Критика, рецензії
Анджей Стасюк: «Описую це все, бо ніхто інший цього не зробить»
Катерина Климко, студентка УАД | 18.07.11 18:15:04
А. Стасюк Фадо. – К: Грані-Т, 2009 р.Анджей Стасюк − прозаїк, поет, есеїст, один із найвідоміших авторів сучасної польської літератури. У 1996 році разом з дружиною заснував у селі Воловець «Видавництво «Чарне», що спеціалізується на літературі Центральної та Східної Європи. Тут, до речі, вийшли книги таких письменників, як Д. Угрешич, Ю. Андрухович, С. Жадан, З. Хаупт.
Першою книгою А. Стасюка, на яку звернули увагу критика та широка аудиторія читачів, була збірка оповідань «Мури Геброну» (1992). Увагу критики привернуло не стільки екзотичне середовище, яке там зображене, скільки мовний лад цієї прози. Втім, те саме можна сказати і про наступну книгу письменника − «Білий ворон» (1994), за якою Єжи Залевський в 1995р.зняв фільм «Поганці».
Згодом виходять друком книги «Вірші любовні і ні», «Галицькі оповідки», «Через ріку», «Дукля», «Картонний літак», «Як я став письменником», «Моя Європа» (спільно з Ю. Андруховичем), «Зима», «По дорозі на Бабадаг», та багато інших.
Анджей Стасюк − лауреат премії фонду «Культура» (1994), фонду Косцельськіх (1995), премії Вільніци (2008). У 2005 році отримав найпрестижнішу польську літературну премію «Ніка» за роман «По дорозі на Бабадаг» − за визначенням журі − «метафізичний роман дороги».
Щодо «Фадо», то це збірка есе, яка з’явилася 2009 року у видавництві «Грані-Т» (чудовий переклад здійснила Богдана Матіяш).
«Фадо», як пояснює автор, − доля, але передовсім так називається традиційна у Португалії меланхолійна пісня, у якій виливається смуток за безповоротно втраченим. Хто чув ті пісні, то ніколи вже не забуде їх ніжно-тужливої мелодійності. У книжці Анджея Стасюка фадо з’являється лише раз, мимохідь (есе «Поградец»). Однак асоціативно ця солодка тужливість за втраченим і ще не зовсім втраченим, тягнеться все одно через цілу книжку. У ній більшість – це минуле, в якому стільки нас, що не розбереш, де ми в сьогоднішньому, а де в минулому, з якого нині складаємося...
Автор розкриває у мелодиці фадо дуже різноманітні теми. Наприклад, тема подорожей («Румунія», «Чорногорія», «Поградец», «Струже»), стосунків батьків і дітей («Наша гра в Bildung»), взаємин минулого і майбутнього («Смуга змішаного населення»), життя молоді («Перед заправкою»), ролі людської пам᾽яті, споминів («Пам᾽ять», «Поминальні дні», «Мандрівні вогні померлих»), навіть особливостей грошей у їх традиційному застосуванні із тими зображеннями, які вони несли («Банкноти»)...
Як на мене, в тому потоці історій про все автор хоче примирити нас із втратами, які нас творили кожного по-своєму в дрібницях і більшому протягом життя, можливо, і наповнити вдячністю, спокоєм. Зрештою, щоб показати, яким є те наше життя, Анджей Стасюк розмістив есе в такому порядку, як людина його проживає те своє життя: від молодих років, наповнених різними подорожами, спостереженнями, до життя у власній сім᾽ї, проживанні пам᾽яті про близьких і родичів.
Есе насичені цікавими думками, запозиченими і розвинутими автором із прочитаного ним, що теж є свого роду і канвою спогадів, і наче спонуканням пізнавати далі: Йозеф Кроутвор, Мірча Еліаде, Еміль Чоран, Габріель Гарсія Маркес, назви книг, імена письменників, головні персонажі (Булатович, Данило Кіш; роман «Червоний півень», «Герой на віслюкові», «Війна була ліпша»).
На мою думку, за цією книгою, як і за іншими, які він видав, можна вивчати історію нашого сьогодення. Польський письменник обрав особливий шлях у літературі − роль уважного мандрівника. То він мандрує Румунією, яка, як стверджує автор «це країна див, це казка, це хаос, стихія, непередбачуваність і парадокс», то Чорногорією, Поградцем («він нагадував картину»), Руднянами («гірниче селище біля неробочої шахти»), Карпатами («жити в Карпатах − це жити в самотності, а водночас із віддаленої спільноти»).
Як сказав Анджей Стасюк у своєму виданні: «Описую це все, бо ніхто інший цього не зробить». Для Стасюка історія як безперервний ланцюг змін у людському житті, що має форму прогресу, не має сенсу й морального права на існування. Його вабить нерухомість, вабить світ, у якому нічого не відбувається, тому й герой його творів внутрішньо не змінюється. Ми бачимо його в кінці таким самим, яким він був на початку. Письменник хоче, щоб світ нарешті вгамувався (Сергій Яковенко).
Ми мусимо стати вами, але чи ви хочете бути нами ? Таке запитання ставить автор перед читачем і дає таку відповідь:
У цьому радше сумніваюсь. Тобто чи може змінити світ, сама людина, людина майбутнього. «Колись ми вирушали в дорогу, щоби наше життя стало вартісніше, повніше, та й просто краще, ширше і більш людське. Тепер живучи, хочемо будь-якою ціною покинути власне життя, хочемо з нього вийти, хочемо притьмом стати кимось іншим». Тобто ми весь хочемо чогось нового.
Отож Анджей Стасюк у своєму виданні «Фадо» яскраво показує життя, життя людини таким яким воно є − різним. Але все тече, все змінюється, кожен день інший не подібний на попередній, який відійшов в минуле. Цей новий день − приносить щось нове, щось, що може відійти в історію. Змальовує життя так просто! Як бачить, як відчуває, як пам᾽ятає.
А може накращою для мене і для багатьох читачів мгла б стати така оцінка книжки, яку їй дала сама перекладачка Богдана Матіяш: «Це книжка, в якій дуже багато спокою».