Критика, рецензії
«Букет бузку для Ісуса» від Лілії Бондаревич-Черненко
Сергій Дзюба, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, редактор газети «Чернігівщина», письменник, журналіст | 10.09.20 11:50:25
«Бог, сидячи в мансарді Всесвіту, кожен день спостерігає за нами зверху. За всім, що відбувається в світі, який Він створив колись. Чи задоволений Він нами?.. Чи не розчарували ми Його? Як часто Він сумує, журиться, посміхається, дивлячись на все, що відбувається на планеті Земля? Чи задоволений Він тими, яким дав життя? Він уже закінчив Свою роботу? Напевно, ні. Звичайно ж, ні. Він щодня працює над нашими душами. А ми тут, на грішній землі, живемо – як живемо. Помиляємося. Порушуємо Божі заповіді. Витрачаємо сили на абсолютно непотрібні і нікчемні речі та вчинки. На те, що зникне, зів’яне, зітліє без сліду. Хапаємося за щось другорядне і не бачимо головного.XXI століття – час воєн і псевдогероїв, розчарувань і надій, небувалого технічного прогресу і розгублених душ…»
Перепрошую, друзі, за таку довгу цитату з нової, 20-ї, книжки відомої українсько-білоруської письменниці Лілії Бондаревич-Черненко «Букет бузку для Ісуса». Але ж у ній – сама суть, квінтесенція всього твору письменниці!
Книга має великий формат, 324 сторінки, тверду обкладинку, ошатне, витончене поліграфічне виконання, яке перетворило її на цілком розкішне подарункове видання (Житомир, видавництво «Book druk», 2020).
Слід зазначити, що цей масштабний творчий проект був втілений в життя за кошти відомого на Чернігівщині мецената, давнього і вірного друга письменниці – Анатолія Мірошниченка. Лілія Бондаревич-Черненко – член Спілок письменників України та Білорусі. Пише українською, білоруською і російською мовами.
Написана книжка в жанрі щоденникової прози, і її головні теми – Бог, час, людина. Три роки працювала над нею письменниця, досліджуючи Євангелії, написані апостолами – сучасниками Спасителя. А ще – ретельно вивчала праці кращих світових релігієзнавців, відомих богословів та діячів Православної Церкви.
Для багатьох письменників жанр щоденника – улюблений. У ньому успішно попрацювали сучасні українські письменники Юрій Андрухович та Марія Матіос, Юрій Олійник і особливо – Петро Сорока, чиєю творчістю письменниця захоплюється. Добродій Петро взагалі вважав, що в цьому столітті денники стануть найпопулярнішою літературою, адже «справжнього читача по-справжньому може хвилювати тільки щира сповідальність душі».
Книжка складається зі щоденникових нотаток, есеїв та монастирських зошитів. Багата планова розповідь дозволяє письменниці з’єднати в одне ціле простори і часи, зв’язати водночас земне та небесне, минуле й сьогоднішнє. Вона виводить нас за межі звичайного, буденного, намагаючись, разом із читачем, відшукати відповіді на деякі важливі питання Православної Віри… А ще – ділиться своєю любов’ю до життя і до Бога, нашого Ісуса Христа. Це вже не перша, а п’ята книжка Лілії Черненко, присвячена питанням Людини та Віри. Хочу зазначити, що не кожен сучасний письменник відважиться написати таке ґрунтовне дослідження з питань Православ’я, та Лілія Бондаревич-Черненко відважилися. Безперечно, вона мала на це право, бо вже чверть століття займається медіа-служінням Православній Церкви та отримала на це благословення.
Щоденникові записи знайомлять нас із роздумами письменниці про те, як і чим всі ми живемо у ХХI столітті. Про те, що ми часто не відрізняємо головне від другорядного, не вміємо любити, не помічаємо подарунків Неба. Живемо собі в такий неоднозначний, складний час на нашій грішній землі, не розуміючи, заради чого.
«То що ж таке наша Земля? Величезна, гігантська могила людства, що летить, минаючи зірки, космічним безмежним океаном? Або – зоряна колиска цивілізації? Довкола неї снують, як метелики, інші планети… Вона то летить, то кружляє на одному місці, то просто погойдується. Куди ми летимо на цій блакитній кулі? Земля – жива і тендітна, мов немовля. Вона – тендітна, але не беззахисна – її захищає Господь».
Роздумуючи про коронавірусну біду, яка впала на всю планету, авторка припускає, що це – велике випробування для всіх нас, і що воно дається по справах наших. Людство тривалий час поводилося, як неслухняний підліток. Космічна ракета скоро стане звичайною маршруткою на Марс… Інтернет, глобалізація… З людиною, котра мешкає аж на іншому боці планети, можемо зв’язатися за мить. І при цьому – ми самотні та розгублені.
