Статті, блоги
Фідель Сухоніс: «Дніпропетровська обласна організація НСПУ й надалі формує національний культурологічний простір регіону. Ми повинні залишатися у цей грізний час оплотом нашої моралі й духовності»
Розмовляла Еліна Заржицька | 26.04.26 11:37:04
Цього року дніпровський письменник, голова правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ, тележурналіст, видавець, дослідник західної української діаспори, засновник та шеф-редактор всеукраїнського щомісячника «Бористен», відзначає 45-чя своєї творчої діяльності. Про кого йдеться? Думаю, ви вже здогадались. Звичайно, цей шановний пан – Фідель Анатолійович Сухоніс.Навіть для життя людини 45 років – строк чималенький. А вже як для людини творчої... От про це – зроблене й не зроблене, досягнуте й не досягнуте, заплановане й виконане розповість у відвертій розмові наш візаві.
– Хто був Вашим першим напутником в літературній діяльності?
– Мені складно сказати саме, хто був першим. Справа у тому що до письменницької справи я прийшов доволі рано ще у студентські роки. З огляду на це з часом мінялося моє літературне оточення. На загал я б вважав себе самоуком. Вчився на фізико-технічному факультеті дніпровського університету, навколо було суто «технічна» публіка, у родині всі так само належали до «фізиків». Хоч моя мати, Лариса Терентіївна, писали доволі емоційні вірші до днів народження своїх колег, а батько, Анатолій Арсентійович, у передвечір’я життя навіть видав художньо-публіцистичну книгу «Грудневі паростки».
Взагалі вважаю, що письменника не можна навчити як слюсаря чи стоматолога. Так, існують певні засадничі положення для цієї діяльності. Позаяк вони не є її визначальними. Ви помічали, як цікаво спостерігати за виконавцями караоке у широкому гурті? Більшість, навіть для слухача не музиканта, страшенно фальшивить, дивує невірними нотами і карколомним вокалом. І лише одиниці можуть здивувати гарним співом. Бо виконавські таланти не лежать під ногами. Так і в літературі. Справжня народжується лише з під пера талановитих та здібних…
– Сучасні молоді автори торують шлях у літературу самі. Часто-густо навіть початківці ворожо ставляться до порад старших колег. Як вважаєте, чи потрібен такий собі «інститут наставництва»?
– Хоч я й зазначав вище, що, на мою думку, письменницька діяльність – це, найперше, талант, до цього додав би ще обов’язкову працездатність, трудолюбство. Самокритично б зазначив, що, напевно, зміг би зробити у літературі більше. Але відверто зізнаюся, що головна причина неробства – лінь – отримує перемогу. Як тільки-но вона бере гору, годі думати про творчі успіхи. Бо література – це ще важка праця, особливо у прозовому жанрі. Лише недалекі люди вважають, що писати – це не картоплю копати. Фізична робота виснажує – то так. Але розумова виснажує не менше, а то й більше. Щодо конкретної відповіді на Ваше питання вважаю таки, що «інститут наставництва» у літературі такі потрібний. З тієї простої причини, що молодий автор повинен, зрештою, мати ідеологічні, естетичні, духовні орієнтири. Адже справжній літератор – це не просто майстер «красного письменства». Це, найперше, морально-етичний орієнтир у суспільстві.
Формувати такі якості у молодого автора і покликані старші колеги. Тут хочу з приємністю зазначити, що я мав нагоду з кого брати гарний приклад. Не часто , але спілкувався з незабутнім Олесем Терентійовичем Гончарем, бачився з Дмитром Васильовичем Павличко, приятелював з Олегом Федоровичем Чорногузом, так скалося у житті, що був у близьких стосунках з Валентин Лукичем Чемерисом. Нікого з цим славетних постатей вже не має серед нас. Але цілі фрагменти розмов з ними час від часу виринають у моїй свідомості…
– Взагалі, іноді можна почути думку, що і Спілка не потрібна, що досягати успіху краще поодинці. Ви очолюєте Дніпропетровську обласну організацію НСПУ (ДОО НСПУ), до лав якої входить понад 40 письменників. Чи можете навести приклади того, що саме Спілка «відкриває двері» у професійну літературу молоді?
