Критика, рецензії
Побороти страх пізнання
А. Судин | 06.07.11 13:10:07
Страсті за Бандерою: статті та есеї / упоряд.: Т. С. Амар, І. Балинський, Я. Грицак. - К.: Грані-Т, 2010. - 400 с. (Серія De profundis).Не так давно слухав суперечку двох чоловіків. Один старий галичанин, інший – набагато молодший, скоріше за все теж галичанин, але який запевняв, що у нього є родичі в Росії. Суперечка була «про політику». Ну, все як годиться, але десь на певній хвилині, коли тони почали підвищуватися, і молодий чоловік почав апелювати до досвіду родичів, отих із Росії, старший галичанин уперто замахав руками – «навіть не хочу вас слухати, і не говоріть!».
Ключова фраза для мене в той момент була, звичайно, «не хочу вас слухати!»
Писано було колись в Еклезіаста «.. при многості мудрості, множиться й клопіт. Хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль»... Ясна річ, більшість із нас трактує такі рядки, як сумні роздуми щодо «горя від розуму», але часами видається, що можна читати інакше – як попередження: не пізнавай, не будеш бідувати. От якраз таку пересторогу, як на мене, часами роблять собі ті, хто наперед махає руками і не дає собі пізнати: «не хочу і слухати!»
А навіщо проблеми?! Мені вже все пояснили. Я вже все знаю з чужих розповідей. Про Біблію – з розповідей священика і телевізора (не варто читати самому), про світ із підручників і розповідей учителів, про себе – із дзеркала, ну...
...і про С. Бандеру – теж знаю все, що мені не раз оповідали. І якщо хтось буде казати – та почитай ще! відповідь буде одна: а нащо? Я вже все знаю. Я віруючий, я переконаний.
Хоча насправді роль відіграватиме не наявне «знання», чи тверда переконаність, а просто всередині зажевріє не що інше, як страх – а раптом дізнаюся щось таке, що не хотів би, на що якраз «не хочу навіть слухати!», що змусить захитатися ту переконаність. Особливо, коли у свідомості вже давно осіла ясність: або «Бандера – герой!» (і не хочу нічого слухати!), або «Бандера – бандит» (і теж «нічого не хочу слухати»)
От від читання книжки «Страсті за Бандерою» якраз час від часу і віє такими думками. Власне, добірки матеріалів дуже різного змісту і характеру, емоційного наповнення і мети, у яких обговорюється і постать Степана Бандери, і ідей, із ним пов’язаних, і способів, яким він і його соратники намагалися досягти мети, і взагалі ставлення до нього як до символу. Причому добірки матеріалів, які були свого часу розміщені на різних сайтах, які мають довіру в читача, тобто схильні або до проголошення об’єктивності (демократичності) подання думки, або ж до зрілого патріотизму.
От читати, чи не читати? З одного боку – очевидний закарбований у свідомості більшості українців (і представників сусідніх держав) штамп: а чи варто взагалі ще щось читати про Бандеру, коли все і так ясно? Адже він справді скоріше символ, прапор, модель поведінки, приклад, який несе із собою те чи інше навантаження для різних груп людей, а не предмет пізнання. А з іншого – це достатньо нервовий і постійно відновлюваний подразник, який так чи інакше потребує обговорення. Особливо у періоди політичної передвиборної сварки і накручування отих «страстей» саме для формування лав під одним, чи іншим прапором...
Раптові і несподівані повороти в книжці, коли від одного обґрунтування (цілком збудованого на фактах!) переходиш до цілком протилежного (і теж збудованого на фактах), або ж до емоційних свідчень людей, які могли б бути в іншому таборі, але захищають погляд «супротивника», вимальовують картину наче невирішуваності проблеми. Ніби переводять її у розряд вічної. Роблять споглядачем суперечки (у книжковому варіанті вже не учасником, хіба що у варіанті креслення олівцем по сторінках), яка може тривати у нас ще дуже довго, якщо її підтримувати. Або щоб мати постійну тематику для обговорення у «патріотичному вихованні» (поставив у лапки, бо воно маже мати різний зміст для тих, хто буде використовувати ім’я С.Бандери для того виховання), або для зіштовхування лобами у потрібний момент (або до тих же виборів, або й більше – для поділу України на «наших» і «ваших»).
