: http://www.dniprolit.org.ua/archives/962 .
Продовжено цей конфлікт у романтичній повісті «Казка про музиканта», що ввійшла до фіналу літературного конкурсу «Золотий лелека». Інша справа, що там увага акцентується насамперед на соціальному аспекті. Чи має право держава контролювати творчих людей? Може здатися, що це питання давно вже не на часі, бо ж тоталітарні часи давно минули, скасовано цензуру, «що хочеш, те й пиши, кого куди хочеш, туди і посилай», свобода творчості і все таке. Та справа не у політичних переслідуваннях: у змальованому авторкою світі за ґрати можуть кинути, звинувативши у «заборонених чарах», будь-якого митця, чиї твори не вписуються в усталений естетичний канон. Твори, що надихають, розраджують, обнадіюють, відтворюють потаємну красу всесвіту – о, такі твори не потрібні владі, бо роблять людей небайдужими, відтак непідконтрольними. Це вам не Йолка і не Яйца Судьби: влада не боїться умца-умци і недолугих жартиків на фізіологічну тематику. Натомість справжні митці, чия творчість і справді подібна до чарів, бо чарує, – стають символами опору, не як мученики, а як пророки. Можна зауважити, що розвинуте суспільство не потребує пророків і вождів – але покажіть мені настільки розвинуте суспільство! І вже тим паче не в наших палестинах. Отже, «Казка про музиканта» – це свого роду антиутопія, прогноз, а не погляд у нещодавнє минуле.
Але найбільше мене вразив роман Ольги Кай «Саомі». Ні, не про Фінляндію . Про конфлікт влади і особистості, про кризу мультикультурної імперії, про пошуки свого призначення, взаємні обов’язки учня й наставника, випробування і кохання, зраду і вірність, звитягу і підступність, про відповідальність за свої вчинки... Важко визначитися з жанровою приналежністю твору: тут і романтична казка, і пригодницька фентезі, і метаісторичний роман, і, звичайно ж, любовна історія. Живі та дуже неоднозначні герої, як головні, так і другорядні, тож ділити їх на позитивних і негативних можна лише умовно. Так, головна героїня Інга починає із підлості, проте не має іншого виходу: під загрозою життя її близьких. А головний герой Ярат, саомі-перевертень, ледь не втратив душу в імперському підземеллі, – йому вкрай важко знайти хоч якийсь сенс життя, він доволі молодий, але вже нічого не бажає, і має якось дати з цим ради. Це мені, до речі, нагадало «Вовкодава» М.Семенової: міфологема покаліченого супергероя, якому треба наново вчитися жити. Але і світ навколо міняється: рухнула імперія, але не звички і принципи, не стереотипи і не глибинна сутність. Вчорашні герої сьогодні стають покидьками суспільства, міняються лише люди і назви посад. Герої, що пройшли крізь вогонь і воду, мають подолати найважче – «мідні труби», довести, що вони справжні, на відміну від любителів загрібати жар чужими руками...
А наскільки це актуально для наших часів – гадаю, цілком очевидно.

Ольга – призер обласного літературного конкурсу "Україна є!" (2011), переможець обласного конкурсу "Молода муза" (2008), фіналіст всеукраїнського конкурсу творів для дітей та юнацтва "Золотий лелека 2008", а також член обласного літературного об’єднання ім. Павла Кононенка. Її твори друкувалися в журналі «Український Фантастичний Оглядач (УФО)», м. Львів, у збірнику «У вирі дум і почуттів» (2008, Дніпропетровськ), а нещодавно у збірнику «Золота Мантикора» вийшли оповідання «Гость» і «Памяти» (в авторському перекладі). Найліпше авторці вдаються пригодницько-романтичні та казкові твори, як у малій, так і у великій формі, і є взірцями гарної психологічної прози, дуже жіночної та водночас – моторошної, коли усвідомлюєш: тут закінчується фантастика і починається наш світ, із нашими проблемами і конфліктами, що це вже не розважальне чтиво – проте і не модна цинічна псевдоінтелектуаль-на забавка...
Тепер – слово авторці.

