Критика, рецензії
Третій том творів Сергія Дзюби
Василь Слапчук, письменник, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька та Волині, Володимир Коваль, письменник, критик, кіносценарист, журналіст, лауреат міжнародних премій і конкурсів, м. Дніпро | 28.07.21 17:22:37
У популярному чернігівському видавництві «Десна Поліграф» побачив світ третій том ошатно-дивовижного тритомника Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!». Нагадаємо, що в першому томі надруковані вірші народного поета України, в другому – його переклади українською світової класики з 60 мов світу. А в третьому томі представлені чарівні пародії добродія Сергія на твори відомих українських і зарубіжних авторів. Це – спільний міжнародний проект цього видавництва та Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує письменників, перекладачів і науковців із 60 держав.Отже, пропонуємо увазі читачів дві цікаві рецензії на третій том Сергія Дзюби.
Небезпечна професія
Розмірковуючи над природою гумору, Октавіо Пас пише: «Ні Гомер, ні Вергілій не знають, що таке гумор. Аристотель, здається передчуває його появу, але свою істинну форму гумор знаходить у Сервантеса...», – і, підсумовуючи свої роздуми, приходить до висновку, що «гумор – великий винахід сучасного розуму», напряму пов’язуючи цей винахід із зародженням роману як жанру. Якщо погодитися, попри можливі небезпідставні сумніви, з Октавіо Пасом, що гумор був не споконвіків, а виник у результаті… якихось літературних процесів, – виявиться, що в Україні появу гумору спровокувала не проза, а поезія, а саме – «Енеїда», автора якої, Івана Котляревського, ми сміливо можемо вважати батьком українського (відчуваючи потребу дещо пом’якшити тезу, в дужках зазначу: літературного) гумору. Звичайно ж, це не означає, що до Котляревського українці не сміялися, однак це свідчить про те, що він був першим, хто запатентував гумор, надійно закріпивши його за поезією.
Втім, я не збираюся досліджувати походження та історію українського гумору, сів я до комп’ютера, щоб привернути увагу читачів до зразків гумору сучасного, а все, що написано вище – лише коротка преамбула, що затягнулася.
Сергій Дзюба відомий як прекрасний поет-лірик та напрочуд цікавий прозаїк, і ось – письменник постає перед нами в новому амплуа. Хоча читачі, які стежать за творчістю Дзюби, навряд чи здивовані, бо, напевно, ще раніше відстежили добірки його пародій у періодиці й уже пережили перший подив та перший напад сміху. Спробуй-но не подивуватися, намагаючись збагнути, яким чином уживаються в одній творчій особистості розчулений романтик та неймовірно ніжний лірик із вишукано-дошкульним та глузливо-іронічним дотепником!
Не беруся цього пояснити. Мабуть, справа в тому, що гумор Сергія Дзюби, попри дотепність, ніколи не буває жорстким та знущальним, а завжди – м’який і доброзичливий. Автор не втрачає лиця, не перестає бути поетом, чутливим до слова і тих душ, що спроможні на те слово відгукнутися. З цього приводу можна багато розмірковувати, однак усі мої трактування – чи це серйозні твердження, чи легковажні домисли – у жодному разі не повинні заважати читачам спілкуватися з книжкою. Нехай вони похитують головами від подиву, нехай сміються. Адже гумор, коли його тлумачити, перестає бути смішним, тому я обмежуся коротким коментарем та кількома зауваженнями. (А коли гумору наразі не розуміють, то писання пародій стає… небезпечним заняттям).
З усього видно, що Сергій Дзюба добряче обізнаний із сучасною поезією, серед його «клієнтів» – увесь український парнас, від поетичних «олігархів» до представників широких поетичних мас. Очевидним є й те, що пан Сергій уважний читач, його чіпке око не пропустить жодного рядка, який дає підстави для дотепного жарту. Однак це, так би мовити, справа техніки та професійності: кожен бажаючий наче й може перелопатити гору літератури і згодом «накопати» будь-якого «компромату»… Не заперечую. Однак те, як пародист розпоряджається здобутим матеріалом, гідне захоплення та хвали!
Адже письменник робить це не просто майстерно, а талановито. Він ніколи не прив’язує свою поезію до першоджерела (вірша, на який пишеться пародія), не сковує себе чужою формою, стилем, технікою, дотримуючись їх тільки у випадках, коли це – частина його творчого задуму.