Адже ми – діти епохи постмодернізму. Ми не шукаємо нових сенсів та сміємося над тим, над чим плакали наші бабусі. І не здатні по-справжньому надіятися та любити. Однак, скоєні нами гріхи, мов розбите дзеркало, завжди відкривають ворота бід… Ми всі – дуже самотні, і лише одиницям вдається вхопитися за промінчики світла, що йдуть із неба.
«Ми – іронічні, песимістичні... Сьогодні, завдяки телебаченню та соціальним мережам, можна продати все – вульгарність, безталання, примітивізм та жорстокість. Завдяки рекламі, кожен може стати зіркою Інтернету – навіть той, хто назбирає п’ять тисяч корків від шампанського. У нього миттєво з’явиться армія фанатів, які йому будуть поклонятися. Але у людства була лише одна справжня зірка, суперстар – Ісус Христос. На жаль, багато хто вже забув про це».
Карантин занурив нас у глибину, зазначає письменниця: тепер усе бачиш, як 3Д – в обсязі. Ми стали фотопапером, який опустили в проявник-карантин. Що ж це наразі за процес? Початок вмирання чи очищення? Рух до цілісності? Ми перестали надто метушитися, й уже не біжимо, стрімголов, до супермаркету та інших крамниць. І це добре, бо в суєті втрачається істинний та глибокий сенс того, що відбувається кожної секунди в природі й душі.
Сьогодні, стверджує Лілія Черненко, змінився фокус сприйняття: те, на що ми витрачали стільки життєвих сил, зараз втрачає будь-який сенс. Ми зрозуміли, що інші речі – важливіші та необхідніші. Ситуація планетарного масштабу вимагає від нас включити серце й розум:
«І сформувати інші цінності та орієнтири. Перед хворобою усі рівні – хворіють і ті, хто звик лікуватися в швейцарських клініках. Ми (велика частина людей країни) – жебраки для багатих. Ми – жалюгідні для тих, хто при владі і розпоряджається нашими долями. Проте багаті й владні перед Богом – такі ж самі, як і ми. Їхні банківські рахунки на небі не котуються. Людина сильна любов’ю, добротою та мудрістю, а не грошима і владою».
Письменниця звертається до одного зі своїх найулюбленіших творів – новели Маркеса «Старигань із крилами», в якій розповідаються про філософсько-етичний сенс зустрічі Янгола з людьми. Він прилетів у дім родини Пелайо, щоб врятувати її хворого сина. Янгол виглядав змореним, від нього пахло болотом, а з крил звисали водорості… Він врятував хлопчика і не почув навіть слова подяки за це. Пелайо тримає Янгола в курнику, там його клюють кури. Безбожники кидають у нього каміння. Сусіди та родичі приходять подивитися на нього, як на чудернацьку істоту, насміхаються.
Пелайо починає торгувати видовищем. На зароблені на цьому гроші господарі звели великий двоповерховий будинок із балконом та садом… Але вистава знущання над незвичним гостем незабаром набридає сусідам і господарям – Янгол починає дратувати їх. Приземленість, обивательське світовідчуття не дозволяє усвідомити незвичайність події, дивовижність того, що з ними сталося. Мешканці цього містечка не проходять тест на людяність та милосердя.
Старий із крилами – образ дива – з’являється в людському світі й повинен бути цим світом оцінений. Але цього не сталося. Все є в цій старій людині – доброта і жертовність, янгольське терпіння та вміння пробачати. Втім, вони не впізнали Янгола в старій, одягненій, наче безхатько, людині. І проганяють дідуся… Люди – не варті дива, вони не готові до сприйняття високих божественних істин. Янгол відлітає до зірок, в інший світ, і ми не знаємо, чи він повернеться до нас…
Стилю письменниці притаманні легкість, неочікувана метафоричність й оригінальна образність, філософічність та щирість. А ще – сповідальність, компаративність, адже важливу подію вона подає в порівняльно-історичному контексті.
Ії щоденникові записи – фрагментарні та кінематографічні, але при цьому – композиційно та логічно складають одне ціле. Яскраві й неповторні, вони не розсипаються на окремі частини. Кожен запис має свою атмосферу, запахи та звуки, кольори – залежно від пори року, думок та настрою. Щоденники дозволяють авторці здійснити паломництво в минуле – у часи Ісуса Христа, змоделювати ситуацію прощання Божої Матері з Сином перед початком Його служіння, розставити важливі, на думку авторки, акценти, процитувати улюбленого письменника, написати листа до Господа та порозмовляти з Янголами…
У щоденникових записах Лілії Бондаревич-Черненко – така безсніжна зима й картини Катерини Білокур, котрі зігрівають нас під час холодів; її маленьке провінційне, зовсім не гламурне, місто. Її онучки, якими вона пишається, і рідна Білорусь. Увесь текст цієї диво-книги оздоблений, неначе бурштиновими камінчиками, гарними авторськими духовними віршами, які нагадують молитви до Бога.