1. Коли і як почали писати?
Почала не так давно, після закінчення університету. В мене був один сюжет, який я давненько намагалася записати, та нічого не виходило. Аж ось, нарешті, вийшло. Так я почала писати свій перший роман, заснований на якихось дитячих вигадках, іграх в космічних піратів та інопланетян. Він вийшов дуже романтичним та дуже-дуже наївним, але мені сподобалось.

2. Навіщо Ви пишете? Головний мотив творчості.
По-перше, для того, щоб самій отримати задоволення. І від процесу, і від результату. І вже по-друге, по-третє і далі - для того, щоб подарувати задоволення іншим.

3. Улюблені письменники або ті, що вплинули найсильніше на творчість і особистість
Не знаю, чи можу назвати улюблених. Мені подобаються різні книжки різних письменників. З казок це – «Золота куля» Почепцова та «Чарівник Смарагдового міста» Волкова, «Розмовляючий згорток» Даррелла. Фантастика – «Година Бика» Єфремова, «Загублений світ» Конан Дойла, «Зрада вищої проби» Рендала Гаррета. Також серед улюблених книжок «Віднесені вітром» М.Мітчелл, «Джен Ейр» Ш.Бронте, «Гордість та упередження» Дж.Остін. Із сучасних, мабуть, Марія Семенова – її «Вовкодава» я перечитала не один раз, ця книжка була відкриттям не тільки завдяки її ідеям та образам героїв, а й не в останню чергу завдяки чудовій мові автора. Також дуже добре мені відпочивається з книжками Ольги Громико.

4. Коло творчих інтересів: звідки беруться теми.
Теми беруться завжди з реального життя, незважаючи на те, що втілення вони зазвичай отримують у казкових світах. Це і екологія, і конфлікти між владою і підданими, між батьками та дітьми, та, звісно, любов. Стосунки між людьми – то взагалі вічна тема, і її можна розкривати кожного разу по-новому.

5. Чому Ви пишете жанрову прозу (фантастику, казки)? Ніколи не кортіло написати «серйозну» прозу, «мейнстрім»?
Пищу що пишеться, що цікаво. Взагалі-то мейнстрім – це те, що популярне, що зрозуміле кожному. А чи не всі ми в дитинстві читали казки? Та й зараз читаємо, тільки трішечки інакші.

6. Яким ви бачите свого читача?
Мабуть, романтиком та оптимістом десь глибоко-глибоко в душі.

7. Що складніше написати: оповідання чи роман?
Не знаю, що складніше. Для мене цікавіше написати роман, і хоча зрідка я пишу також оповідання, але великі речі в мене виходять значно краще.

8. Основна мова творів. Мовно-кон’юнктурний конфлікт: чи впливає на вас?
Основна мова творів – російська. Українською пишу рідше, ніж перекладаю. Вважаю, що мовний конфлікт в нас продовжує існувати лише тому, що це декому вигідно. Я вільно спілкуюся українською, і доки мені не забороняють говорити російською чи українською, конфлікту для себе я не бачу. Власні твори можу перекласти й сама.
До речі, знання кількох споріднених мов обов’язково стає у пригоді авторам фентезі, особливо слов’янського. Не має потреби вигадувати якісь слова та назви, якщо їх просто можна взяти з іншої мови, і вони, найчастіше, будуть зрозумілі читачеві.

9. Чи маєте досвід співавторства та чи хотілося б написати щось у співавторстві?
Досвіду не маю, та, мабуть, і не намагатимусь. Найбільше, на що я здатна – це радитись щодо якихось окремих ходів, як-то стратегія штурму замку, план визволення в’язня тощо.

10. Кінематографічні прийоми у літературі: сценарій, побудова сцени як кадр: чому цим користуєтеся?
Якщо користуюся – це несвідомо. Знайомство з кінематографом та його прийомами, навіть у якості звичайного глядача, впливає на бачення світу. Ті, хто створював і створює кіно, довго вчилися захопливо показувати нам світ, а зараз і письменники вчаться не лише розповісти, але й показати.

11. Пишете для реалізації «тут-і-тепер», з «близьким прицілом» актуальності та злободенності чи, так би мовити, «для вічності»?
Як вже казала, для задоволення. Звісно, є певні амбіції, але я намагаюся не вибудовувати планів, бо життя для цього надто непередбачуване.