З іншого боку ніколи не забуду хвилини свого оторопіння, коли мій старший двоюрідний брат, який живе у Польщі і виріс поляком (за всіма національними ознаками), але батько якого був в УПА і відбув за це ув’язнення у польській тюрмі, якось мене спитав “Скажи, а все ж таки – УПА – то було добре, чи зле?».
І як пояснити? Коротко і разом з тим ясно. Мені, людині, яка має вже сформовані і достатньо «двобічні» переконання (як більшість із нас, що росли в радянські часи, але мають і родинну пам’ять), але для людини, яка живе у країні, де УПА і Бандера – це злочин, і яка теж має вже сформовані роками виховання погляди. От, наприклад, чи змогла б ця книжка щось йому пояснити? Поляку, росіянину?
Як на мене, і в цій книжці, і в багатьох інших публікаціях, які скоріше можна було б назвати «Бандера і сучасна Україна», розведені на два боки два символи, що містять у собі цілі комплекси знань. Зокрема: Бандера – «мета», і Бандера – «шлях». Для кожного українця мета – свята. Хіба можна сперечатися із прагненням боротися за свободу? Для кожного ж із завойовників – мета (сепаратизм, незалежність) небезпечна. Відтак замість мети основою для обговорення стає шлях. Правильний той шлях, чи неправильний. І починається обговорення не людини, не мети, а шляху, на якому ніколи не буває спокійно. Особливо у воєнні часи, які тепер уже історія. Особливо для народу, який не мав можливості відповідними для війни способами опиратися. Отож і в цій книжці мета наче виглядає очевидною, але шляхи все ще не оцінені. Зрештою, як і сама особистість. А відтак розмова може бути продовжувана і продовжувана. Як і в інтернеті, так і в книжці. Навіть при тому, що книжкова публікація такого типу, як видається, може стати певним чинником стишення сварок.
У певний момент читання спитав себе – а чи треба було все те, що було нагромаджене у інтернеті про Бандеру (навіть якщо ті блоги писали дуже поважні і кваліфіковані історики, чи свідки, а розміщували поважні, гідні довіри сайти) тепер фіксувати на «стійкішому» носії? Для кого воно? Для тих, хто не буває у мережах, не читає блогів, але зацікавлений у тематиці? Чи для тих, хто переживає, що та висловлена в інтернеті думка надто летка, швидко випаровується і треба зафіксувати її на папері? От чи важливо мені поповнюватися тими знаннями, щоб знову і знову визначатися, на чиєму я боці? Якщо я справді вже давно якось визначений...
Та й узагалі, чи можливе примирення ідей, на основі яких досі нагнітається ворожнеча і сварки? Чи для того ця книжка, щоб їх примирювати? Чи вона просто історичний документ, який справді міцніший і доступніший для повторного читання, взятого домашньої з книжкової полиці, аніж розшукуваного на різних інтернетних сторінках?
Від тих часів, коли на основі тих сварок і коментарів, які публікуються біля тих блогів, і на форумах, я зрозумів, що такі сварки нескінченні і кожен буде знаходити знову і знову або традиційні фактичні, або емоційно категоричні, образливі докази одне одному, то перестав брати у них участь. Адже вони не припиняться навіть тоді, коли відкриють усі засекречені архівні документи. Не можна бути переконаним навіть у тому, що колись будуть зняті всі міфи навколо Бандери, про які йде часами мова навіть при обговоренні цієї книжки. Причому до тої пори, поки не стане ясно одне – головне не Бандера, який він був (це вже інше, це історична наука, публіцистика для вужчого кола читачів, як і щодо багатьох інших постатей України), а ми, ті, які ми є зараз. Тобто Бандера в тому випадку (якщо же про нього мова іде) скоріше наше відображення, якими ми є щодо нього, коли про нього висловлюємося.
Можливо, ця книжка якраз і є таким відображенням. Якщо визначимося (в тому числі і на такому читанні), то і зробимо його історичною постаттю, про яку треба писати в підручниках у тому чи іншому контексті уже не для вузького, а для масового читання...
Тобто наразі ми знову і знову приречені читати і визначатися, вирішувати, на чиєму боці – спочатку з огляду на мету, а потім з огляду на шлях, яким хочемо ту мету здобувати. Бо наразі якось так виходить, що ті, хто є прихильниками Бандери, виглядають більше прихильними до «мети», аніж ті, хто не є його прихильниками.
Можливо, книжка і для цього.
А може, також і для того, щоб «побільшити собі болю»... Одній чи іншій стороні.