Критика, рецензії
«ЗЕЛЕНОМУ СОНЦЮ» – ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ
Петро Коробчук | 07.10.11 16:04:40
(Замість передмови)Захід зеленого сонця / Олексій Ганзенко; передмова Петра Коробчука. – Луцьк : Смарагд, 2011.
Майже усі ми знаємо, які проблеми виникають при виданні книжки. Звісно, йдеться насамперед про фінансову сторону цієї справи. Тому не дивно, що у наш комп’ютерно-бурхливий час деякі письменники, надолужуючи свою паперову некнижковість, йдуть в інтернетівські прийми-найми. Почуваючи, до речі, себе там досить комфортно. Втім, більшість із них, на мою думку, лукавлять з приводу отієї самої «комфортності».
Бо хто б і що не говорив, а такий матеріальний об’єкт, як книжка – то є субстанція, котру можна помацати руками, навіть вдихнути неповторний «літературний» аромат (особливо новеньке, щойно з друкарні), поставити на полицю поруч з іншими «братами й сестрами», взяти з собою в дорогу… А от уявіть: у вашій квартирі катмає струму. Байдуже – день чи ніч. Відповідно – нема й Інтернету. І «моніторної» книжки ви читати не зможете аж ніяк. (Ну, можливо, частотність безструм’я й перебільшую, але, але…)
До чого це я веду, спитаєте.
Спробую відповісти… От недавно трапилася мені проза Олексія Ганзенка. Чесно: до того ні слухом ні духом про нього. А позаяк ніякої «персоналки» при Олексієвій прозі не було, то й довелося занурюватися в інтернет-хащі, щоби прозондувати це ім’я. І виявилося: Ганзенка в мережі є напрочуд багато. І поезія, і проза. Оповідання й новели, повісті й романи. (Для тих, хто зацікавиться О. Ганзенком і захоче «промоніторити» його – подаю назви більших речей літератора – «Немає сонця» та «Раби щурів – щури рабів» (повісті), «Розкинувши руки над прірвою» та «Неправда життя» (романи). Втім, про «електронну» творчість наразі не говоритимемо. Завдання в нас інше, а саме – спробувати проаналізувати його сьогоднішню книжку новел та оповідань під назвою «Захід зеленого сонця».
Олексій Ганзенко з 1958 року. За віком – ніби восьмидесятник. Тож можна бути впевненим: життєвого досвіду йому не бракує. Це плюс. А от що він випав зі свого покоління, не «обріс» літературним блатом і потрібними побратимами (або й спонсорами) – це, однозначно, – мінус. Ну, з плюсами-мінусами ми ще розберемося. Мо’, він свідомо «випав» і так само свідомо ігнорує побратимів енд спонсорів. Гадати не будемо. А можливо, я взагалі помиляюся і щодо першого, і стосовно другого…
У новелах, що потрапили мені на очі, не присутніє жодного натяку на учнівство, маю на увазі кидання-шарахання зі сторони в сторону до того чи іншого літерата, при цьому намагаючись звільнитися від «впливу-опіки» (свідомої чи несвідомої) і того, і того. Я вважаю (звісно, суб’єктивно (хоча!), що в «молодого» автора є лише один вчитель, точніше – вчителька, а саме – українська мова (як би пафосно це не звучало). Але позаяк українською писало (і пишуть) багато літераторів – то в Олексія Ганзенка не могло не бути попередників, озираючись у минуле, і сучасників, у сьогодні вдивляючись.
І отих самих попередників-сучасників я називатиму довільно. При цьому не коментуючи свого списку.
Отже… Одразу ж спадають на думку Василь Стефаник і Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко і Майк Йогансен, Григір Тютюнник і Анатолій Дімаров, Віктор Міняйло і Галина Тарасюк, Юрій Винничук і Володимир Даниленко… Ну, цих імен, вважаю, доста. А от в наступний ряд Олексій Ганзенко якось у мене не вписується. Тобто я не бачу його в «компанії», скажімо, Степана Процюка чи Юрка Іздрика, Тараса Прохаська чи Світлани Поваляєвої. І нема на то ради.
Насамперед слід зазначити, що О. Ганзенко не орієнтується на так званий постмодернізм. При-наймні у цій книжці я цього не спостеріг. Він, гадаю, орієнтується на найкращі зразки прози кінця XIX – XX ст. (До речі, інформації про те, що наш автор має філологічну освіту – я не виловив ніде. Але те, що він філолог за покликанням – поза всіляким сумнівом).