– Історія української літератури ще з часів Котляревського – це, найперше, громадянська відповідальність літераторів перед своїм народом. Наша нація у значній мірі вціліла саме завдяки творчості письменників. Це, наприклад, яскраво ілюструє феномен Тараса Шевченка. Я особисто, знову і знову повертаючись до вивчення життя Тараса Григоровича, його унікальної постаті, прийшов до несподіваної навіть для себе аналогії. Кріпак у російській імперії – Шевченко і римський раб Спартак. Спартак (який жив за 2000 років до того, як прийде в цей світ Тарас Григорович), підняв заворушення, що лишилося в історії на довгі-довгі роки. Так і наш Шевченко, який 24 роки (більшу частину життя) прожив у кріпацтві, зміг із рабства перевернути світ – і стати символом всього нашого українського народу й до сьогоднішньої днини.
З огляду на вище зазначене, стає зрозумілим, що звичайно письменники потребують об’єднання. Не у «сталінському колгоспі» , а дієвій творчій, громадській організації, яка стоїть на засадах державності, високодуховності, глибинного патріотизму.
Я задоволений тим, що у останні роки, попри навіть війну, лави нашої обласної організації поповнила здібна, інтерактивна молодь. Щоправда, більшість із цього загалу – жіноцтво. Це не природно, бо в соціумі передбачений гендерний паритет у різних ділянках людського буття. Та то вже інша тема. Насамкінець, хотів би зазначити, що разом із колегами з Дніпропетровської обласної організації НСПУ сповідую засадничу позицію січеславських літераторів. А саме: докладати зусиль аби ДОО НСПУ не на словах, а на ділі була соціально відповідальним громадським чинником.
– Якої думки про це Ваші колеги – професіонали? Тобто ті, чиї імена вже багато років відомі широкому загалу?
– Загальновідомо, що творчі люди – люди особливого психоемоційного складу. І їхні думки та судження не завжди підпадають під загальноприйняті лекала. Тому доводиться визнавати, що серед нашого загалу є такі, котрі відповідають визначенню: «він любив себе у літературі». Напевно, така людська, а не лише письменницька натура – хворіти на нарцисизм, мати егоцентричний підхід до творчості, коли автор ставить власну особистість вище за художній твір. Але мені приємно зазначити, що я знаю багато літераторів, і в нашій обласній організації, котрі сповідують принцип «любити літературу в собі», за яким автор розчиняється у мистецтві.
– Між тим, вже багато років Ви активно підтримуєте авторів – і як шеф-редактор часопису «Бористен», і як голова правління ДОО НСПУ. Бо як інакше можна назвати багаторічну роботу з укладання численних збірників, публікації на сторінках журналу, який видається багато років. До речі, скільки років «Бористену»?
– Перший номер щомісячника «Бористен» вийшов у липні 1991 року. Як зараз пригадую його грудневе число. Україна готувалася до грудневого референдуму про підтвердження незалежності і на обкладинці було зображено дитяче личко і підпис «Скажемо так незалежності України! Подбаємо про наше майбутнє». З того часу ми не пропустили жодного номеру журналу, не полишили наші засадничі позиції. Журнал став справою мого життя. Тому зрадити його суть я просто не можу…
Силами редакції проводяться різноманітні літературно-мистецькі імпрези, творчі зустрічі, літературні івенти. З 1992 року виходять книги у серії «Бібліотека журналу «Бористен». За цей час світ побачило десятки книг української тематики ув різноманітніших жанрах.
– Також Ви ініціювали і проведення декількох літературних відзнак... Яких саме?
– Хотів би підкреслити , що за роки існування таких відзнак вони проходили певну трансформацію. До останнього залишалася лише суто літературною Відзнака імені американських меценатів імені Івана та Марусі Гнип для початкуючих авторів протягом більше як десяти років. З відходом у вічність добродія Івана Гнипа припинила своє існування і відзнака його імені.