У денниках вона розповідає про улюблений монастир, в якому інколи живе, як послушниця, про його ігуменю – матушку Віру, черниць… Ця обитель стала для письменниці місцем її сили та любові, місцем надії на Спасіння…
У щоденникові записи гармонійно вплетені есеї з розділу «Життя Ісуса», в яких авторка подає своє бачення окремих подій життя Спасителя, дивиться на них очима жінки, котра живе у ХХI столітті.
При цьому, пані Лілія зазначає, що вона – не богослов, не релігійний історик, не черниця, а звичайна мирська жінка… Вона ще тільки підійшла до Господніх дверей – зі своїми гріхами та помилками, з надіями на прощення. Стоїть на ґанку з букетом бузку в руках для Господа (ми даруємо квіти лише тому, кого любимо), стукає в Його двері і сподівається, що Він відчинить їй... Письменниця шле Йому листи, розмовляє з Ним у віршах, земних молитвах. Вона ставиться до Ісуса з великою повагою, благоговійно та трепетно, адже він для неї – Господь, Месія, Спаситель. І водночас вона відчуває Його, як близького Друга та родича, і в цьому немає ніякої фамільярності та жодного панібратства.
«Все Його життя було незвичайною, чудовою історією Любові… Для багатьох наших сучасників Він – перший хіпі, котрий носив довге волосся та бороду. Хіпі з сумкою через плече. Багато хто вважає Його мандрівним філософом. Інші думають про Нього, як про революціонера та шаленого реформатора. Так, Він здійснив революцію в нашій свідомості, в наших умах. Але без допомоги гвинтівок і гранат, а за допомогою Слова, Свого вчення.
Однак Він – не хіпі й не мандрівник. Він – Син Бога, чудотворець та найбільший геній, найкращий людина, яка коли-небудь жила на нашій Землі. Основоположник Християнства. Син Божий, який з’явився на світ без первородного гріха…» – пише письменниця.
Розповідаючи про головні події долі Ісуса, авторка не відходить від Євангелія. Зберігаючи історичну конкретику, кожну події Його долі вона пропускає через призму свого бачення, через своє серце, й інколи здається, що вона була учасницею всіх цих подій – бачила його у Гетсиманському саду, чула його проповіді на березі Галілейського моря, стояла поруч з іншими жінками на Голгофі. Вона не просто переказує відомі події, а намагається дати їм оцінку в контексті сучасного часу, шукає в них нові смисли, таємниці та особливі деталі, намагається уявити, про що думав, що відчував Син Божий під час останньої зі Своїми учнями Вечері, на дорозі до Голгофи, несучі важкий хрест…
Ким би вона була, якби жила в Його часи? «Може, була б дружиною простого рибалки з Капернауму або працювала на винограднику... Може, з глечиком на плечі зустріла б Ісуса біля джерела і напоїла Його, стомленого, свіжою холодною водою. Може, послухавши Його проповідь на березі моря, змінила б своє життя, стала б християнкою, кинула б усе й пішла за Ним разом з іншими жінками. Ходила б за ним від міста до міста, від селища до селища, і, як грішниця, омивала б сльозами Його ноги, витирала б їх пасмами свого волосся і дякувала Йому.
Чекала б Його з учнями в скромному будинку на околиці Єрусалиму, готувала їм їжу та чисту постіль. І, разом із Пресвятою Дівою, пекла б хліб та ткала одяг...
Не знаю, ким би я була в той час, і чи прийняв би Він мене» (знову перепрошую за довгу цитату – важко утриматися від цитуванням гарного тексту!).
Вона стверджує, що в постаті Ісуса є щось космічне, недосяжне і вічне, що все Його життя було незвичайною, чудовою історією Любові!
Богослови, великі письменники, іконописці, відомі художники та вчені, кінематографічні й комп’ютерні генії сьогодення намагалися і намагаються відтворити Його вигляд у своїх творіннях – розгадати одну з найбільших таємниць цивілізації. То як же виглядав Засновник Християнства – релігії вічної, чистої, безумовної? – запитує письменниця. Худорлявий і високий? Непокрита голова, темно-каштанове, мов дозрілий лісовий горіх, трохи кучеряве, волосся? Високе чоло, тонкі та благородні риси обличчя, великі й глибокі, ласкаві та сумні, блакитні (світло-зелені, карі?) очі, кучерява світло-каштанова (або – кольору пшениці?) борода?.. Тонкі пальці рук, ноги – в сандалях, натруджені подорожами, легка хода?.. Від Нього пахло свіжою дерев’яною стружкою, адже Він тривалий час, як і Йосип, займався теслярською справою? Або – солоним морем, розпеченим сонцем пустелі? А може, пелюстками мигдалю, пізніше обраного Церквою для чашок золотого світильника?..