12. Роль літературної творчості у вашому житті – чергове захопливе хобі чи мета?
Наразі це просто частина мого життя.

13. Чи бувають «творчі кризи» і як проявляються?
Бувають такі періоди емоційного спустошення, коли начебто й час є для творчості, але думки якось губляться, нічого путнього в голову не йде. Від усіх цих «криз» добре допомагають подорожі, особливо коли вдається на тиждень-два вирватися зі звичного оточення і так би мовити «перезавантажити» свідомість.
Взагалі ідея нового твору може народитися з чогось почутого, побаченого, відчутого, у відгук на чужу творчість, під музику. Наприклад, слухаючи композицію «Storm» Blackmore's Night, я просто побачила танцівницю у яскраво-червоному вбранні біля високого багаття. Трошки згодом зрозуміла, що в мене є ще один герой – молодий некрасивий скрипаль. Ці обидва герої з’явилися в «Казці про музиканта».

14. Що для вас важливіше: прописати героя чи довести магістральну ідею?
Найважливіше, мабуть, розповісти історію без фальші, щоб відчуття, що все відбувається або відбувалося насправді, не втрачалося ні на мить. Мені також цікаво спостерігати за героями, слідкувати, як вони змінюються від початку оповіді до її фіналу. А щодо магістральної ідеї – річ у тому, що я починаю її бачити в романі вже ближче до завершення, до написання останніх розділів, а то й після. Тому розкриття ідеї я собі зазвичай за мету не ставлю.

15. Хобі, їхній вплив на творчість.
Хобі в мене небагато. Це танці, подорожі, фотографія. Інколи ще чимось захоплююсь – навчилася непогано плести гачком та почала вивчати іспанську. Хобі впливають на творчість так, як і будь-який інший досвід. Принаймні я знаю, як це – багато ходити пішки, а мало яка фентезі-книжка обходиться без подорожей. Також кілька моїх героїнь танцюють.

16. Яку здобули освіту і чому саме таку?
Освіту здобула за спеціальністю «інформатика». Тоді, в одинадцятому класі, я ще не знала, ким хочу бути, чим займатися в житті. З комп’ютерами була майже незнайома, але це чомусь здалося мені цікавим.

17. Екологічна тематика у ваших творах: із чим пов’язана така цікавість?
Не можна любити природу і не перейматися тим, що посеред зелених оаз виростають смітники, що стає непитною річкова вода, зменшується розмаїття видів. Для мене проблема екології – насамперед проблема виховання, бо як можна вирішувати глобальні питання в цьому плані, коли більшості населення це байдуже, і кожного року після травневих свят балка біля мого жилмасиву перетворюється на смітник.

18. Улюблена тварина і рослина.
Наразі улюблена тваринка – це моя трикольорова кішка Машка. Щодо рослин: люблю тюльпани, бо вони яскраво квітнуть, люблю шовковицю, бо смачна, люблю тополі, бо вони так солодко шумлять. А ось улюбленої нема.

...Сонце сідає над степом. Ідуть у небуття титани, у присмерку постають тіні, насувається непроглядна ніч – без місяцю й зірок, без ласки і тепла, хижа і крижана. Хто вийде до багаття, щоб нести варту до ранку? Хто підведе очі вгору, коли інші сплять? Хто почує заклик помираючих велетів духу? Любителі пива? Звитяжні дослідники сексу в польових умовах? Знавці «простого народного життя і гумору», адепти матюкливого соцреалізму? Їх уже кликано. Тіні довшають, а до світанку ще дуже далеко...
Але я бачу інших.
Ви впізнаєте їх за їхніми очима. За їхніми словами. За волелюбною вдачею і вітром у волоссі. Прекрасні і грізні, доньки і матері Степу, хранительки найбільшого нашого скарбу – Слова. Вони вже тут, вони промовляють імена героїв, – не лантухів з кістками, а живих і яскравих, як мало хто з реальних людей.
Вони шепочуть над вогнищем, вони чаклують – а я чекаю на шторм, що може стати благословенням.

---

1. Вислів Нобелівського лауреата з літератури Вільяма Йейтса з приводу здобуття Ірландією незалежності