У 2016 році було засновано Відзнаку імені Івана Багряного, котра присуджувалася разом з фундацією його імені з США. На жаль, після ліквідації Фундації імені Івана Багряного через природний відхід членства перестала існувати Фундація. Натомість у 2024 році разом з Фундацією «Прометеїв отвіт» (США) редакція заснувала Відзнаку імені Василя Макуха. Обидві нагороди вручаються не лише за літературну діяльність, а й з нагоди ювілейних дат, визначних подій, за вагомі досягнення в галузях науки, освіти, культури, активну державотворчу та громадську працю громадяни України і представники української діяспори, окремі колективи, установи, релігійні громади та інші юридичні особи.
Так само які й Відзнака імені Олеся Гончара, яка була започаткована у 2003 році, разом з НТУ «Дніпровська політехніка» й котра вручається по сьогодні.
– На сторінках «Бористену» є й дописи членів української діяспори зі США, Канади тощо. Тобто, можна стверджувати, що українці і за кордоном залишаються патріотами, які не забули свого «коріння», які активно підтримують нас у боротьбі за незалежність, можливість бути вільними?
– Що завжди викликало в мене особисто повагу до українців США та Канади, інших країн, так званої західної діяспори, це їх шанобливе ставлення до історичної пам’яті свого народу, свого національного коріння. Дехто з них вже народжений на чужині, часом, навіть ніколи й України в очі не бачив, а хтось зовсім маленьким полишив Вітчизну. Позаяк повагу до своєї минувшини, до вікопомних дат ці люди бережуть протягом усього життя.
І тут найважливішим чинником за роки моїх багаторічних спостережень є родина. Скільки раз мені доводилося чути від знайомих у США чи Канаді розповіді про те як вони зі сльозами на очах проводжали своїх дітей до школи. Бо як правило, малюки опинившись перший раз поза межами рідного дому абсолютно не знали англійської. Батьки з ними «у хаті» розмовляли лише рідною мовою.
В іншомовному середовищі інакше дитину не навчити своєму слову. Щоправда, за пару тижнів маленькі українці вже не мали жодних проблем з однолітками. Тут на допомогу свідомим батькам приходить сама природа людського дитинства. Але яку ж слід мати посвяту для свого народу, аби перейти такі непрості моральні та психологічні випробування для своїх дітей…
– Останні чотири роки важкі не тільки для нашої країни, суспільства, кожного окремого громадянина. Які завдання є головними для письменників? На що Ви налаштовуєте роботу обласної організації НСПУ?
– Дніпропетровська обласна організація НСПУ й надалі формує національний культурологічний простір регіону. Ми повинні залишатися у цей грізний час оплотом нашої моралі й духовності. Я б сказав такою собі світською Церквою.
Зміна поколінь не простий процес для будь-якої структури, а тим більш для творчого угрупування. Я радий, що ці перетворення не пускають на самоплив мої колеги з правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ. Виходять нові книги, робота триває…
– Стосовно роботи над новими книжками. Протягом останніх трьох років у Вас вийшло друком 3 книжки. І дві з них – про війну. Звідки берете сюжети?
– Війна не той час, який сприяє творчості . Але справді, за цей час видав три особистих. Дивним для самого мене стала зовсім невеличка – «Жовтневі пародії». Це, можна сказати, моя перша спроба у поезії та ще у жанрі пародії. Я намагався переспівати із гумором вірші сучасних українських поетів, як знаних, так і початківців. Так вже сталося, що всі ці пародії написав у жовтні 2024 року. Звідси і назва.
Як відомо, широкомасштабне вторгнення московітів розпочалося загарбанням Криму й Донбасу. Саме події почали спонукати, аби у багатьох наших земляків почала спадати, хто ще так віддано вірив окупаційним ідеологічним гаслам непорушного срср і братства народів. Саме цю тему я намагався розкрити у збірці оповідань «Чужа молитва». Це не фантазія автора художнього твору, а сучасна дійсність щоденності в усіх її проявах буденного життя, коли вже більше десяти років ціною крові відстоюємо свою Незалежність, бо йде підступна боротьба не тільки на передовій лінії фронту окупованого Донбасу, але й в душах нині сущих мешканців України, які ще не позбулися радянського синдрому «величі й демократії москви» та «вражеской Европы и Америки».
