Статті, блоги
Ніна Фіалко: «Намагаюся змусити хвилюватися читача, замислюватися…»
Валентина Січкоріз | 04.09.11 21:28:44
Сьогодні своїми думками ділиться письменниця Ніна Фіалко- У видавництві «Навчальна книга – Богдан» вийшла низка Ваших романів. Як і коли розпочалося Ваше творче життя? За яких обставин відчули потребу взятися за перо?
- Писати романи взялась вже у зрілому віці. Не останню роль зіграла економічна криза в країні, коли більшість людей залишилися ніби біля розбитого корита. Я також втратила роботу, перенесла важку операцію, а заощадження відібрала держава. Коли людину позбавляють всього, вона починає по-іншому ставитися до життя і шукати шляхи самореалізації.
У мене з’явився страх, що піду з життя, залишивши після себе тільки дату народження та смерті. Моє життя, як і в більшості людей, було переплетене роками, які можна образно зафарбувати у білий та чорний, червоний та жовтий кольри. Іноді мені здавалося, що це тільки до мене доля не прихильна, та коли вникала у розповіді інших людей про їхнє життя, то робила висновок: кожна людина несе свій хрест. Найгірше, що я збагнула, – основне життя вже позаду і змінити нічого не можна. Склалося так, що моя велика родина розбрелася з батьківського дому по різних областях України і між собою спілкувалися набагато менше, ніж мені хотілося. У мене виникло бажання залишити спогади про дитинство та про свій рід. Покоління наших дітей та онуків нині мало цікавиться життям своїх предків, надіюся, що з літами інтерес зросте, але ми минемося і заберемо всі спогади з собою. Тому я зібрала, що змогла, і надрукувала окремою книжкою. Процес творення тексту мене захопив і я спробувала написати роман на вільну тему. Чому саме роман? Мені цікаво досліджувати, що спонукає людей до тих чи інших вчинків. Коротко написати про таке не вмію, тому виходить роман. Першим з-під пера вийшов роман «Зламані жоржини», і він чомусь найбільше привертає увагу читачів.
- Що найбільш притаманне Вашій творчій манері?
- Багато сучасних авторів приділяють у своїй творчості увагу невеликій верстві населення: «крутим» та «пробивним». Звичайні люди, яким не притаманні такі риси характеру, ніби не варті, щоби про них писали. Зацікавити читачів нині не так легко, тому я спробувала писати саме про таких людей, які мешкають серед нас і мають схожі з нами проблеми. На наших теренах майже у кожній другій сім’ї є заробітчанин у чужій країні. Тому ця тема на слуху в багатьох людей і про неї намагаються довідатись якомога більше. Вона й стала в моїй творчості домінуючою.
- Ваші романи змальовують суспільні та особистісні проблеми, з якими стикаються сьогодні українські сім’ї. Чи схожі Ваші романи за сюжетом? Чи можна їх вважати доповненням один одного?
- У романах «Зламані жоржини» та «Небезпечна межа» більше приділено мною уваги заробітчанам за кордоном. У книжках «Повертайтесь, журавлі, додому» і «Кохання з першого погляду» описано життя героїв у нас в Україні, але тема заробітчанства у них також присутня. Романи різні й не доповнюють один одного. Роман «Дві обручки» висвітлює сучасні події, які перегукуються з тими, що відбувалися на початку сорокових років у Галиччині. У романі «Родинні гріхи» я намагалася привернути увагу кожного читача до тих вчинків, які, на мою думку, мережать долю майбутнім нащадкам. Намагаюся у тексти своїх романів вкладати філософський зміст, над яким треба хоч трішки задуматися. Як мені це вдалося, судити може тільки вдумливий читач.
- Більшість Ваших творів торкаються теми поневіряння українців на чужині, «заробітчанства». Поділіться своїм баченням того, що чекає українську жінку в далеких світах та чи завжди чекають на її повернення в рідному домі?
