Критика, рецензії
Іван Тиктор, або Друкар часописів небачених
http://www.kreschatic.kiev.ua/art/1195593070.html | 25.11.07 17:26:25
Щедрий дарунок львівської Української академії друкарства — щойно видана монографія “І. Тиктор: талан і талант”. Про львівського легендарної енергії ентузіаста українського друку Івана Тиктора. Котрий у міжвоєнній Західній Україні постав ніби українською академією друкарства в індивідуальному виконанні.Його тогочасних видань вистачило б, певне, на предовгу бібліотечну полицю в поки що уявному ідеальному зібранні українського друку. Власне, та полиця вже була колись заповнена, але по кривавому визволенню Західної України вона була чи не вся знищена визволителями. А саме ім’я видавця стерте з підрадянської пам’яті.
Кілька зауваг до того уявного книжково-газетно-журнального каталогу, що про нього так інтелектуально-елегантно нагадала ретельна львівська монографія. Зауваг для нашого читача, для якого західноукраїнський міжвоєнний світ, на жаль, і досі “невідома земля”. Драматизм того історичного спектаклю історичної долі тамтешньої інтелігенції.
На схилку 1918 року на попелі віденської імперії постає Західноукраїнська народна республіка з її ультраліберальними намірами. Що, втім, не завадило тоді переможній Антанті віддати народ і землю тієї республіки новодержавній Польщі. Потому — люта війна поміж двома арміями, яка ще чекає своїх істориків. Війна, що її ЗУНР була приречена програти. Отак і виник той дивний міжвоєнний західноукраїнський світ. З одного боку, стримано, навіть дуже стримано кажучи, несентиментальне польське домінування. А з другого — інтенсивна українська, у найкращому значенні, самодіяльність. У дуже різних її формах.
Західноукраїнська інтелігенція у тій своїй активності поділилася натроє. Одні, інтегральні (себто ультрарадикальні) націоналісти й такі ж комуністи, відважно схопилися за зброю. І вони вбивали, і їх убивали, як у грецькій трагедії. Інші створили герметичну, дуже вишукану мистецьку сферу, поезію й малярство найвищого європейського штибу. Поряд блискуча есеїстика. А також переклади з Джеймса Джойса чи Михайла Булгакова.
А третя.... Із анекдоту про галицьких вуйків. Повінь. А з хліва вуйки бачать: сюди й туди ходить капелюх по воді. “То кум Іван. Висока вода, але ж орати треба”. Треба...
Іван Тиктор, селянський син, гімназист тієї трагічної ґенерації, яка прямо зі шкільної лави ввійшла у вихори першої світової війни, а потому чотар (молодший офіцер) війни українсько-польської, по тих війнах обрав роль, схоже, найбільш героїчну. Треба орати... І Тиктор, виказуючи неймовірну підприємницьку енергію, створює перший в історії масовий українських друк. Зрозуміло, у форматі тамтешньої України.
Львівська монографія подає ніби спеціальну книгознавчу панораму того друку, його “концерну”. Але ж поряд з тими суто академічними викладками — численні тексти зовсім іншого порядку. Як же треба було любити свою землю, свій народ і його так само уярмлене слово, щоб витворити той зворушливий друкований космос. Усіх його жанрів, усіх інтелектуальних рівнів, для всіх станів того народу. І в ситуації, обережно кажучи, цілком несприятливої і економічної, і політичної кон’юнктури. Яким же некон’юнктурником треба було бути для цього!
А світ довкола того західноукраїнського підсвіту ставав усе лютішим. Мов ті понурі казкові королі, що уклали спільну змову проти землі поміж їхніми королівствами.
“Ти маєш згинути”. Окупація. Польська. Німецька. Сталінська. Польський полон українського офіцера Івана Тиктора. Нацистська в’язниця, де уже немолодий видавець Іван Тиктор лише випадково уник розстрілу. Нарешті, еміграція, Канада. Вже там, долаючи безліч бар’єрів, ентузіаст продовжив свою справу. Цвинтар “Гора спокою” біля Оттави. На пам’ятнику там ніби й не накреслене, невидне, але тепер уже героїчно-нестерте: мандрівнику, якщо прийдеш у мою країну, то скажи, що спочиваю тут, на цій горі, до кінця виконавши свій обов’язок.
Фермопіли в українському видавничому виконанні