Повертаючись до постмодернізму… Зрештою, я би взагалі уникав будь-яких згадок про ізми. Бо на мій читацький штиб – є просто література ніяка (про графоманію не згадуватимемо – цур їй) і хороша література. Третього не дано. І якщо я вже пишу про Ганзенка, то значить він того вартий. Тобто письменник із Київщини (хочеться сказати: київський) – література хороша.
Великий позитив О. Ганзенка в тому, що він уміє на невеликій новелістичній площі побудувати буття в усіх його уявних і неуявних вимірах. Йому не заважають малі темпоральні рамки, він спроможний вмістити довгу біографію деяких героїв-антигероїв у два-три абзаци, одним штрихом портретувати конкретну постать чи означити певну подію.
Персонажі його новел – а це і люди, і тварини (зокрема пес, окрім того, ще й такі екзотичні як на українські терени представники братів наших менших, як слони) – водночас і трагічні, і комічні. Кожен з них веде боротьбу за своє місце під сонцем-місяцем, змагаючись то із самим собою, то з іншими, то з обставинами. Іноді вони програють – або залишаючись при цьому живими, або закінчуючи летально. Часто дійові особи не є дієвими. Або якщо і є такими – то їхні вчинки диктуються радше меркантильними інтересами, а не любов’ю до ближ-нього свого.
Втім, не завше і не скрізь вони борються, окремі з них пливуть за течією, намагаючись при цьому прихопити ще й інших.
Якщо пунктирно, то умовними (але повноправними) персонажами прози О. Ганзенка можна назвати кохання і пристрасть, алкоголь і спротив йому, пошук справедливості і правди, гроші і безгрошів’я, страх і безвихідь, безнадію і смерть…
Скажете, щось не дуже радісний перелік, переважно похмурий. Не заперечую. Але письменник не забуває і про світло, і не лише про світло в кінці тунелю. Тому хоча не раз між його рядками можна прочитати «Да здравствуєт нєбитіє!» і «Поганяй до ями!» (за А. Тесленком) – та все-таки він вірить в людину. А нам залишається повірити Олексієві Ганзенку.
(Вибачте, що обійшовся без цитувань-посилань на О. Ганзенка, всупереч усталеним приписам щодо переднього слова. Зверніть увагу на підзаголовок статті – «Замість передмови»…)
Певно, оцим, попереднім (в дужках) абзацом я і обмежився б. Бо не ставив собі за мету писати літературознавчу розвідку чи якусь компаративістичну статтю для наукового видання. Моє діло – прикормити читача, закинути йому наживку. На яку він має клюнути.
Але хотілося б ще додати два моменти…
Отже, стосовно мінусів, як і було обіцяно вище. (А то щось тільки позитивне про автора, хоч і куцо). Власне – щодо одного.
В Олексія мені не подобаються прямолінійні іменникові назви новел, наприклад, «Нога», «Яйце», «Недопалок», «Буряки», «Пес» і т.д.
Мені до вподоби більш ускладнені конструкції, в яких є певна інтрига, котра якщо й не захоплює, то принаймні привертає увагу. Для порівняння подаю свої варіанти тих самих новел: «Сміх крізь сльози, або Відро чемергесу», «Подвійне полювання, або Вічний Тарзан», «Куріння шкідливе для вашого здоров’я, або Барбі на шпалах», «Пропита дранка, або Сапа – інструмент небезпечний», «Чорна скриня, або Пам’ятайте про реінкарнацію». (Даруйте мені «подвійність» – люблю це діло, воно ще з часів активного періоду моїх занять літературною критикою).
Звісно, я згідний з тим, що в Ганзенка є оригінальні титули, бо, скажімо, не можуть не зацікавити читача хоча б такі-от назви: «Ефемериди», «Недоречний дощ», «№ 118», «Захід зеленого сонця», «Не хотіла», «Зайці з автоматами» і т.д.
І насамкінець ще один «ліричний відступ»…
Пригадую, колись, 1997 року у видавництві «Ґенеза» вийшла антологія сучасної української новели «Квіти в темній кімнаті». До неї ввійшло 33 автори. Тобто і прізвищно, і географічно вона насичена.
Упорядник «Квітів…» Володимир Даниленко наскільки міг повно й об’ємно репрезентував найкращі, на його думку, твори (малого жанру) сімдесятників-восьмидесятників. Звісно, я розумію: «Нельзя объять необъятное». А тому не дивуюся, що Олексія Ганзенка там не було. Чи програла від того антологія? Не без того. Чи програв Ганзенко? Можливо. Але те, що програв читач – український – однозначно.
Але нині в нас усіх (і в Даниленка теж) з’являється можливість надолужити втрачене. А «Захід зеленого сонця» вважатимемо зеленою вулицею для талановитого письменника…