Сергій Дзюба уникає буквальності й прямолінійних вирішень, оминає спокуси імітації-передражнювання. Тож, відштовхуючись від рядків чужого твору, він використовує їх лише як трамплін, увиразнюючи, розширюючи та поглиблюючи власну раціональну ідею, почерпнуту із ірраціонального зерна тих рядків, які взяті як точка відліку. Бо пародія у виконанні Дзюби перестає бути вторинною, наразі його пародії це – веселі вірші із мотто. Адже нікому навіть не прийде в голову вважати оригінальний вірш вторинним тільки з тієї причини, що йому передує епіграф.
Сідаючи за цей опус, я заставив себе все ж відмовитися від цитувань пародій, інакше цьому не було б кінця та краю, оскільки кожна з пародій, як хороший анекдот, по-своєму варта усміху, навіть якщо з часом ці пародії стануть бородатими.
Повертаючись до того, з чого розпочав, зазначу: дуже сумніваюся, що людство дожило б до наших днів, якби не було наділене почуттям гумору від початку. Цією думкою аж ніяк не бажаю заперечити причетність літератури загалом та роману (в українському контексті – поезії) зокрема до зародження і становлення гумору.
Тільки висловлюю своє переконання, що не варто сперечатися, хто й коли засміявся першим, оскільки добре відомо, що красиво сміється той, хто сміється останнім… Звісно, якщо останнім він сміється не тому, що до нього довго доходить.
Василь Слапчук,
письменник, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька та Волині
Пародія як епіцентр літпроцесу
Процес розвитку й формування літератури розтягнувся на тисячоліття – від періоду первісного зародку, завдяки створенню міфів та легенд, і до розвою, попри вдосконалення стилю й винаходу нових форм літератури – поезії, драматургії та епістолярної й філософської етики. Проте єдиним, що протягом віків не відчуло суттєвих змін, незважаючи на численні соціально-економічні катаклізми, було вміння сміятися – це мистецтво таке ж давнє, як і обробка городини чи створення одягу.
Звісно, вміння покепкувати над ближнім зазнало деяких змін, набуло певних властивостей і вишарувалося майже в окрему літературну дисципліну. Однак єдине, що в дійсності не зазнало перетворень, так це щире бажання всюди та у всьому знаходити привід для кпинів і можливість посміятися не лише над побутово-смішним, але й над соціально-сумним.
Сміялися над ближніми (чи над певними соціально-політичними явищами життя) у різний манер: за допомогою сатири чи памфлетів, епіграм та фельєтонів, історичних романів і епічних балад, проте усі ці різножанрові форми кепкування стояли радше над літературою й стосувалися більше явищ соціальних, ніж побутових, оскільки виокремлювали певні ознаки соціально-економічної недосконалості системи чи зловживання певних політичних діячів.
Це було смішно, цікаво, гостро, небезпечно, але надто швидко відходило в тінь історії разом із тим явищем чи особою, що викривалася за допомогою творчості. І хоча деякі давні полемічно-комічні твори не втратили ознак модерності навіть зараз, завдяки завжди присутній людям глупоті, жадобі, марнославству чи фанатичній нетерплячості, на загал усе те стало класикою, але у минулому часі. Тож ми воліли б доторкнутися до іншої форми сміху – пародії, досить нового жанру, як на тлі довговічної історії літератури, проте популярного та самодостатнього.
Власне, що таке наразі пародія? На думку одного із відомих сучасних пародистів Сергія Дзюби, пародія – це коли один поет дотепно та вишукано «знущається» над іншим поетом, якого дуже любить… Звичайно, любов від любові різниться, адже вовк, як відомо, теж любив коняку, а що від неї залишив? Проте саме формулювання достатньо чітке й прозоре, оскільки дає підстави розуміти, що без певної «любові» до ближнього – поета – тут не обійтися аж ніяк.
Звісно, пародія це – не зовсім високочола поетика Йосипа Бродського, філософська досконалість Омара Хайяма чи лірична чутливість нашої Ліни Костенко. Але жанр пародії аж ніяк не можна вважати легким для написання. Чудове почуття гумору, іронічність, дотепність, спостережливість, інтелект, чуйність, вишуканість, чарівність, – опанувати це під силу хіба що одиницям. Тому поетів та прозаїків у нас – тисячі, а талановитих пародистів у сучасній українській літературі – лише кілька!
