Критика, рецензії

СКАРБИ УКРАЇНИ

Євген Безус, член НСПУ м. Верхньодніпровськ | 06.09.23 12:18:45

Роздуми після прочитання історичного роману Володимира Кільченського «Скарби Ненаситця»

Читаючи нову книжку відомого придніпровського письменника Володимира Кільченського під промовистою назвою «Скарби Ненаситця», я знову занурився у світ пригод славних лицарів України. Як і в попередніх книгах цього автора, козацька доба України постає часто-густо у яскравих, а інколи й тривожних проявах нелегкої долі героїв, що боролися за волю України.

---

Хоча події в романі «Скарби Ненаситця» розгортаються в давно минулі часи, коли гетьман Мазепа разом із шведським королем Карлом ІХ намагалися здолати московитську орду на чолі з україножером – царьком тоді ще московії, що згодом проголосив себе імператором, петром І, варваром, котрий чомусь рубав вікно у Європу, начебто туди не можна було потрапити в двері, складається таке враження, що це події ледь не сьогоднішнього дня.
Бо й нині московитська орда, замість розвитку своєї країни на базі гуманістичних і демократичних засад, покращення рівня життя на неозорих просторах імперії, преться, вбиваючи і старих і малих, через Україну до Європи, погрожуючи ядерним дрючком.
В сюжетній основі роману Володимира Кільченського пригоди парубка Наума й підлітка Іванка. Наумові в дитячі й підліткові роки випало багато випробувань. Зазнав хлопчина й поневірянь, не відаючи, що він нащадок древнього козацького роду Горничар. Та за деяким часом він довідався від бабусі Химки про батька й матусю і якого він роду-племені.
«…– Скажу тобі, хоч і важко на серці… Матінку твою, красуню, дорошенківці віддали татарві в ясир. А з дідусем та бабусею морочитися не стали. Заскочили бусурмани і зарубали їх шаблями, а оселю вогнем спопелили. На тому місці, де була хата Горничарів, залишилися купа попелу та тернові хащі…». (стор.83)
Завдяки цілеспрямованості Наума та його хисту характерника, хлопець зумів, пройшовши через поневіряння і здолавши багато перепон, знайти собі вірного друга Іванка. А ще й зустріти вірне кохання – дівчину Василину. Й хоча дівчина була з малолітства хворобливою, кохання до Наума надає їй моральних та фізичних сил і вона одужує.
У романі дуже яскраво описані сцени пошуку скарбів біля порогу Ненаситця.
Та, мабуть, найсильніші усе ж таки картини оборони Батурина від московитської нечисті. А ще й зустріч із полковником Павлом Полуботком та його довірених осіб, яким він розповів про свої видіння про Полтавську битву ще перед битвою за Батурин.
«… Наум втямив, що тільки йому одному явилося видіння, і від того, як він пригадає бачене, залежить завтрашня доля полковника, а врешті їхня фортуна також.
– Було видіння було й застереження, зрозумів через апостола, що десниця Господа у подіях не на боці гетьмана…, – впевнено висловився Наум.
Він підняв очі і зустрівся з поглядом полковника, сповненого гіркоти і розчарування…».
«…Полуботок піднявся із-за стола, наклав на себе хресне знамення і з покірливістю в голосі, промовив:
– Не мине нас ся гірка чаша, але молімося, що почує наші молитви Мздововоздаятель…
Павло Полуботок і його довірений Сидір заспішили на гетьманську раду, а Тит, Логвин і Наум попрямували на утреню Літургію до храму.» (стор.296)
Хоча мужні вої козацькі вперто захищали Батурин, але не вдалося їм відстояти козацьку столицю.
«Добряче билися його товариші… Олексій Рябозад, Микола Наумик – де вони зараз, чи живі, а мо вже стоять на Суді Божому? А Господь може простити гріхи їхні земні, бо вони чесно билися, боронячи дідівщину, і буде їм, що мовити, дадуть чесний одтвіт… Думалось, як могло так трапитися, що гетьманська столиця впала за одну ніч? Знав, бо розвідка зирцем пішла за москалями, а перед світанням вони тут, як тут, не одна зрада була… на Носа вернуть, а Кандиба, Зажарський, Кочубей почали…» (стор.355)
Тема мужності чесних воїв і тема зради тих, хто хилиться до сильнішого завжди були визначальними не тільки в історичній літературі.
Ось і Володимир Кільченський не оминув цього, тим паче, що події не вигадані, а дійсно відбувалися й особливо при обороні Батурина.
Але дії зрадників ніяк не принижують подвиги українців, які впродовж століть боролися з московітами. Та й сьогодні в смертному двобої збройні сили України за підтримки волонтерів і допомоги зброєю демократичних країн мужньо відстоюють незалежність України і Волю нашого народу.
Книга Володимира Кільченського цінна ще й тим, що окрім зображених захопливих пригод її героїв та мужнього спротиву українців захланним кацапам в ній описаний аж до дрібних деталей тогочасний побут. А ще герої роману вживають багато українських прислів’їв. Й особливо назв предметів і знарядь, що використовувалися у ті далекі часи. Це також додає твору правдивості.
Коли я дочитав книгу до останньої сторінки у мене відразу ж виникло відчуття, що автор обірвав свою оповідь на найцікавішому місці. Я аж засумував трішечки, прощаючись з героями роману. Ще й подумав: «Чи зумисне зробив це автор, чи ні?
Бо так хочеться взнати, а що ж буде далі?»
Тож і звертаюся до автора історичного роману «Скарби Ненаситця»: «Вельмишановний Володимире Андрійовичу, будь ласка, напишіть продовження!»
Маю надію, що й усі ті, хто вже прочитав і ті, хто долучиться до читання роману – будуть теж сумувати, прощаючись із його героями, та чекати, коли автор знову занурить нас у світ неймовірних пригод наших славних пращурів.
Адже вони, наші славні пращури та й нинішні вої, що героїчно захищають ВОЛЮ й НЕЗАЛЕЖНІСТЬ нашої БАТЬКІВЩИНИ, і є СПРАВЖНІМИ СКАРБАМИ УКРАЇНИ.