Статті, блоги
Дискусія «Рецепція сучасної української літератури в Росії»
Тетяна Кохановська, керівниця молодіжної редакції видавництва “Теза” | 23.09.11 18:05:07
17 вересня у актовій залі ЛОІППО відбувся цікавий захід - дискусія на тему «Рецепція сучасної української літератури в Росії», організована часописом «Новый мир», за підтримки журналу «ШО».Виголосили заздалегідь заготовлені чи то розлогі промови, чи то міні-доповіді такі персони:
Андрій Василевський (Москва, Росія), поет, головний редактор «Нового миру»;
Марія Галіна (Москва, Росія), поет, перекладач, зам. завідуючого відділом критики й публіцистики «Нового миру»;
Олена Марінічева (Москва, Росія), перекладач, промоутер української літератури в Росії;
Модерували дискусію:
Аркадій Штипель (Москва, Росія), поет, перекладач
Михайло Назаренко (Київ, Україна), літературознавець, критик.
Також активну участь в обговоренні взяли:
Максим Амєлін (Москва, Росія), поет, видавець, перекладач;
Інна Булкіна (Київ, Україна), культуролог, літературознавець;
Юрій Володарський (Київ, Україна), критик, журналіст;
Маріанна Кияновська (Львів, Україна), поет, прозаїк, перекладач, літературознавець;
Тетяна Кохановська (Київ, Україна), критик, редактор;
Борис Херсонський (Одеса, Україна), поет, перекладач, есеїст.
Окреслюючи коло питань, яке мала б охопити дискусія, пані Кохановська висунула дві тези. Теза перша: в останні роки в Росії наростає інтерес до української літератури, й мірою того, як збільшується присутність українських текстів в російському культурному просторі, починається осмислювання цього явища з боку критики. Й метою дискусії є, зокрема, спроба з’ясувати, що саме приваблює в українській літературі російського читача – незнані змісти, особливості поетики?.. Теза друга: будь-яка культура усвідомлює себе через трансляцію у світ, тому для українських учасників ця дискусія – ефективна можливість роздивитися себе у люстрі іншої культури, спорідненої, але водночас принципово інакшої.
Тоді естафета перейшла до пані Галіної, яка ознайомила присутніх із вельми показовою добіркою розмаїтих відгуків про українську літературу – фахових, від критиків, й аматорських, з блогів, схвальних й навіть нищівних. Попри таку строкатість, вочевидь, що найбільше смакує українська література поціновувачам новацій, експерименту, звільнення від гніту традицій. Натомість прихильників охоронительної традиції українська література часто-густо дратує, аж до гнівних інвектив. Один подібний відгук, що рясніє викривальною лексикою радянської доби, на кшталт «міазми растлєнія», був зачитаний під дружній регіт всіх присутніх. До речі, хоч і анекдотичний, він також є показовим – бо претензії автор має не лише до української літератури – через нео-естетизм, західні впливи, навіть через «оранжізм», - але й до тих, хто популяризує українську літературу в Росії. Це, на думку автора, роблять «товсті» журнали, й настільки активно, що українська література вже витискає з інформаційного поля російську, пропагуючи «духовний розпад особистості й соціуму» й загалом посіваючи мор, глад і спустошення у духовному просторі «Руського міру».
Коли присутні просміялися, слово взяв пан Василевський, головний редактор саме такого підступного товстого часопису, «Нового миру». Оце й вилізло на світ, що таки «Новый мир» є затятим посівачем української зарази. Бо українською літературою цікавиться віддавна, переклади, насамперед віршів, друкує вже кілька років. А у 2011 розперезався остаточно, виголосив його «роком України», в чому часописові посприяла Федеральна агенція з друку та масових комунікацій РФ, яка надала невелику грантову підтримку цьому починанню. «Рік України» означає не лише те, що збільшилася масова частка перекладів з української, прозових і поетичних, але й з’явилася критика, присвячена українській тематиці. Отже, лише цього року в «Новому мирі» вийшли друком в перекладах з української: прозові тексти та есеї - роман Наталі Сняданко «Чабрець в молоці», добірка оповідань Сергія Жадана, оповідання Юрка Іздрика «Боро плюс» і «Коридор», заголовний есей Тараса Прохаська зі збірки «БотакЄ», знов-таки заголовний епатажний «Ги-ги-и» Юрія Винничука, оповідання Євгенії Кононенко «Два квитки до опери» та три оповідання Тані Малярчук з книги «Звірослов», есей Юрія Андруховича «Центрально-східна ревізія. Галицька хронологія», й нарешті, всупереч сучасній практиці журналу - не друкувати великі прозові твори у кількох номерах, - фрагменти з «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко, що незабаром вийде книжкою; вірші (в розділі «Нові переклади») – велика добірка поезій Василя Стуса у перекладі Дмитра Бака, та Василя Махна у перекладах Максима Амєліна, Марії Галіної та Аркадія Штипеля (була презентована на цьогорічному Літфесті - см. тут). Також цього року друкувалися у великій кількості російськомовні автори України: прозаїки Андрій Краснящих, Сергей Шикера та Володимир Рафєєнко, поети Андрій Дмітрієв, Наталя Бельченко, Максим Бородин, Анастасія Афанас’єва, Юрій Смирнов, Илля Ріссенберг, Людмила Херсонська, Iгор Божко.