Існує міркування, що заримувати можна будь-яке слово… Та чи можна заримувати гостру, мов бритва, думку? Чи можна заримувати тонке, як нитка павутиння, відчуття? Пародія – це той жанр, у якому сходяться, мов античні дороги у Римі, творча дружба поміж поетами, вміння добре покпити одне з одного і знання того, що пишуть чи вже написали твої колеги. Пародія – це як чорна діра у Космосі, де час та простір помінялися місцями, з тою лише різницею, що у пародії місцями міняються здоровий глузд та почуття гумору, тому й з’являються на світ справжні шедеври.
Пам’ятаю, як ми з Сергієм Дзюбою взяли участь у тривалій та цікавій творчій мандрівці українських письменників. Виступали у Києві, Чернігові, Сумах, Полтаві, Харкові, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Черкасах, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Одесі, Сімферополі, Ялті… В університетах, академіях, музеях, бібліотеках, будинках культури, навіть у нічних клубах. По п’ять виступів щодня!.. Сергій читав здебільшого свої пародії, і я бачив, який він мав там неймовірний успіх. Йому захоплено аплодували викладачі й студенти, школярі та люди похилого віку, лікарі і військові, робітники та правоохоронці, аграрії і лісівники, й навіть п’ятилітні малюки в дитсадках…
Особливою популярністю користувалися такі його «хіти», як «Любов з тролейбусом», «Балада про жабу», «Замах дощихи», «Казочка про українську естраду», «Балада про мрії», «Балада про супермена», «Дещиця екзотики навесні», «У ліжку з Бонапартом», «Балада про поцуплене серце», «Поема про море», «Колискова для ІБТ»…
Сам С. Дзюба, як пародист, надзвичайно «урожайний». Так, я нарахував понад 200 надрукованих творів (за кілька років – 30 добірок у провідних вітчизняних газетах і журналах), а скільки їх ще лежить у письменницькому столі Сергія?
Цікавим є те, що С. Дзюба навдивовижу «оперативно» відгукується на будь-яку подію, яка відбувається в мистецькій спільноті. Чи то вихід нового резонансного твору, чи поява у пресі цікавого інтерв’ю, ба навіть звичайні творчі зустрічі «без краваток» серед письменників (і особливо – поетів) не відбуваються без того, аби чернігівець миттєво не відгукнувся на те.
Зокрема, запам’ятались оригінальна рецензія чернігівського пародиста на «смолоскипівську» антологію прози «Тексти» (пародія «Груповуха»), його дошкульні, сатиричні рефлексії з приводу протистояння Національної спілки письменників України (НСПУ) та Асоціації українських письменників (АУП) у «марші» «Смєло, товаріщі, в ногу…», такі несподівані відгуки на дискусію щодо «Станіславського феномену» («Про маму і феномен») та навіть з’їзд АУП («Сон поета Ко»).
Під час згадуваної вже тут письменницької поїздки в одному з ПТУ в Дніпродзержинську поету Михайлу Григоріву подарували … швабру, яку він із гордістю привіз до Києва. Сергій Дзюба одразу ж зафіксував цю історію («Балада про Михайла Григоріва»).
Виступав з нами і молодий талановитий пародист Олександр Стусенко. І що цікаво – колеги напрочуд швидко знайшли спільну мову. Сергій навіть із задоволенням читав на творчих зустрічах… пародії свого «конкурента». А потім благополучно написав власні пародії на вірші Сашка!
До речі, я ще не чув, щоб поети ображалися на Сергія Дзюбу за його «наїзди». Навпаки, не раз бачив, як у тих же Сумах та Харкові письменники охоче дарували пародисту власні книжки. Ще б пак! Сергій «знущається» цілком доброзичливо. У нього є вишуканий смак і чудове почуття міри.
