Критика, рецензії
ВІДЧУТЕ В НЕТЛІННОМУ ЗАПАХУ ГУБ
Ігор Фарина м. Шумськ Тернопілля | 08.10.22 17:39:22
Савчин Я. Вино любові: інтимна лірика. – К.: Український пріоритет. 2019. – 176 с.«Вино любові». Так Ярослав Савчин з Прикарпаття найменував останню у часовимірі книгу лірики. Ніби нічого надзвичайного. Навіть можна мовити, що ця назва програє уже оприлюдненим «Нетлінь-росі», «Світанку мальв», «Читанню ватри». Звісно, що перечитавши вірші, іноді подумуєш про «Карпатське серце», «Яблуневу душу», «Малюнки сну» чи щось подібне. (Між назвами творів, прикладів вистачає). Але ця неординарність навряд чи змогла б передати задум автора.
Не знаю, правда, чи вдалося мені його повністю осягнути. Але чомусь здається, що з віршів «Вино любові» та «Ноктюрн» існують деякі натяки. Вчитаймося! «Нам ще сниться вино вечорове». «І в спогади пливем, як в білі ночі. І руки ніжні згадуєм дівочі. Як разом обіймали тепле літо. Й вино любові осідало цвітом».
Отже, «Вино любові», саме так! І треба сказати, що версифікатор прагне неповторно розповісти про нього. Зрозуміло, що використовує для цього усі виражальні засоби.
Аби упевнитися в неголослівності цього твердження, звернемося до конкретики. Безперечно, що в цьому плані промовистими є чимало цікавих нюансиків. Та, мабуть, буде старт з питання про літературні тропи, до яких належать метафори, епітети та порівняння.
Думаю, що логіка у цьому висловлюванні побутує. У «Вині любові» справді є чимало метафоричних зблисків. Прочитую лише окремі з цих вдатностей. Сумніваюся, що це дасть змогу в усій повноті передати цю картину, але цього, як мені принаймні здається, виявиться цілком достатньо, щоб зримо уздріти окремі штришки. «І сонце з нами п’є на брудершафт». «Недочитану книгу гортає печаль». «Де рідну пісню стережуть джмелі».
Нерідко в книзі надибуємо епітети, які характеризує неодновимірність. Бо з одного боку бачимо словосполуки, до котрих звикло читацьке сприймання: «пелюстки троянд», «мрійлива зірка», «розквітлий сад», «дзвінкі водограї», «небесна чистота», «закохані серця»… (Трикрап’я не назву випадковістю, бо перелік можна продовжити. Мислиться про інше. Незважаючи на те, що окремі буквосполуки належать до часто вживаних, вони є такими доречними у контекстових вимірах).
Ще більше про це гадається, коли зір углиблюється в епітетах, котрі позначені барвою авторського мислення: «шедевр ночі», «черемхи піраміда», «вістря кольору», «меланхолія миті», «міжгір’я весни», «першості стежина»… (Іноді лунає думка, що такі висловлювання мають на собі позначки метафоричності. Що така ймовірність є високою. Але чи можна у нинішньому зворохобленому світі однозначно наголосити на окремішності. Актуальним залишається ще одне питання. На багатьох авторських епітетах є кольори метафоричності, але вони все ж залишаються ними).
До речі, це ілюструють й порівняння. «Крізь юний силует, печальний, як любов, із ейфорії фарб тече її волосся». «Воно, як сонця дзеркало вечірнє, вгортає нас невидимим теплом». «І серце прихили, як згусток магій, хай в грудях заструмує в унісон». Вже на основі цих фраз єднання порівнянь, епітетів та метафор мовимо про окремішність побутування порівнянь, котру невмолимість часоплину зробила дещо умовною.
Можна, безумовно, ламати літературознавчі списи, говорячи про цю непростість. Але не маю наміру ставати на цей шлях. Адже порівняльність у всіх іпостасях мене цікавить більше.
Цей вид літературних тропів ділиться на прості та складні. Щодо перших з них, то, напевно, варто говорити про порівняння зі сполучниками та без них. Приміром, ми знаємо такі сполучники: «як», «мов», «наче», «ніби», «неначе», «гейби», «немов» і т. п. «Він узяв сопілку ніжно, як жону». «І ми пливем у рай, неначе в зливу». «Сніги лягали, мов печалі тихо-тихо». Не менш цікавою залишається й відсутність сполучників. «Це лише сніг – найбільша із загроз». «І потайки зоря хитається в очах – цей вечоровий сюр». «В забутий погляд – клекітливу душу».