Критика й публіцистика, пов’язана з Україною, не просто збільшилася у кількості й розмаїтті, але й набула, так би мовити, системного характеру – не лише регулярно з’являлися рецензії, але й була запроваджена фактично окрема рубрика – «Український вектор», що нею опікувалися присутні у залі Кохановська й Назаренко. Ця колонка знайомить читачів не лише з подіями сучасної української літератури, але й з її історичним ґрунтом. Й, нарешті, – у першому номері поточного року рубрика «Книжкова полиця» була надана пані Олені Марінічевій, яка рецензувала десять українських книжок, ще не перекладених в Росії. Наостанок пан Василевський нагадав публіці, яка вражено осмислювала величезних обсяг роботи, проведеної «Новым миром», що абсолютно всі публікації «Нового миру» доступні в мережі на сайті «Журнальна зала» (http://magazines.russ.ru/novyi_mi/), так само як i iнших «товстих» росiйських часописiв, якi також чимало своїх шпальт вiддають авторам з України, - й передав слово пані Марінічевій.
Всі, хто бодай трохи цікавиться долею української літератури, чули про великі зусилля пані Олени з промоції української літератури. Дуже цікаво було почути від першої особи, як вона з 2001 року поступово, але невпинно нарощувала присутність новітньої української літератури в Росії. (До речі, визначення «новітня» належіть власне пані Марінічевій і охоплює не просто літературу, створену за часів Незалежності, але й певну нову якість, естетичну й змістовну – щирість, свобода, надія, автобіографічність. Й цю нову якість Марінічева вважає потрібною також для російської культурницької спільноти.) Переклади – насамперед, з Оксани Забужко й Марії Матіос, критика, дослідницька діяльність – все, що може прислужитися меті. Справді, на велику повагу заслуговує ця праця, а подекуди – й ця боротьба. Бо наприкінці промови пані Олена, хоч і неохоче, але зізналася, що весь час стикається з непорозумінням, осудом, навіть погрозами. А останнім часом ситуація стала геть непристойною, бо на неї… написали донос до прокуратури!
Після виступу пані Марінічевої дискусія перейшла з фази монологів до фази діалогів. Працювала ледь не вся зала, бо присутні відчули себе командою однодумців. Позаяк попередні оратори виголосили певний корпус імен й текстів, що вже прийшли до російського читача, всі ми спробували «колективним розумом» з’ясувати, чи остаточно вже сформований для Росії «канон» новітньої української літератури (визначення пані Кияновської, себто імена, які першими спливають на думку, коли йдеться про українську літературу), а якщо ні, то яких саме явищ в ньому бракує. А також, які механізми діють при формуванні канону. Тут значно пожвавішали поети, пани Амєлін і Херсонський – вони одностайно стверджували, що перекладають нині не так, як за радянських часів, «по разнарядкє», а виключно керуючись власними вподобаннями. Це можуть бути естетично близькі явища – за поетикою, емоційною тональністю, або навпаки – тому, що перекладений поет інакший й саме тим цікавий перекладачеві, стає своєрідним викликом. А вже чи «влучив» поет-перекладач, коли запропонував читачеві певну постать – то інша справа, і це вже само собою є випробуванням сили для поета, який заповзявся відбудувати чиюсь іншомовну творчість для вітчизняного читача. Коли щодо механізмів настало певне розуміння, громада спробувала зайти з іншого боку й з’ясувати, чого ще потребує російська культура з того, що може запропонувати українська. Це виявилося заскладним завданням, та й час спливав, тому встигли лише дійти висновку, що «канон» саме нині перебуває у стадії формування, й хто і що до нього увійде, вирішиться впродовж найближчих років. А українська сторона цього процесу мала б активніше займатися самоусвідомленням, вибудовою не лише власного «гамбурзького рахунку» у сучасному літпроцесі, але й переосмисленням історичного надбання, по-новому проводячи лінії культурної тяглости. (Культурній тяглості якраз і був присвячений виступ пана Назаренка, який мовив кілька змістовних слів про історію рецепції укр. літ. в Росії - з часів Котляревського до радянської доби.) Але, звісно, це тільки попередній начерк широкої і важливої для обох культур теми. Коротко кажучи, є чим займатися впродовж року, й є що винести на подібний захід на наступному Форумі.
Недарма кажуть, що поети вміють породжувати змісти мінімальними засобами. Саме виступи перекладачів сформували емоційну тональність, на який завершилася дискусія: адже сучасний «високий» віршований переклад принципово є рівноправним діалогом митців. Та й зрештою, коли розмову ведуть між собою люди, а не держави, якось воно краще виходить. Тому й легко було сприйняти діалог наших двох культур як рівноправний, сповнений взаємоповаги, як і мають бути культурницькі стосунки між країнами-сусідами. Що, власне, й мали собі за мету організатору дискусії.