- Метою перших заробітчан було допомогти своїй родині вийти зі скрутного матеріального становища, в яке поставили керівники молодої української держави багато родин. Важкі випробування, коли жінка, яка тримає три кути в хаті, залишає сім’ю, не кожен чоловік витримує. Частіше, відчувши волю, він «пускається берега» і топить самотність в горілці, або в розпусті. За кордоном, тяжко працюючи, заробітчанки спостерігають за іншим ставленням до жінки, тому не хочуть терпіти зневаги до себе і своєї праці. Сім’ї здебільшого розпадаються, і діти залишаються на вихованні бабусь та дідусів. Як би добре вони не ставилися до своїх онуків, та кожна дитина прагне до мами і тата. Недодану дитині любов батьки–заробітчани намагаються компенсувати «єврами», які у більшості випадків тільки псують життя молодим людям. Чи чекають заробітчан удома, сказати однозначно не можна. Матері блудних дітей чекають, безперечно, а решту, мені здається, цікавить переважно кількість грошей, привезених батьками з-за кордону. Ставляться до наших жінок за кордоном, як до рабинь з вищою освітою. Багатьох, наряду з ностальгією за рідним краєм, це гнітить, та переважна більшість заробітчан на перше місце ставить матеріальний стимул. Рабська ідеологія настільки проникла в кров, що побороти її не кожен може.
- Як гадаєте, що незабаром чекає Україну, коли до її керма прийде покоління, яке виросло без матерів та звикло жити на зароблені важкою, але не власною працею матеріальні блага? Чи усвідомлюють молоді люди ту ціну, яку часто доводиться платити рідним за їхнє щасливе життя?
- Діти заробітчан до керма країною ніколи не прийдуть, бо вони прагнуть якнайшвидше виїхати за кордон, де життя має перспективу. Вони розуміють, що повноцінними громадянами тієї чи іншої країни вони не стануть, але матимуть роботу та гідний заробіток. На превеликий жаль, наші керманичі цього не розуміють або й навмисне створюють для молоді такі умови, щоби вона залишила їм чорноземи, якими скоро можна буде вільно розпоряджатися. Всі ми розуміємо, що покидають країну здібні та здорові, а залишаються ті, які не можуть протистояти або вже при владі. Молодь, яка виросла на заробітчанських коштах, не знає справжньої ціни, яку заплатили батьки за їхнє забезпечене дитинство, тому бездумно витрачає передані гроші переважно на розваги та навчання у вишах. Як не прикро, але отримані за гроші дипломи молодим людям основних проблем не вирішують, тому їх погляди звертаються туди, де перебувають їхні батьки.
- Яке обличчя, на Вашу думку, має Україна в очах світової спільноти?
- Про Україну світова спільнота знає дуже мало. Європейці не можуть зрозуміти, як люди, маючи одну чи й дві вищі освіти, погоджуються доглядати немічних людей або виконувати найбруднішу роботу. Мабуть, тому Європа й не визнає наших дипломів про вищу освіту, вважаючи, що вони не дають їхнім власникам права на гідну роботу. Можна зробити висновок, що заробітчани принижують нашу освіту і марно витрачають кошти, купуючи своїм нащадкам дипломи. Я не можу погодитися з тим твердженням, що ми дуже роботящі. Із розповідей багатьох заробітчан я схильна до думки, що поведінка наших деяких жінок за кордоном, створює негативний імідж нашій країні. Ті кошти, які вони пересилають до України забезпечують безбідне життя окремим родинам, а всім тим, хто живе на українські гроші, допомагають ще більше зубожіти. Сучасні бізнесмени (банки, аптеки, ринки) орієнтуються на заробітчанські гроші, а не на українські мінімальну зарплату чи низьку пенсію переважної більшості людей. Вважаю, що заробітчанство зіграло з українцями злий жарт, відсунувши їх від основних політичних процесів.
- Пишете здебільшого про життя молоді. Чи Ваші твори будуть цікавими і старшим людям?
- Працівники бібліотек стверджують, що мої романи читають всі дорослі відвідувачі, але переважають жінки середнього і старшого віку. Зустрічаючись із читачами, з приємністю довідуюсь, що мої твори цікаві й чоловікам.
- Звідки черпаєте сюжети своїх романів? Чи мають Ваші герої прототипів у реальному житті?
- На мою думку, з життя кожної родини можна написати роман, тому сюжетів не бракує. Майже всі головні герої в моїх романах мають прототипів, але з авторським баченням їхніх учинків.
- У романі «Дві обручки» головних героїв твору, представників двох різних субкультур – Заходу і Сходу України, примирило кохання. Як гадаєте, що ж у реальному житті зможе возз’єднати Україну в цілісну, неподільну державу? Чи вірите, що це можливо?
