Критика, рецензії
Книжка року по-бібісівськи....
А. Судин | 27.11.07 20:19:12
Я розумію, що матеріал старий з огляду на взяту в ньому тему. Про щось уже півні проспівали, і про щось уже всі визначилися... Та й написаний тоді згаряча минулого року..Але є щось і таке, що просить: прочитайте таки!... Знервуйтеся!...
Одне із майже шокових вражень останнього часу навіть незважаючи на певну “закономірність” і позаполітичність події – вибір українською редакцією “БібіСі” кращої української книжки року. Ю. Винничук “Весняні ігри в осінніх садах”. Просто не можна на цю тему не висловитися, бо все всередині аж перевертається. Але попереджаю тих, хто гадає, що буду лаяти Винничука, радіо “БібіСі”, чи журі, яке ту книжку обирало. Лаятися хочеться на дещо інше...
Не знаю як вам, а мені завдяки деяким перетрансляціям “Львівської хвилі” часто доводиться слухати деякі ранкові інформаційні програми української редакції BBC. І одна із останній їхніх акцій, які зацікавили, то був конкурс, як його часто називали “ Українська книжка року” і анонсували досить довго. І цікаво ж було, кого обере та досить поважна за “маркою” структура. Анонсувалося, що буде опитування слухачів, робота поважного журі... І от маємо результат. Навіть не буду називати те журі, яке ви, якщо захочете, то знайдете на відповідному сайті (на який мені довелося залізти, щоб побачити на власні очі певні “офіційності” конкурсу), і про слухачів доведеться промовчати, бо такої цифри там названо не було. Але ще раз кажу мова загалом не про те. Якщо хто спробував прочитати ту книжку, то мене зрозуміє. Бо якось критикувати зміст тої книжки, чи взагалі про нього щось говорити, як на мене, в нормальних літературних умовах навіть не було би про що... Там навіть про епатаж не йдеться, бо справді епатувати тою книжкою після Покальчукової порнографії в “Те, що на споді” можна хіба справді львівських старших паньось. Видавничим епатажем або неусвідомленим зухвальством можна було назвати свого часу хіба що подерев’янські опуси. Але...
Ось же ж обрано книжкою року! Чому?! Що там такого, що аж на таке заслуговує?
Як на мене перший аспект. Читач. Він же в тому випадку часами і член журі, якщо бере участь в оцінці.
Якось, здається, на сторінках “Львівської газети” було вже до теми – читацький менталітет львів’ян на прикладі книжкових яток. От маємо у переходах підземних, подекуди на вулицях ті ятки, які пропонують різне чтиво. Ті, хто продають там книжки, не стояли б на вулиці і не мерзли, якби їх продукцію не купували. Вони пропонують те, що може вважатися “ходовим”, а звідти можна скласти собі портрет того львів’янина, який читає саме те. Ну, а що там стоїть і що продається, можете пройтися колись і глянути.
Другий аспект – письменник. (Відомий анекдот. Питається один чоловік іншого “Що пишеш?” “Та книжку” “А нащо?” “Та почитати нема що.”)
А саме. Його невибагливість до того, що пише. Не поспішайте одразу думати, що я буду обурюватися на те, про що там ідеться. Та хай собі. Я не маю потреби відмежовуюся від львівських цьоць, головних опоненток публікації “того, що на споді”, бо, по-перше, ніби не є цьоцею ані за походженням, ані за перспективою, та й, по-друге, не вважаю то темою табу. Просто маю думку, що такі теми є НУДНИМИ, вторинними. Є у них свій читач і хай собі. Але ж не книжка року! А через то час від часу замислююся, що робиться з тою українською літературою.
На тому названому мною сайті не увійшло в текстовий варіант того, що було у звуковому, де Ю. Винничук посилався на той консервативний (означення моє – авт.) галицький менталітет, який, мовляв, не сприймає таких книжок. До того ж, там же було і таке, що, наче б то, література не є, не мусить бути нічим “повчальним”, література є грою. Але хотілося б тоді спитатися. По-перше, невже орієнтиром, планкою, українського письменника має бути чийсь-то менталітет – чи то галицьких цьоць, чи навіть львівських професорів, а не колеги зі світової літератури? А по-друге, чи має сенс така гра, якщо вона не “гра в бісер”, коли вона ведеться не між майстрами, а завсідниками кнайп? Адже гра буває різна. Є в шахи, а є в “очко”.