«Напевно, – роздумує письменниця, – Божественний лик Ісуса Христа недоступний нашій свідомості, і Його справжня реальна зовнішність так і залишиться таємницею для нас, хоча кожен із нас малює Сина Божого, як свого дорогого родича, котрий завжди поруч і якого ми так любимо. Але все одно – Він незбагненний».
І далі: «Спаситель відіграє таку величезну роль у житті людей, що суперечки про те, як Він виглядав, ще довго не вщухнуть… Очевидно, доти, аж доки людство не зрозуміє істину, подаровану нам Ісусом: «Щасливі ті, хто повірили, хоча навіть не бачили мене…»
Взагалі ж, на думку письменниці, Віра – наша спроба долучитися до незбагненного, того, що не вкладається в прокрустове ложе буденних реалій. Господь ніколи не обезцінюється – переконує вона. Адже всі генії людства тонко відчували Його безкінечність та Божественність: від Гомера – до Гете, від Рафаеля – до Достоєвського, від Сковороди – до Баха, від Данте – до Шекспіра... Вони вірили в гармонію з Ним, шукали та знаходили її.
Для неї Православна Віра – синонім Краси і Поезії. На її думку, у Скарбницю нашої Віри входять не тільки безсмертне вчення Ісуса, чудові храми та ікони, житія святителів і подвижників, безцінний досвід чернечого життя… Але й – талановиті книги, картини, кінострічки, музеї та прекрасні міста, наповнені Словом і ликом великого Спасителя.
У своїх щоденниках авторка аналізує творчість відомих всьому світу живописців, кінорежисерів, письменників, композиторів, котрі в різні часи відтворювали образ Спасителя у своїх творах, намагалися зрозуміти Його унікальну Особистість і створювали шедеври для людства. Вона вірить у те, що всі ці геніальні шедеври, які змушують нас сміятися та плакати від щастя, з’явилися на землі лише з благословення Господа, з Його допомогою.
«Ми, неначе діти з «Синього птаха» Метерлінка, йдемо по світу, пізнаючи його і себе. Під час своєї земної подорожі ми відкриваємо справжні речі – Блаженство Дихати, Блаженство Весни, Блаженство блакитного Неба, Блаженство бігати по росі босоніж. Відкриваємо справжні людські радості – Радість бути Справедливим, Радість розуміти, Любити, Радість завершеної справи. Радість материнської ніжності. Радість робити щось в ім’я інших, робити щиро, безкорисливо. Ці радості потрібно тільки побачити: «Насправді небо всюди, де ми з Тобою, Боже!» – стверджує письменниця.
Їй вдалося гармонійно об’єднати в рамках тексту книжки, в рамках однієї літературної дійсності своє Благоговіння перед Господом і напрочуд теплі родинні почуття до Нього. Об’єднати свої духовні вірші, присвячені Господу, котрі схожі на молитви, з цитатами з праць відомих богословів; уривки з улюблених псалмів, притчі про Янголів та картини Рафаеля, який все життя малював Божу Матір… Її книга – сповідальна, щира, шляхетна – вона пронизана любов’ю до життя, людей, до Господа, Якому вона мріє подарувати букет квітучого, свого улюбленого, бузку…
Нова книга Лілії Бондаревич-Черненко – як матриця її душі, як надія наших сердець на те, що ми можемо перемогти страшні хвороби і зло. Тому, читаючи цей твір, занурюєшся в тишу, відходять життєва суєта, буденний мотлох. Така книжка очищує, просвітлює душу, наповнює її благодаттю, дає впевненість у тому, що життя, незважаючи на його складність, – диво, що ми не самотні у цьому світі, тож потрібно йти на світло Бога, а Він на нас чекає.
Книга спонукає до глибоких роздумів про наше неоднозначне буття, про святість і Божественну велич, про те, що ми – частинки Всесвіту. Це – одкровення, яких потребують наші душі. Варто подякувати письменниці за цю чистоту та тишу, за ковток свіжого повітря! Може, саме такої книги нам і не вистачало у ці складні й «хворобливі» дні?..
Нова книга пані Лілії – це її діалог із людьми, її сповідальна розмова з небом та Ісусом Христом, молитва до не завжди доброго світу, в якому ми всі живемо.
Нам залишається – ліпити глечики з глини, співати та складати вірші, плести з онуками віночки з польових квітів, любити одне одного, рахувати зірки на небі…
Може тоді наші Янголи повернуться до нас, і все буде добре…