- У моєму романі старше покоління пішло на поступки одне одному заради щастя своїх онуків, але примиритися вони, поки живі, не зможуть. І на мою думку, примирення між учасниками подій сорокових років минулого століття ніколи не відбудеться. Дуже великі протиріччя стоять між ними. Одні прагнули незалежної самостійної України, інші – намагалися її приборкати. Лише наступні покоління розставлять все по своїх місцях, коли вже не залишиться жодного свідка тодішніх подій. Інші протиріччя незначні, швидше надумані, які сучасні політики час від часу загострюють для того, щоби в черговий раз потрапити до парламенту.
- Разом із героями роману «Кохання з першого погляду» читач потрапляє у світ непростих життєвих колізій та неоднозначності почуттів. Як вважаєте, чому кохання і зрада не лише на сторінках книг, а й в реальному житті ходять поруч? Чи можна вбити справжнє, істинне почуття? Як боротися за своє щастя всупереч усім житейським та суспільним негараздам?
- Істинне почуття людина проносить через усе своє життя. Добре, якщо воно взаємне. На жаль, в реальному житті це далеко не так. Нинішнє молоде покоління зі справжніми почуттями прощається в дуже ранньому віці, й, переживши невдачу, надалі будує своє життя за розрахунком. Тому людей часто супроводжують не тільки зрада, а й великі розчарування. Не кожному вдається відразу розпізнати справжнє почуття, не тільки своє, а й людини, яка готова біля тебе зістарітись. Гонитва за примарним добробутом для родини часто перетворюється на непосильне змагання, на фініші якого усвідомлюєш, що жити вже ніколи. Тому за своє щастя кожен бореться як уміє, а швидше за все – як складаються обставини, адже не все залежить від людини.
- Що вважаєте головним у житті кожної людини?
Відповідь. Для мене це дружна родина і люблячий чоловік, який здатен тебе зрозуміти. Не останню роль у житті відіграє здійснення твоїх мрій, хоч наполовину. А без доброго здоров’я цього не досягнути.
- Чим намагаєтеся «брати» читача»? Наскільки Вам важлива його думка?
Орієнтуюсь тільки на читача. Намагаюся максимально правдиво відображати своїх героїв, не приписуючи їм якихось особливих здібностей. Деякі читачі захоплюються «легкою» літературою, яка дозволяє розслаблятися і не залишає питань для роздумів. Я ж намагаюся змусити хвилюватися читача, замислюватися, аналізувати вчинки моїх героїв, щоби не наступити на ті ж граблі.
- Які поради, настанови Ви дали б сьогоднішній молоді? Від яких помилок хотіли б застерегти?
- Не шукати легкого хліба, бо його нема. Найчастіше молодь робить помилки в юнацькому віці, захопившись алкоголем або наркотиками. Надалі якщо й зрозуміє свою помилку, то виправити її несила. Часто дівчатка, ще навчаючись у школі, прагнуть пізнати «дорослого» життя, а потім у них сімейне життя не складається, не можуть виконати основного призначення жінки — стати матір’ю. Раджу молодим людям не поспішати пізнати все відразу, бо потім стає не цікаво. Все в житті має йти за порядком.
- Поділіться своїми творчими планами.
- Якщо хочеш насмішити Бога, то розкажи йому про свої плани. Задумки є, але все в Божих руках. Можу тільки сказати впевнено, що скоро вийде збірка оповідань і роман «Ріка життя». Вся моя творчість доступна читачам тільки завдяки видавництву «Навчальна книга – Богдан».
Розмовляла Валентина Січкоріз
Для довідки:
Ніна Фіалко — за фахом технік-технолог харчової промисловості — своє духовне самовираження знаходить у літературній творчості. Її перу належить низка прозових гостросюжетних романів: «Родинні гріхи» (2008 р.), «Небезпечна межа» (2008 р.), «Зламані жоржини» (2008 р.), «Повертайтесь, журавлі, додому» (2009 р.), «Дві обручки» (2010 р.), «Кохання з першого погляду (2010 р.), що з’явилися у видавництві «Навчальна книга – Богдан». Твори авторки, об’єднані спільною тематикою: проблеми, з якими стикається молодь у прагненні самореалізації на батьківщині, та пошук свого щастя за кордоном. Вічні християнські цінності, несподівані повороти подій, взаємозв’язок матеріального й духовного, переплетіння давно минулих подій із сьогоденням, і звичайно ж — кохання. Усе це — на сторінках романів тернопільської письменниці Ніни Фіалко.