Якщо вже мовлено про прості порівняння, то не можна оминути увагою й складні, тим паче, що в деяких реченнях мирно співіснують присутність і відсутність сполучників. «Лиш тріпоче вода – мов розмова». «П’ю голос твій – як з джерела. Цілющу воду на світанні». «Ти руку подаєш – як янгельське крило»…
Відрухи літературних тропів є помітними і тоді, коли заходить мова про «мешканців» книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «А ноги ступають барвінком і афинниками». «А над плесами краю проміння голубить калину». «Волошкову росу поміж колосся з твоїх повік читають журавлі». «На паші коні стережуть весну». «Твій вечір лиш притишує октави й чека незримо на свої зірки». «Цілунки сонця грозами умиті». Не менш цікавим на цьому тлі виглядає і поєднання дій різних «мешканців» в одному рядку чи реченні. «В садах калинових, під віщість зоряну серця гойдатимуть дівочий спів». «Де сном гірким калина засинала і кішкою тулилась до ноги». «Цілують сонце соковиті груші»…
Примагнічують до себе і кольорові екстраполяції. Й передусім через те, що так багато додають до вражальності поезомови. Адже саме такий висновок проситься на білосвіт з шахти сприймання. «Холодний лід вмирає в синіх водах». «Сон – не сон, і ніч, як чорна брила». «…де сонце огорнуть зелені віти». «Сивочолий вечір підпирає небо». «А як щебечуть води голубі». «Весь сад сповив у білі заметілі». «Спливло хмаринки золоте чоло». Ці та інші рядки з відблисками барв створюють неповторні образи.
Сприяють цьому й слововияви. Адже між ними є чимало вдатностей. І в першу чергу це стосується слів’ят, які мають ознаки неологізмів, рідковживаюстей та діалектизмів. Неологічну кольористику, зокрема, мають «літогін», «вічніє», «сонцекруг», «крутіє». Вважаю, що в словниковому запасі поета з’явилися улюблені новотвори. Приміром, звернув увагу, що «серцестук» побутує не тільки у «Вині любові». Адже його нерідко можна було побачити і у попередніх книгах.
По-своєму зацікавлюють і рідковживаності. Правда серед них такі відзначаються різністю. Деякі з них є більш-менш знаними, а інші про це лише мріють. Про це зосібно з’являються думки, коли під час перечитувань натрапляю на «розповиток», «бистрінь», «примруги», «одвіт».
Непростим залишається питання про діалектизми. Їх, між іншим, теж можна поділити на дві частини. Окремі з них є зрозумілими й в інших регіонах. У «Вині любові» до таких, напевно, варто зарахувати такі літеросплетення, як «бесаги», «освята». Як не дивно, а це стосується і буквосполуки «наніц», яка має яскраво виражену говіркову барву. От «головиця», «зільниця» – менш поширені, хоч саме вони додають чару друкові.
Варто, мабуть, наголосити й на тому, що слововияви не були б такими привабливими, якби не були такими зримими спроби автора орієнтуватися на фольклорні джерела. Адже у книзі нерідко можна наткнутися на вмілі використання усталених висловів. «Й куйовдиш собачатко проти шерсті, яке на твій поріг подало знак». «І котиш, як Сізіф, зі сну свою зорю». Й немає нічого дивного,що увага до надбань проминулого народжує власне крилатослів’я. «Ти любов не сприймай, як провину». «Лиш первоцвітом усміхнись до мене». «…не загуби серцевий дотик в життєвих протягах зими».
Але не слід забувати, що орієнтація на фольклорні джерела і крилатослів’я – лише одне з відгалужень культурологічних акцентів у цій книзі. Бо маємо у ній також згадки про Страдиварі, Ван Гога. Поета манить минувшина та мітологія, бо зустрічаємо імена Корятовича, Ракоци, Геракліта, Афродіти… Не можуть не зацікавити і географічні ознаки: Карпати, Тибет, Латориця… Ще один висновок. Можливо, він є дещо несподіваним, але нічого не вдієш, бо подібне має право на існування. Приміром, рядок «і погляд тисячоєдиний зливає місячне вино» навіяв асоціацію з «тисячоокою хвилею» Анатолія Шкляра з Дніпра. А рядок «білим на білому біло напишу» нагадав про «На білому білим» Валентини Люліч з Рівного…
Вартою уваги залишається наявність богошукальницьких мотивів, бо вона – важлива складова вражальності. «Твоя ручка тендітна в долонях моїх. Я її бережу й прошу Бога за долю». «Не шукайте жінку! Вона сама вам явиться, як Бог». «І молишся цим видивам до п’яна, лишаючись із Богом сам на сам».
Очевидно, можна балакати й про інші нюансики вражальності. Але вищемовленого, безумовно, досить, аби ствердити, що маємо справу з поетичною справжністю, яка має «свій голос» на тлі поетичних доробків таких цікавих авторів як Василь Рябий, Роман Киселюк, Богдан Томенчук, Ярослав Ясінський, що він неодмінно докаже ще новою книгою.