Критика, рецензії
«НЕ ПРАГНИ ВИЛІКУВАТИ ЛИХОГО ЛИХОМ», АБО ДЕ НАСПРАВДІ НАРОДИВСЯ ГЕРДОТ?
Дмитро ШУПТА | 28.08.22 6:20:40
Про доцільність лікування «лихого лихом» свого часу розмірковував ще Геродот, слушна порада якого дійшла й до нас у дні вирішальної Вітчизняної Війни, коли весь наш народ не на життя, а на смерть протистоїть уособленню зла, коли ми заповзялися розгромити найпотужнішу державу-терориста, кари гідного міжнародного злочинця.Історичний досвід засвідчує чимало парадоксальних ситуацій, надання яким елементарного сенсу залежить уже від «дійових осіб», у цих ситуаціях задіяних. У даному випадку маю на увазі «європейськість України». України, що географічно розташована у Європі, на території якої знаходиться географічний центр Європи, і яка, разом з тим, уже такий тривалий час «прямує до Європи». Абсурдно, але не зовсім – адже Європа це не тільки, а може й не стільки, географія, скільки ментальний, культурний світ, від якого у різний спосіб українців відлучала московія.
Але мова зараз не про це, а про те, що самі українці мають зараз осягнути свою сутнісну європейськість, побачити свою минувшину, свою культуру як органічну складову витоків Європи. Саме це забезпечить міцність позицій України у світі. Процес нового історичного самоусвідомлення почався не сьогодні, та сьогодні вияскравлюється його новий, принципово важливий етап, вагомим внеском у розвиток якого є праця Сергія Піддубного «Книга української слави і сили» (Київ, ФОП Стебеляк, 2022, с. 416).
Видання адресоване школярам, студентам, всім, хто цікавиться історією України. Зацікавить воно й нумізматів, картографів, знавців геральдики та клейнодів, а також релігіє знавців. Ця книга – про наші родові пам’ятки та історичні коштовності, про предковічних богів та їхні святині, про наші національні підвалини, про основи всієї орійської раси. Доцільно доповнюють видання розлогі матеріали, які для багатьох можуть виявитись несподіваними: «Основи українського народотворення і української державности» та «Праотці і Праматері українського роду».
Прикметним є те, що кожну сторінку цього солідного видання увінчують афоризми – своєрідні заповіти Пращурів нащадкам. Дозволимо собі навести частину з них, оскільки розуміємо, що наклад не дозволить познайомитись з ним широкій аудиторії. Так, на с. 5 читаємо: «Старі часи то наше благо. Дістанемо від них твердости й кріпости, аби ворогам відповідати як належить» (Ілар Хоругин, автор ВК). До фундаментальних належить і афоризм Миколи Руденка: «Справа не в тому, щоби комусь якимсь особливим чином поклонятись, а в тому, щоб бути достатньо чистими для того, щоби зв’язати світ божественної думки та земну втіленість, світ божественних ідей та земну матеріальність» (с. 66). Думки древніх мислителів можна наводити й далі: «Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже» (Народне, с.73); «Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти» (Народне, с. 139); «Чия мова – того й влада, чия влада – того й мова» (Давньоримське, с.214); Молитва підтримує небо і землю, а також має владу над богами» (Давньоукраїнське прислів’я, с.221); «Нічого немає в світі огиднішого, як брехня» (Заратустра, с.79); «Нічого немає більш гідного мудрости, окрім Правди» (Піфагор, с. 81); «Хто неправдою збагачений – багатством не натішиться» (Софокл, с.281); «Ті, що багато говорять про родичів своїх і самі себе возносять вище пращурів та Ора-Отця, шкоду творять» (Ілар Хоругин, с. 150); «Той, хто звертаючись до старого, здатен відкривати нове, достойний бути вчителем» (Конфуцій, с. 179)...
