Критика, рецензії
Настав час розкрити «Таємниці старого горіха»
Ольга Полевіна, голова Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного | 12.03.23 19:25:02
Є книжки, історія створення яких не менш цікава, ніж зміст.Співавторство – річ тонка і делікатна. Тож я була впевнена, що не всі можуть бути співавторами.
Мабуть, так воно і є, особливо, коли це стосується гонорару…
Але в мене вже був позитивний досвід – роман «Вінок сонетів», написаний у співавторстві з Олександром Архангельським, який здобув два дипломи переможця літературних конкурсів. Також з Олександром написана поетична книжка вінків сонетів «Нехай стихія нами владарює» і дві повісті.
Коли до нашого співавторського дуету долучилася Ніна Даниленко – з’явилося оповідання «Гілочки під оксамитом», написане таким неочікуваним прийомом, який навіть я, любителька літературних ігор і парафразів, не змогла уявити: ми не домовлялися про сюжет, тягнули жереб, хто за ким пише. Першою почала Ніна – на сторінку тексту стрімко розкручувався сюжет, який потрібно було продовжити наступному. Олександр продовжив оповідь, і коли дійшло до мене, я опинилася у самому центрі інтриги, вихід з якої потрібно шукати мені!
Це було захоплююче! Ми зробили два кола, мені випало завершити, і кінець історії вийшов неочікуваним для двох моїх співавторів!
Зараз, перечитуючи оповідання, я не завжди можу вгадати, де чиї рядки – мої, Ніни чи Олександра. Вийшла гостросюжетна лірична історія, читаючі яку неможливо дізнатися, що писана вона не одним пером.
Саме це й було метою елегантної гри!
Далі – більше. Якщо можна писати утрьох, і результат перевершив очікуване, то чому б не погратися в оцю гру колективом?
Були сумніви: Ніна, Олександр і я – літератори з досвідом, а як напишуть ті, у кого його набагато менше?
Я – голова обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного, що на Кіровоградщині. Наша літературна студія – творча лабораторія, де ми застосовуємо різні форми роботи: написати сонет по першому рядку, перекласти вірш, створити казку або дитячу п’єсу. Я впевнена, що для людини, яка відчуває Слово, немає неможливого. Бо суть творчості – це те, що маєш донести, а яким чином – віршами, прозою, – це вже деталі, форма.
І ось я запропонувала всім сюжет. Він не обмежував нікого, але давав напрямок: молодий лікар приїхав на роботу в містечко після медінституту. Не жонатий. Гарний. Без шкідливих звичок. І жінки, які його оточували, захвилювалися. Після низки невдалих стосунків і знайомств, він, звичайно, знайде свою єдину, але про це все потрібно написати!
А чи важко розповісти любовну історію? Це те, чим займається кожний літератор!
Я розраховувала на кілька варіантів розвитку подій:
1) «степівчани» відмовляться;
2) спробують і почнуть фантазувати – активізувати свою уяву, і, якщо і не напишуть, це буде гарною вправою;
3) напишуть, хто як зможе, але в кожного у всякому випадку буде своє оповідання, яке згодом, можливо, буде надруковане;
4) у нас усе вийде.
Засідання літстудії відбуваються у читальному залі обласної бібліотеки ім. Дмитра Чижевського, і всі відвідувачі та бібліотекарі стали свідками початку гри. Поставилися до неї (як потім визнали) скептично: що можна написати великим колгоспом? Що це Полевіна пропонує?!
Але наші літератори загорілися, навіть ті, хто вважав себе виключно поетами. Одним реченням я зазначила суть епізоду, написала на папірці, загорнула – і всі ці маленькі шматочки паперу поклали в чиюсь шапку, а мої золоті «степівчани» тягли жереб! Не відмовився ніхто, навіть пропозицій не вистачило, і мені додаткові завдання довелося вигадувати на місці. Я довго не вагалася. Написала на аркуші: «будь-яка історія, яка трапилася з головним героєм», і поклала його до інших.
Він дістався Максимові Липкану, на якого, за задумом, повинен бути схожий головний герой, щоб не треба було кожному вигадувати зовнішність. І назвали ми головного героя теж Максимом.
Було весело! Усі розійшлися в піднесеному настрої. Я майже фізично відчували, як у голові кожного клубочаться образи й спогади, бо, як правило, їх висмикують зі свого власного досвіду…
На наступному засіданні кожний прочитав своє оповідання. Вони були дуже різні – трагічні, ліричні, з елементами іронії, еротики, навіть містичні. Ми подивилися одне на одного: як це все вплести в одне ціле? Мета була – мозаїчне панно без швів.
– Це неможливо, – сказали мені бібліотекарі…
Я зробила так: кожне оповідання, як цеглину, встановила в сюжет не дуже щільно, а всі порожні місці «залила бетоном» – додала описи, узгодила імена, події, підправила образи. Потім – відшліфувала.
І вийшла чудова повість – «Сороки далекого села»!
