Критика, рецензії

Геніальний Кичинський

Сергій Дзюба, народний поет України | 05.02.24 9:46:05

Цю книжку розцінюю як розкішний подарунок від прекрасного українського поета Анатолія Кичинського – томик вибраного «жива і скошена тече в мені трава» (видання друге, Київ, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2024 рік). І просто не можу не відгукнутися про цю непересічну подію.

---

З добродієм Анатолієм (безперечно, одним із найвідоміших сучасних поетів-ліриків, чудовим художником, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка та народним поетом України) ми познайомилися на поетичному фестивалі «Лицар Карпат» в Ужгороді і одразу ж подружилися – настільки в цьому чоловікові багато таланту, світла, любові, щирості! Відтоді ми з Тетяною Дзюбою стали його відданими шанувальниками.
Тому, тільки-но отримавши книжку, одразу ж взяв її до рук і не зміг відірватися, доки не прочитав. Враження якнайкращі! Настільки тут все до ладу – від гарної зеленої обкладинки із золотими літерами, яка так пасує до назви цієї збірки, золотавих сторінок на початку і наприкінці, фотопортрету автора, до, власне, віршів, упорядкованих вишукано, продумано і з любов’ю. Буквально нічого зайвого, попри значний обсяг – 240 сторінок.
Починається книжка з вірша «Тепер ти молодий, а був іще молодшим», який уже став класикою. А далі – як на мене, просто геніальна поезія, котру хочеться читати і перечитувати, декламувати, придумувати пісню й співати. Тож наведу цього неймовірно чарівного вірша повністю:

* * *
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.

Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.

Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.

Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Майже вічність минула, а я ще і досі,
мов листок на твоєму золотому вогні.

Кохання у Анатолія Кичинського – сильне, справжнє та дивовижне, і його вірші на інтимну тематику – надзвичайно зворушливі. Вони дуже легко запам’ятовуються. Поет – відкритий та чесний, мудрий, тому в його віршах – немало болісного смутку. Втім, водночас це – світлий смуток, який нагадує цілющу молитву.
Багато віршів тут – по суті, пророчі. Ось – поезія, створена в 2004 році. Але прочитайте уважно:

Блудні

... І брели вони всі в нікуди.
І гірчили чужі слова їм.
І не ждали їх дальні люди
і ненавиділи навзаєм.

І блукання таке по світу
дуже схожим було на зраду.
І було їх як того цвіту,
що за вітром летить із саду.

І сміялися нетямущо
як не москви з них, то стамбули.
І мовчали вони, тому що
всі важливі слова забули.

І шукали вони причину
того болю, що знову й знову
повертав їх на батьківщину,
як забуті слова – у мову.

По-моєму, також геніально. Тому навіть не коментуватиму, настільки це – пророчо, вражаюче, проникливо та глибоко!
Взагалі, цитувати хочеться буквально кожен вірш. Ось рядки з поезії, яка дала назву книжці:

... А буде так:
принишкнуть дерева –
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава...

Так дивовижно, влучно, неперевершено – про останню мить життя, яке переходить у вічність.
А тепер – про святе ( з вірша «Народжений в сорочці»):

Ти бачиш,
як мама
родиму сорочку твою
доточує днями,
які їй лишилося жити...

Отак – коротко, ємко, точно та сильно. Хто втратив близьку людину – оцінить.
І – знову пророцтво, бо як інакше назвати, охарактеризувати настільки стовідсоткове влучання у вірші «От і все»:

А згори – все «курли!» та «курли!»
І пронизує присмак золи
розтривожений простір,
у який, наче в душу, проник
чи то стогін, чи зойкіт, чи крик,
чи то вереск, чи постріл...

Минає життя, мов один день. Здавалося, ще й не жив по-справжньому, не накохався, не надивився, не надихався, а вже відчуваєш оте невідворотне... Хоча – доля кожної людини повна несподіванок, вона – зазвичай у смужку, як у вірші «За вереснем – жовтень…».

І якось аж дивно, що все вже позаду.
І хто мені скаже, коли ж це і де
надкушене яблуко райського саду
прокотиться мимо і в небо впаде?

Ось такі дивовижні та глибокі філософські асоціації про одне з вічних питань людства. А от – чудовий афоризм від Анатолія Кичинського з поезії «Пам’ять»: просто, дотепно і мудро.

Все пам’ятаю. Бо живу.
Тому й живу, що пам’ятаю.

Власне, з гумором у пана Анатолія – все гаразд:

Лежимо на дні трави
голова до голови.
А тим часом Бог працює,
засукавши рукави.

(з вірша «Лежимо на дні трави…»)

Або ось таке – поезія «З рідного неба накрапує дощик»:

З рідного неба накрапує дощик.
Степ шелестить, мов лавровий вінок.
Толя Кичинський, поет і художник,
любить Вітчизну і гарних жінок.

Рвуться і фарби, і слово на волю.
Щастя всміхається звіддалеки.
Жаль, що Вітчизна Кичинського Толю
все-таки любить не так, як жінки.

Чесно кажучи, не хочеться завершувати, а мушу, бо відгук не має бути розлогим. Головне – зацікавити читача. Сподіваюся, це мені вдалося. Отже, на закінчення – з вірша «Заболіло мені».

Заболіло мені.
Забіліло мені.
В білі шати святкові вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
Як з війни переможець, вертаюсь.

Щиро дякую, дорогий наш пане Анатолію, за таку незвичайну, світлу та щемку книжку, яка здатна зігріти не одну стражденну людську душу. Дай нам, Боже, дожити до жаданої Перемоги.