«Немає нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого отрутнішого за удаваного друга» (Григорій Сковорода, с.106) ; «Не схилюся ні перед ким, окрім перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі» (Іван Богун, с.29); «Все гине там, де володар не готовий кожної миті захищати свою країну, як лев, як вовк, як собака» (Іван Мазепа, с.155); «Наші жертви не впали даремно, бо з нашої крови виростуть ті, хто докінчить наше діло» (Іван Гонта, с. 283); «Даймо нашої теплої крови, нашої радости і прихильности позичмо минулому, а вони всі оживуть і прийдуть нам на поміч, нашій волі до висловлення себе. Прийдуть як висловники найглибшого інституту нації» (Юрій Липа, с. 169); «Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинській пропаганді й інфільтрації» (Дмитро Донцов, с.394); «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю» (Євген Коновалець, с. 363); «Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому що любимо тих, хто у нас за спиною» (Роман Шухевич, с.295); «Чим далі ми заглянемо в минуле, тим далі ми закріпимо свої перспективи на майбутнє» (Вінстон Черчілль, с. 194); «Перед Україною велике революційне завдання: оновлення духовне, моральне, ідейне, патріотичне й релігійне вільних народів» ( Ярослав Стецько, с.373); «Наша Віра є найсуттєвішою признакою народу, основою його одности і окремішности» (Володимир Шаян, с. 67) …
Також є низка афоризмів і нині сущих авторів; вдалу добірку своїх родзинок розмістив автор видання: «Лиш доброчесні здатні бути не тільки подобою Божою, але й Духом наблизитися до Творця» (Василь Слапчук, с. 343); «Через наші землі мандрували різні народи, які дещо брали з собою разом з тим нашу історичну спадщину і видають її як свою. Повертаймо своє, шануймо своє!» (Василь Вельможко, с. 50 – 51); «Є заповідь, яку нам дав Господь: Накинь оброть на Дух свій і на плоть – Не можеш ти Вітчизні прислужитись, То їй хоча б ні в чому не зашкодь!» (Дмитро Шупта, с. 334 – 335).
Книга С. Піддубного побудована, як і належить довіднику, за принципом алфавіту, вона легкодоступна для орієнтації, легка у користуванні. Цікаво й знаменно, що автор наводить низку абеток, якими послуговувались наші предки: абетка давньоруська, абетка київська, абетка ольвійська… Саме останньою виконана «Клятва синів Пертона (Спарти) з Поля / Пелопоннесу (Крим) на вірність Богові Апол Олу (Аполлону) – Татуньові та Господові Дніпра й Перірати», а сам напис виконано давньоукраїнською мовою.
Після прочитання будь-якої книги закономірно постає питання про що вона, для чого написана. Може здатися, що з книгою Сергія Піддубного відповіді на ці питання зрозумілі – це історичний довідник, який передбачає поглиблення, розширення відповідних знань читача, Але вся справа в тому, що такої відповіді недостатньо, адже автор не тільки прагне познайомити нас з історичними артефактами, але в першу чергу прагне сформувати цілісну концепцію історичного минулого українців – народу, який з правіків жив на території сучасної держави України. Ця концепція передбачає активне включення до нашого культурного спадку надбань дохристиянської доби, що є вкрай важливим, оскільки визначає істинне місце українців у формуванні цивілізаційного поступу людства. Важливо, що увага до передхристиянської доби відкриває нам те, що старанно замовчувалося, приховувалося, викреслювалося імперською історичною наукою, і саме на ґрунті цієї неґації стали можливими «маразми» сучасної фашистської московії на кшталт «Україну створив Лєнін».
Зміст книги одночасно вражає і переконує читача, запам’ятовується і спонукає до повернення до прочитаного, адже міркування і висновки автора змушують замислитись над багатьма моментами, які, можливо, і виходять за межі оприлюдненого матеріалу. Сучасне гуманітарне знання потребує переформатування, переосмислення у відповідності до реалій життя. У цьому процесі праця Сергія Піддубного є принципово новим кроком на шляху формування українця ХХІ століття, адже вона ламаючє принизливі імперські міфи й стереотипи, спонукає на підсвідомому рівні позбутися стереотипів меншовартости, за що особлива шана й дяка невтомному авторові.
Хоча у виданні і домінує довідникова спрямованість, композиційно воно втілює принцип мозаїчної різноманітності, коли на кількох сторінках, а то й на одній сторінці вміщено інформацію різного характеру, але цілісності сприйняття задуманого автором це не шкодить, навпаки – додається різновекторна динаміка у сприйнятті матеріалу.
Попри уже згадану широку адресацію, головним читачем цього видання бачиш універсального, гуманітарно налаштованого цікавця, який твердо знає, де застосувати, добуті в глибинних джерелах Сергієм Піддубним вражаючі факти, що конче знайдуть свої давно очікувані застосунки. Разом з тим, не менш важливою книга буде і для школярів, які можливо не весь обшир матеріалу здатні осмислити, але зацікавленість історією, а головне адекватний вектор її розуміння вони, безперечно, отримають.