Що стосується художньої повісті «Приречені на любов», то, найперше, вона розповідає про торжество кохання. Сюжет твору має реальних прототипів: Галину Федишин – із села Сваричів Рожнятівської громади та Миколу Гриценяка, родом із Донеччини. Вони разом пройшли бої за Маріуполь, витримали випробування полоном та довгу розлуку, але їхні серця ні на мить не припиняли битися в унісон.
Їхні почуття та відданість один одному стали символами непереможної віри і надії. Повість «Приречені на любов» – згусток тих суспільно болючих питань і життєдайних прагнень українства не тільки на теренах рідної землі, а й поза її межами. Зміст твору відтворює перипетії сучасної дійсності розмаїтої палітри художніх образів і тематики тривожного нашого сьогодення.
– Крім цих трьох книжок, Ви є упорядником двох збірників, у яких оспівується мужність українських жінок. Співавторами збірників є письменники з усієї України. Ви блискуче впорались із роботою упорядника. А що тепер? Може, задумали якийсь новий проєкт?
– Нині у роботі одразу два колективних художньо-публіцистичних збірники, які я сподіваюсь реалізувати, як і попередні, за допомогою своїх колег із ДОО НСПУ.
Є в Дніпрі Краснопільський цвинтар, який розташований поблизу однойменного передмістя. Це святе і таке болюче для кожного українця місце. Тут ще з 2014 року почали ховати воїнів, які загинули у протистоянні з проклятою богом московщиною. Нині без сльози важко окинути оком обшири цього меморіального місця. Горе вбиває, але декого робить ще сильнішими. З різних джерел декілька матерів загиблих захисників дізналися про існування книг щомісячника «Бористен» «Берегині України» та «Українська мати і війна». І у них виникла ідея, аби подібне видання було присвячено їх полеглим синам.
Локація обумовить імена героїв пропам’ятних нарисів. Зрозуміло, що видання буде присвячено усім загиблим бійцям ЗСУ і має стати ще одним із символів героїзму наших захисників.
Майже на 70 відсотків готовий вже рукопис збірки нарисів про лікарів Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова, яка нині відома на всю Україну. Оскільки ще з 2014 року тут з не меншим героїзмом воїнів люди у білих халатах рятують наших захисників та цивільних, які зазнають жахливих поранень через нелюдів із півночі.
– Успіху Вам у цих патріотичних задумах. Але ця діяльність – діяльність письменника і журналіста. А що саме Ви – як громадянин – робите для України?
– Я не буду згадувати про волонтерство. Як на мене, під час війни цим у тій чи іншій мірі має займатися кожен. А на Ваше питання відповім так: для України сьогодні найперше стараюся бути справжнім Громадянином. У часи смертельних викликів – це найважливіше.
– Ваша родина підтримує Ваші ініціативи? Які досягнення були б не можливі без підтримки рідних?
– Почну з найбільш значущої і хвилюючої події у житті нашої невеликої сім’ї. Із початку цьогорічного лютого до нас приєдналася Стефанія, наша з дружиною Оксаною Валентинівною єдина онучка.
Вона за походженням біетнічна. Її батько – маріупольський грек Валентин Косенко, який не зрадив Україні і з ризиком для життя продовжив службу у національній поліції, переїхавши до Дніпра. Тут він і познайомився з нашою донею – журналісткою Дариною. Власне спочатку він став героєм її мас-медійного проєкту «Історії війни».
Стефочка поки що пуп’янок. Але усіх нас уже тішать її перші усмішки, великі очі-оливки, як для немовляти, надзвичайно виразні вії та бровки. Вона неодмінно бути знати не лише українську, але й грецьку мову.
Тому з гордістю можу стверджувати, що в нас родина однодумців. Ми маємо спільні духовні, моральні та націонал-державні орієнтири. Без цього я не уявляю як може існувати повноцінна родина. На жаль, Стефочку вже ніколи не побачать наші з дружиною батьки, мати Валентина. Але ми усі докладімо зусиль щоб вона була щасливою в рідній Україні.
– Яким Ви бачите майбутнє сучасної української літератури?
– Я вірю в європейське майбутнє України. А, значить, наша література буде складовою європейської модерної літератури із обов’язковим збереженням національних традицій та специфіки.
– Сердечно дякую за щирі відповіді. Нехай щастить Вам і Вашій родині! Найкращого!