Коли її разом з іншими нашими творами, написаними в співавторстві, ми видали єдиною книжкою, ніхто не здогадався, де чий уривок, де та межа, коли одна оповідка переходить до іншої. А дев’ять прізвищ на обкладинці – незрозуміла витівка тієї ж Ольги Полевіної…
Ось такою довгою вийшла передмова до книжки, про яку я хотіла розповісти. Але без цього читач не зможе осягнути її унікальності.
Після такого вдалого експерименту я вирішали запропонувати гру іншим письменникам, але вже з усієї України і не тільки.
Умова: канікули в селі. До діда й баби приїхали діти і онуки. Дійові особи ретельно перераховані – вік, ім’я, хто чий родич.
У письменників необмежена свобода – написати історію, яка трапилася в селі влітку (чи десь іще) з будь яким героєм віком від 6 до 60 років.
Думаю, мало хто уявляв, як це спрацює. Мабуть, тематична збірка…
І ось 10 авторів з нашого краю (Олександр Архангельський, Ніна Даниленко, Тетяна Микитась, Людмила Олександрук, Ольга Полевіна, Галина Суржок, Олена Трибуцька, Наталія Фесенко, Надія Чичкан, Ольга Стрижеус, яка зараз перебуває у Нідерландах) та 10 письменників з інших міст (Євген Безус, м. Верхньодніпровськ, Дніпропетровська обл.; Еліна Заржицька, м. Дніпро; Юрій Ключ, м. Апостолове, Дніпропетровська обл.; Любов Купцова, м. Одеса; Віра Марущак, м. Миколаїв; Віталія Савченко, м. Івано-Франківськ; Марія Солтис-Смирнова, м. Вараш, Рівненська обл.; Світлана Талан, Луганщина – Львівщина; Олена Федіна, м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.; Олена Швець-Васіна, м. Дніпро) почали писати й надсилати мені оповідання. Проілюструвала книжку Катерина Хаджирадєва, а Анна Іванова зробила свій варіант обкладинки.
Почали писати ще восени 2021 року, але війна зруйнували наші плани, тож повернулися ми до них лише через рік.
Я вдячна всім співавторам – нашим новим друзям, які погодилися на цю інтелектуальну авантюру! Я вдячна письменниці Еліні Заржицькій, яка долучила до проекту авторів з різних куточків України. Твори були різні, як камінці на березі моря, і кожний неповторний.
Але ж їх 20! Як скласти сюжет, щоб там була драматургія: зав’язка, кульмінація, кода? Щоб там було дійство, а не набір оповідань на єдину тему. Щоб читалося, як написане однією рукою. Щоб була інтрига, розвиток подій? Майже всі писали від першої особи. Як це узгодити між собою?
А все просто: повість теж пишеться від першої особи – найстаршого онука, якому вже 16 років. Він ще дитя, якому цікаві дитячі пригоди, і вже достатньо дорослий, щоб оцінити ситуацію і розповісти про неї.
А те, що тексти писані різними авторами, різний стиль письма, спитаєте ви? Ніякої проблеми! Розповіді від першої особи різними героями повинні відрізнятися! Мовою персонажу малюємо образ. Як з’єднати усе це? Просто. Голова родини – дідусь Сашко – іронічний оповідач, тонкий психолог з пронизливим поглядом, людина інтелектуальна. Він виховав своїх дітей, і тепер черга за онуками.
Літними вечорами під великим горіхом, який посадив ще прадід на честь свого сина – нашого діда – збирається вся родина. І кожний чекає черги, щоб розповісти всім свою історію – розповісти «літературно», як вимагає вигадник-дід…
Ось так я збудувала сюжет. Але ж він не повинен бути низкою розповідей! Тому між оповідками завжди щось відбувається – тут і зараз. І саме це – сюжет, а розповіді персонажів, як мереживний додаток до дійства. Тому між кожним оповіданням є маленьке – моє. А іноді – і не маленьке, якщо складно пристосувати два інших оповідання. Знову той самий принцип – цеглин і цементу, який поглинає їх і згладжує гострі кути…
Саме цього мені хотілося – спробувати, чи зможу я об’єднати, розчинити і виліпити єдине ціле.
Два вечори я складала повість. Потім два тижні три коректори вичитували її…
Кожному оповіданню дала назву – маленькі розділи, острівці серед океану подій. У тексті вони без авторства, щоб не перебивати течію сюжету, а в змісті названий кожний автор, звідки він, на якій сторінці його оповідання.
Судячи з коментарів, нам усе вдалося. Повість цікава. Вона унікальна.
Ось такий «Горіх…» ми виростили!
Двадцять співавторів, ми з вами створили диво – веселе мирне літо серед зими, серед війни, як подарунок дітям і дорослим. Книжка існує в електронному вигляді на сайті обласної юнацької бібліотеки, м. Дніпро, а в паперовому надрукована серед лютнево-березневих дощів 2023 року під виття сирен з переконанням, що воно таки настане, мирне літо…