На перший погляд, може скластися думка, що головна мета пародиста – саме пародіювання своїх не менш цікавих і талановитих колег. Втім, це – не так. Самі поети обираються лише як засіб, як привід для пародії, але аж ніяк не причина. Бо причиною може бути що завгодно – від розбитих автошляхів до звичайнісінького «жлобства» у сучасному українському шоу-бізнесі, від проблеми «батьків» та «дітей» у стосунках між НСПУ та АУП і до вічно молодого та невмирущого почуття кохання навесні. Бо з коханням у Сергія Дзюби таки все гаразд. Варто лише пригадати його пародії «Про прання та визнання», «Великий інтим», «Балада про потяг», «Балада про військову кар’єру», «Балада про Маріанну»…
Окрім пародій, Сергій Дзюба добре відомий і як автор чудової прози та серйозних поезій. Він написав просто блискучу трилогію для дітей «Душа на обличчі», котра вийшла загальним накладом понад 200 тисяч примірників в Україні та за кордоном і мала великий успіх серед маленьких читачів. Та і його «Потягуськи» («Потягеньки») не залишили байдужими юних читачів у світі.
Сергій – автор прекрасних і популярних українських пісень, упорядник і видавець численних антологій та збірників, перекладач із 60 мов. Це свідчить про різноплановість майстерності автора, у особі якого добре поєднуються риси гумориста, лірика та справжнього дитячого письменника; а загальний стан сучасної української літератури нині робить із нього одного з найбільш затребуваних авторів, який здатен опанувати будь-яку тему чи жанр.
Нерідко й самі пародисти стають об’єктом кпинів та поетичних знущань з боку своїх колег. Це не варто розглядати як ознаку рецидивної мстивості творчих людей, чи як «поетичний» хід у відповідь або елементарне бажання познущатися над «знущателем». Радше, це ознака своєчасності й цікавості творів пародиста, нерідко достатньо серйозних та глибоких за змістом, які, у свою чергу, й стимулюють поетичну думку інших митців, налаштовують їх на пошуки нових форм зображення чи звичайної проби пера у формі іронії та жарту. Як приклад – пародія поета Юрія Крисанова на… вірш Сергія Дзюби:
* * *
Немає світла –
долі ходять пішки.
Під ковдрою поети: ти і я.
Сергій Дзюба
Мить творчості. Під ковдру – і негайно,
вночі забудеш, що буває день.
О, як же нам римується тут файно,
яких ми наскладаємо пісень!
Наш спільний вірш – це незбагненне диво –
до раночку ми станем колисать.
І буде світ. І ми – такі чутливі…
Ну, де там Рай? Поети ще не сплять!
Я був щиро здивований, коли дізнався, що до більшості своїх пародій Сергій створив оригінальні мелодії. Часом, на прохання глядачів, він навіть виконує власні тексти, акомпануючи собі на баяні чи гітарі… Особливо тепер популярні його музичні пародії на знамениті пісні «Козачка» («Я – козачка твоя, пане полковнику мій синьоокий…» та «Вона» («Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна…»). Знаю, що автори хітів відреагували на ці пародії цілком доброзичливо. Кость Москалець навіть щиро, добродушно жартував із цього приводу.
Взагалі, хочу зазначити: охарактеризування пародії як епіцентру сучліту, винесене у назву відгуку, не випадкове. Бо літературна пародія, незважаючи на начебто її «малу форму», є найшвидшою і найвлучнішою зображувальною формою та характеристикою тих творів чи тих поетів, яких обрано саме для пародіювання та «викривання». Це – як своєрідна, весела й дотепна рецензія на цікавий вірш, проте у поетичній формі і з ознаками особистого знайомства чарівника-пародиста з автором оригінальної поезії.
Така форма рецензування дуже приваблює, веселить та змушує глибше замислитися над самим твором – не лише над його недоліками, а також і над позитивними якостями. Отже, пародію можна розглядати саме як додатковий стимул для розгляду окремих творів і літпроцесу взагалі. А з цього випливає: пародія – це продуктивний синтез звичайної повсякденної іронії, яка побутує у суспільстві, та наразі однієї з найцікавіших форм поетичного зображування навколишнього світу, що має на меті додатково ознайомити читачів не лише з «тіньовими» сторонами того чи іншого твору, але і з не менш «тіньовими» сторонами життя самих авторів – людей надзвичайно цікавих, проте не менш загадкових...
Володимир Коваль,
письменник, критик, кіносценарист, журналіст, лауреат міжнародних премій і конкурсів, м. Дніпро