Насамкінець варто з приємністю відзначити ошатність видання, поліграфічну культуру, що сьогодні вкрай важливо для української книги, а цьому, зрозуміло, сприяла широка спонсорська допомога – тож не дивно, що світлини й імена цих доброчесників також представлені на її сторінках.
В час віроломної кровожерної гібридної війни, розв’язаної озвірілими рашистами, лунають гіркі закиди на адресу «духовної просвітлености» а саме слово «духовний» стосовно скам’янілих моковитів очевидно назавше втратило будь-яку найреальнішу вагу.
Ми знову й знову стаємо самовидцями скоєння безпрецедентних міжнародного масштабу, нечуваних за своєю звірячою жорстокістю й цинізмом наглих злочинів перед людяністю. Зламана й потоптана давно існуюча беззаперечна Істина: «За кожний зловісний кривавий вчинок, за кожне брехливе зловісне слово (пропаганди) доведеться відповідати в Судний День, що сакраментально наближається кожної миті, коли грань між Правдою та Облудою прикро стирається не на користь божевільного окупанта-агресора. Міжнародному терористові, що пролив ріки невинної крови й море невинних сліз, уже ніколи не вибратися з бездонного болота, куди він гнав свої народи понад триста років.
І ніколи вже не випростатися, хто став рептилоїдами з роззявленими, з заюшеними людською кров’ю пащеками ненатлого загарбництва й живого пожирання собі подібних, хто видався слабкішим на злочинному азимуті ненатлого окупанта. І природної норми поновити їм уже не вдасться. Як би до цього не прагнуло прогниле єство пекельного виродка.
Ні причини для найменшої надії чи сподівання, ні конвульсивні потуги до перемоги – все втрачене, Навіки й назавше. Через облудну, знахабнілу брехню, через нагле викрадання, постійне пограбування й незаконне привласнення всього чужого, не свого, яке зникає у прірвовім вакуумі безвічної безодні.
Заповнити «білі плями» прогалин імперського виснажування навіть живою кров’ю не вдасться вже ніколи ні в літературі, ні в культурі, ні в історії. Заюшена людською невинною кров’ю, догниваючи, мармиза імперського коло́са, в беззубій пащі з ядерною довбнею вже нікого не лякає. Щоправда, огризається надто болюче.
Токсичні імперські ігрища з полігонів смерти перенесені на світові театри виснажливих битов, де цілодобово працює бездушна м’ясорубка , байдуже перемелюючи плоть незчисленних жертв. Не минуло це й майданів АЕС, які опинилися бути загроженими від світового терориста. На орангутанга-окупанта немає ніякого стриму ні від МАГАТЕ, ні від ООН – весь світ постав у розпачі перед апокаліптичною загрозою свого знищення. Ні Геній, ні Талант, ні Планетарний Розум не вбереже нас від Армагеддону потолочі? А порятунок же є. Він обов’язково має бути! Бо безвихідних глухих кутів просто не існує! Наша цивілізація врятується обов’язково.
Не вседозволеність, не звіряча зажарта розбещеність на тлі ефемерної безкарности, а Світовий Верховний Трибунал раз і назавше поставить на своє місце озвірілого московського недоумка. Він – ніщо! Тобто, пусте місце. В його руках – всі віжки й повіддя імперського держуправління, всі важелі мілітарної проіржавілої машини. Як недоістота безмізкова одноклітинна амеба звела на пси досягнення цивілізацій останніх трьох тисячоліть, розхитавши рівновагу вутлих кордонів, прокреслених після Другої світової війни. Світ мав розвиватися мирно, але втратив останню можливість такого вибору, відколи з’явилася мара всесвітньої пандемії третьої світової війни! Підступно було порушене основне правило буття й співіснування: «Живеш і жити давай іншим!»… З усіма печальними й трагічними наслідками.
Україна палає в огні, мимоволі ставши форпостом захисту всієї Європи від новітньої московської фашистської чуми ХХІ століття. Звитяжні ЗСУ, партизанський рух, волонтерська всенародна підтримка і водночас широка підтримка світової громадськости, та урядів передових країн світу врешті створюють такий ударний кулак спротиву московській агресії, під яким вона ганебно сконає назавше, а імперія зла обов’язково розсиплеться на друзки.
Перелом настав. Весь світ споглядає «рух униз». Вектор війни різко змінив свій напрямок. Очікувана й вистраждана Перемога не за горами. Слава Україні! Героям слава! Слава Нації! Смерть ворогам!
Саме до таких роздумів і міркувань спонукало несподіване своєчасне видання Сергія Піддубного – «Книга української слави і сили».