І нехай вже тоді судять ті, хто там “на споді”... У цьому ж випадку мова про таке не йде!
Не дуже люблять у нас думок на зразок висловлених, одразу репетують то про свободу слова, то про недолугість і святенництво чи моралізаторство критика, то про його соціалістичну заскорузлість, то про особисту нелюбов до автора....
Третій аспект – реклама. Що рекламується, те і краще. Хоча і тут часами бувають парадокси. Реклами книжки як такої нема. Або ж, якщо зм’якшити, то вона майже відсутня. Хіба от книжкові спеціалізовані видання її практикують. Відсутні також і заходи з пропаганди книжки. Але в результаті виявляється, що окремих авторів таки знають, таки на них орієнтуються. І орієнтуються, знову ж таки завдяки обранням на “книжку року”... Мені, зокрема, всякі колеги казали, що щоб я аж так не переживав за ту книжку року на “Бібісі”, бо васне ніякий то не рейтинг, а має там Ю. Вииничук там свої канали, от і пропихає “паблісіті”, щоб ліпше продавався той його опус. Ну, я аж так не думаю (хоча і таке не скидав би з уваги,у нашому світі все буває, в тому числі і за гроші), скоріше думаю, що журі з допомогою таких самих слухачів просто вирішило теж виявити свого роду епатаж у ставлення до слова, навіть не усвідомлюючи, що є таки достатньо впливовим на частину некритично силячих людей.. і своїм рішенням не стільки показує свою аж таку демократичність у крайньому виразі, пишається собою, скільки стимулює покупця до купівлі книжки, а відтак сприяє поширенню справді не найкращих зразків літератури.
Але навіть не це турбує. Бог із нею, з їхньою совістю. Але ж нині, орієнтуючись на ту свободу “слова і гри” і пропихання саме такого, мало не всі молоді автори кинулися робити те саме. Оголюватися, показувати брудну білизну і змушувати читачів її нюхати, розвивати ту тему і на сторінках книжок, і на обкладинках, і в численних інтерв’ю... Враження, що ото в шоу-бізнесі стало правилом прикривати відсутність таланту оголеним тілом – чим більше оголеності, то менше таланту, то вже і в літературі стає так само. Як можна рекламі перебріхувати всі можливі святі речі? Як можна, наприклад, Покальчука називати метром української літератури.. абсолютно, як на мій погляд, безталанну людину, яка хіба що в радянські часи тішилася успіхом латиноамериканського журналіста “комсомолки”, скоріше за все завербованого відповідними службами? Навіть порно можна писати краще. Чи замислювався взагалі той Покальчук, наскільки складна до опису та тема? Чи пам’ятає він, як такі сцени описував хоча б Хемінгуей? А тепер ось дотягнемо до світового шедевра “Весняні ігри”...
Не так давно на сторінках “Книжкового клубу+” велася суперечка щодо того, якою і для кого має бути та Шевченківська премія, але якщо зняти в більшості табу з тих критеріїв, частина з яких належить до мало не фройдівського комплексу шароварництва, то отримувати ті шевченківські премії будуть саме такі книжки.
І от виходить, що саме такі книжки і стають обраними. І нині Андрухович уже практично має статус сучасного Франка для України, а Оксана Забужко – Лесі Українки.
Нічогісько не маю проти високої оцінки їх творів. Але якщо спробувати хоча б на хвильку замислитися і поставити рівень планки вище, і їх самих зорієнтуватися не на спілкування з нами, тими, що на споді, а з тими їх потенційними співрозмовниками “із піднебесся”, то, мені здається, вони самі жахнуться на те, за що їх вважають видатними....
Книжка не має бути повчальною?...
А якою вона тоді має бути? Після прочитання – в смітник?